Нова українська влада розповідає, як добре нам житиметься з відкриттям цивілізованого ринку землі. Мовляв, це підштовхне Україну до розвитку. Натомість полтавські фермери застерігають: за таких умов, які пропонують нагорі, це стане ударом по малому й середньому бізнесу, до того ж потягне за собою остаточне знищення села.
Віктор Галич — заступник голови Асоціації фермерів і приватних землевласників «Відродження Полтавщини», очільник СФГ «Господар», що в Миргородському районі: — Ми, активісти, першими в області забили на сполох, бо всіх нас переслідував дуже тривожний настрій. Потрібно було збирати урожай, а радості не було, бо невідомо ж, що на нас чекає далі. Відтак організували в Миргороді 1-й Всеукраїнський форум фермерів і приватних землевласників, який після обговорення ініціативи президента України Володимира Зеленського щодо запровадження обігу земель сільськогосподарського призначення дійшов висновку: за нинішніх умов відкриття ринку землі є неможливим. Останнім часом я спілкуюся з багатьма представниками аграрної спільноти — усі вони проти запропонованого новою владною командою поспішного (зрозуміло, через шалений тиск із-за кордону), не врегульованого законодавством продажу землі. Ми вимагаємо, аби спершу дали можливість працювати на землі одноосібникам — згідно з європейською практикою, вони продають свою продукцію за найвищими цінами. Бо в Європі, якщо людина самостійно працює на землі (хай і на 20 сотках), це вже фермер. У нас же, обробляючи свій земельний пай, за чинної державної політики одноосібник не має юридичного статусу. А тому, якщо продає вирощену продукцію посереднику, втрачає 30 відсотків прибутку, якщо ж державі — узагалі 50 відсотків. Це просто кабала. Відтак ми за те, аби в Україні створили умови, за яких людям було б вигідно працювати на своїй земельній ділянці. Нагорі ж хочуть надати людині право продавати землю й не дають права легально працювати на ній. Орендуючи від двох до десяти земельних паїв і виростивши на них якусь продукцію, ви не можете її легально реалізувати. Ну це ж нонсенс!
— А як же бути тим пайовикам, котрі не бажають працювати самостійно?
— Таким можна дозволити продати свою земельну ділянку, але не юридичним особам, як пропонує влада, бо це завуальований продаж українських чорноземів іноземцям, і навіть не фізичним. Найперше право викупу має належати територіальним громадам — до такої схеми вдаються в усьому світі. За таких умов і пайовик отримає кошти, і громада буде у виграші, збільшивши свій земельний банк.
— Скажіть відверто, а ви не хотіли б купити землю?
— Повірте, фермери, може, й хотіли б її купити, та не мають змоги. Бо тягнемо ярмо величезних податків. У зв’язку з різноманітними аферами закупівельні ціни впали далі нікуди — нашу продукцію забирають за безцінь. Фермер не витримає конкуренції з транснаціональними корпораціями. Як можемо тягатися з крупними латифундистами, якщо окремі з них минулого року отримали по два мільярди гривень державних дотацій? Та вони тільки за ці дотації можуть купити увесь наш район! Відкриття ринку землі саме й розраховане на великі агрохолдинги. А чим відрізняється фермерське господарство від агрохолдингу? Усі кошти, зароблені фермером, лишаються в місцевій громаді або принаймні в Україні. Натомість агрохолдинг, заробивши гроші, виводить їх за кордон в офшори. Зрозумійте, ми переживаємо не лише за себе, а й за сільські території. Два відсотки сіл на рік у Полтавській області вимирають, причому цей процес останнім часом прискорюється. І я помічаю: коли в селі є п’ять-шість фермерів, воно живе, розвивається. Як тільки ж туди заходить агрохолдинг, уже через рік вирізають худобу на фермі, через три роки закривають школу й дитсадок — і все, населеного пункту нема. Десятки таких випадків сталися буквально в мене на очах. Давно потрібно зрозуміти, що великі агрохолдинги — це ракова пухлина на тілі України. Відтак ми повинні піднімати одноосібників — нехай ті спробують фермерського хліба. Потрібно дати можливість нашим людям працювати на своїй землі, а не шукати кращої долі за кордоном. Хто не хоче працювати сам, хай здає свою ділянку в оренду й має з цього зиск (до речі, орендна плата в нас нині становить 12-15 відсотків від нормативної грошової оцінки землі — це вище, ніж, скажімо, у Франції) — може так статися, що його діти захочуть повернутися до заняття своїх предків.
Земля — це майбутнє наших дітей і внуків. Тож хіба можна торгувати майбутнім? До мене приїжджали французькі фермери. Та от, знаєте, вони не хваляться надоями на корову чи врожаями. Натомість хваляться тим, що в них як було 38 тисяч сіл після Другої світової війни, так і лишилося. Вдумайтеся: у них не зникло жодне село! А в нас на території чи не кожної сільської ради, де було, скажімо, 15 сіл, лишилося три-п’ять, та й ті, як правило, ледве животіють.
Микола Москалець — голова Асоціації фермерів і приватних землевласників Хорольського району, очільник ФГ «Москалець»: — Останнім часом люди в сільській місцевості, які нерідко не мають роботи, бачачи, що сусід забрав свій земельний пай та почав господарювати сам, і, дивись, уже придбав тракторець, зробив ремонт у будинку (попри те, що не може легально продати свою продукцію, усе одно отримує дохід вп’ятеро-вшестеро більше, ніж за оренду), починають міркувати: і я ж так можу. Внаслідок цього земельний банк агрохолдингів і великих сільгосппідприємств, які мають контракти на зовнішньоекономічну діяльність, тобто так чи інакше пов’язані з іноземним капіталом, тане на очах: за останні два-три роки він зменшився відсотків на 20. На нашу думку, це одна з причин, чому нагорі так ратують за відкриття ринку землі. Ні для кого не секрет, що нинішня влада не відстоює національних інтересів, діє в інтересах іноземців.
Валентина Філіповських — голова Асоціації фермерів і великих землевласників Оржицького району, очільниця ФГ «Авелана»: — Ми з паном Миколою якось були на конференції в Києві, яку організували представники центральної влади. Вона мала багатообіцяючу назву «Земля як фактор розвитку українського села». Їхали туди, маючи велике сподівання, що влада нас почує. Після спілкування ж із прем’єр-міністром України Андрієм Гончаруком та міністром розвитку економіки, торгівлі й сільського господарства Тимофієм Миловановим було відчуття повного розчарування. Ми ще більше переконалися, що нагорі нас не хочуть чути, бо чомусь вирішили, що самі знають, як краще для України. До речі, проєкт скандального закону про обіг земель сільськогосподарського призначення, як ви, мабуть, знаєте, звучить так: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення». Тобто складається враження, що таке важливе питання не заслуговує навіть на окреме виважене законодавство.
Що в нас, фермерів, викликало найбільше обурення? Те, що купувати землю, згідно зі згаданим документом, можуть юридичні особи, тобто компанії, зареєстровані в Україні. Але ж у статутному фонді багатьох із них є іноземний капітал. Постає питання: чим продаж землі таким компаніям відрізняється від продажу її іноземним громадянам? За великим рахунком, нічим. Тож це не що інше, як спосіб маніпуляції. Коли ми прямо заявили про це Андрію Гончаруку, той відповів: а чому ні, ви ж, мовляв, не хочете вигнати з України інвестора? Ні, про це не йдеться, та нехай інвестор орендує землю, а передавати її у власність, на наше тверде переконання, у жодному разі не можна. Проєктом закону передбачена й можливість набуття права власності на землю територіальних громад, а також держави, а от конкретного механізму (чим узагалі грішить цей документ) не виписано. Тож складається враження: чим менше влада деталізує, тим більше можливостей для маневру. Іще одне питання, що не вписується в жодні рамки, — із приводу обмежень: зокрема зазначено, що одна компанія може придбати не більше 15 відсотків від наявності земель сільськогосподарського призначення на території області й не більше 0,5 відсотка — в межах усієї України. З огляду на те, що в країні таких земель близько 43 мільйонів гектарів, це число неважко вирахувати — близько 200 тисяч гектарів. Це приблизно територія двох районів Полтавщини. А чи не достатньо було б 500 гектарів?
Віктор Галич: — Якщо хтось матиме цілий район у власності, будьте певні, він там і керуватиме. Це будуть окремі удільні князівства зі своїми законами. Тож якщо такі масиви землі належатимуть окремій людині чи компанії, це становитиме навіть загрозу національній безпеці. Не потрібно забувати, що в нас окупована частина території. А згідно зі згаданим законом, будь-який прихований власник через другі-треті руки може офіційно придбати частину території — і це вже буде приватна власність, яку захищають усі закони міжнародної спільноти. Тож те, що пропонує влада, є вкрай небезпечним. Нам потрібно піднімати переробну промисловість і продавати іноземцям товари, а не нашу землю.
— Але ж тіньовий ринок землі й так існує (ви ж знаєте ці схеми, скажімо, оренда земельних паїв на 49 років). Влада якраз і заявляє, що оголошує йому війну.
Віктор Галич: — Так нехай наведуть порядок. Для цього існують правоохоронні органи — чому вони бездіяльні? Може, спершу потрібно запровадити цивілізований ринок оренди, провести аудит земель сільськогосподарського призначення? І, перш ніж думати про продаж землі, встановити чіткі, однакові для всіх правила гри?
Микола Москалець: — Якщо новоспечена влада відкриє ринок землі, фермери просто не виживуть. Нагорі обіцяють нам преференції: мовляв, на викуп земельної ділянки, що перебуває в оренді фермерського господарства, можна буде взяти кредити під низькі відсотки. Але з отими мізерними закупівельними цінами на нашу продукцію, повірте, ми не спроможні будемо обробити землю, зібрати урожай та ще й віддати кредит. Швидше за все, змушені будемо цю землю віддати й піти як безталанні, недбайливі господарі. Держава мала б надати фермерам кредити під малі відсотки не на купівлю землі, а на господарювання. Розуміємо, що в кожної владної команди є свої амбіції. Але через них можна втратити країну. Бо продати нині землю — це все одно, що продати державу.
Валентина Філіповських: — Банальна істина: не може бути багатої держави за бідного народу. Нам потрібно формувати середній клас, спроможний активно впливати на економічне зростання. Саме на нього (а не на олігархів) роблять ставку всі передові економіки світу. Завдяки чому в Україні зі зруйнованою промисловістю й пануванням на селі агрохолдингів, яким не потрібно багато робочих рук, може розвинутися середній клас? Та завдяки тій же самозайнятості! От про що йдеться, от навіщо власникам земельних паїв, які хочуть працювати на своїй ділянці, потрібно надати статус сільгосптоваровиробників.
Віктор Галич: — Девіз нашої Асоціації фермерів і приватних землевласників: «Буде фермер — буде й село. Буде село — буде Україна». У країні понад 40 тисяч фермерських господарств. Хочемо приєднати до себе ще й 9,5 мільйона одноосібників. Це величезна армія. І якщо ми об’єднаємося, думаю, ніякі зайди не будуть встановлювати свої порядки, а саме ми будемо господарями на своїй, Богом даній землі.
