Острів скарбів: жінка 17 років живе на клаптику суші посеред Кам’янського водосховища

Острів, що називається Вишняки й має площу 1 тис. 500 гектарів, оточують води Кам’янського водосховища (до 2 листопада 2017 року воно мало назву Дніпродзержинське) — однієї із шести великих  штучних водойм у каскаді Дніпра, утвореної в 1963—1964 роках у результаті спорудження Середньо­дніпровської ГЕС. 

— Подібні штучні моря створювали і в Америці, і в Японії, але аж у 20-х роках минулого століття. Пізніше зрозуміли, яке то безглуздя. І в Америці лишилося одне-єдине таке море, аби нащадки бачили, яку дурницю можна втелющити, і не повторювали помилок попередників, — розповідає дорогою знаний фотохудожник із Кобеляк Костянтин Бобрищев. — Коли споруджували Дніпродзержинське водосховище,  під затоплення готували велетенську територію: людей переселяли, а їхні будинки зрівнювали із землею. Проте сталося так, що із ЦК партії підганяли, а на місцях не справлялися.

І коли згори дали команду затопити місцевість, високі пагорби вмить стали островами. Так утворився острів, який у народі називають мертвим. Вікові дуби, що росли на ньому, від перенасичення вологою всі до одного вимерли й тепер в усі пори року підпирають небо голими вітами. Це страшна картина — там можна знімати фільми жахів. Стала островом і територія Вишняків, густо вкрита лісом, — її також урятувала від затоплення значна висота. Там первозданна природа. І от комусь спало на думку: а чому б не використати ту місцину для того, аби в цьому райському куточку можна було полювати високому начальству?

За словами Костянтина Васильовича, у такий спосіб там розважалося (про це лише говорили, писати про таке на ту пору не можна було) керівництво не лише України, а й тодішнього Радянського Союзу. У народі ширяться легенди про те, як сюди приїжджали радянський державний і партійний діяч (уродженець Карлівки, що на Полтавщині) Микола Подгорний і навіть Генсек ЦК КПРС Леонід Брежнєв (також українського походження), котрий, як відомо, полюбляв полювання.

— Для того, аби задовольнити забаганки високопосадовців, на острів Вишняки замість зайців привозили баржею спеціально вирощених кролів і випускали в природу, — продовжує розповідь Костянтин Бобрищев. — А щоб можна було там зупинитися, звели два будиночки.

Тим часом ми добралися до села Світлогірське, створеного в 1961 році, куди й переселили жителів багатьох сіл та хуторів Кобеляцького району, які йшли під затоплення (це ще й історична місцевість, про що нагадує пам’ятний знак на честь козаків, які загинули під час Північної війни 1700—1721 років). Від новоствореного населеного пункту до острова Вишняки — чотири кілометри водного шляху. Зрозуміло, без плавзасобу туди ніяк не добратися. Тож власник бази відпочинку «Берег» Юрій Терніков люб’язно надав нам катер, за що йому велика дяка. Можна сказати, ми приїхали вчасно, бо, якби дещо відклали поїздку, навряд чи потрапили б на острів. Якщо водойма почне замерзати хоча б від країв, до нього вже ніяк не доберешся.

«Таке враження, ніби я провела тут усе життя»

Як виявилося, один з острівних будиночків уже зруйнувався. А в іншому от уже 17 років мешкає симпатична й душевна жінка Лариса Ребриста. На наше прохання 62-річна пані Лариса розповідає, як так сталося, що вона осіла на острові: «Свого часу його взяв в оренду підприємець Микола Гусєв. Нас із моїм чоловіком він найняв на роботу на цю мисливську базу. Отак адресою нашого проживання став острів Вишняки. Чоловік був єгерем, а я вела господарство: прибирала в будиночку, прала постільну білизну, за бажання гостей готувала їсти. За Гусєва тут іще відбувалося полювання: сюди приїжджало багато людей — його друзі, депутати тощо. Із відомих осіб запам’ятала Євгена Червоненка, котрий на ту пору був міністром транспорту та зв’язку України. А потім розпочалася боротьба за острів, який багатьом видався ласим шматком.

 

 

Урешті-решт його відвоювало Товариство мисливців та рибалок, і тепер це закрита зона. Так трапилося, що ми прибули на острів 2002 року, а вже 2006-го — мого чоловіка не стало. Лишившись на острові сама, спершу просто розгубилася. Досі нашим моторним човном управляв чоловік, а я була лише пасажиркою. Без човна ж тут, самі розумієте, ніяк не обійтися, це просто життєво необхідний транспорт. На моє прохання привезли катером хліб із сільського магазину раз, удруге, а що далі? Показали: оце так заводиться мотор, сідай і їдь. Я завела й поїхала. Тепер за нагальної потреби їжджу, бува, і за вітряної погоди, коли здіймаються чималі хвилі, і навіть у грозу».

 

Біля ошатного будиночка, що примостився поміж сосен,  помічаю невелику грядку, на якій іще лишилися стебла помідорів із недостиглими плодами. Поряд ростуть молоді яблуні, груші, йошта, малина, персик, алича, виноград.

 

«Помідори вродили свої, а картоплю й цибулю купуємо, бо через піщаний грунт тут мало що росте, — пояснює пані Лариса. — Зате персиків було стільки, що аж гілля ламалося. Шкода, що ви пізно приїхали». 

 

У дворі, який нічим не обгороджений, вільно гуляють кури, качки, а дві кози й цап ходять слідки за господинею. Однак у такої свободи є й мінуси, адже на годованців пенсіонерки з невеликим стажем постійно полюють дикі тварини та птахи.

 

«Цей рік особливо важкий, — скаржиться жінка. — То лисиці, то шуліки, то орли чи беркути крадуть домашню птицю. Четверо собак із ними не справляються». Був час, коли пані Лариса тримала і свиней, але закінчилося все настільки сумно, що вона досі не може про це спокійно згадувати: «Оскільки мою хату, що лишилася в малому селі Ревущине без нагляду, розтягнули, я тримала багато свинок, бо хотіла назбирати грошей і купити будинок у Світлогірському. Тим паче що тут усе потихеньку занепадає. Але не так сталося, як гадалося: одного дня приїхали сюди з постановою про знищення моїх свиней у зв’язку з африканською чумою — знайшли, так би мовити, законний привід, аби їх забрати. Перед цим мені зателефонували знайомі й попередили, що в моєму господарстві «запланували» чуму. Я навіть на зброю кидалася, та що могла вдіяти?»

 

Коли пані Ларису запитують, як вона не боїться жити сама на безлюдному острові, жінка відповідає, що людина до всього звикає

 

Відтоді вона не заводить свиней. Вважай, попрощалася і з мрією про власне житло, бо з пенсії 1,5 тис. гривень навіть за великого бажання неможливо щось відкласти. Отак, можна сказати, стала заручницею великого безлюдного острова. «Тепер мені просто нікуди діватися. З іншого боку, —  зізнається, — уже звикла до цього місця й навіть прикипіла душею. Таке враження, ніби я провела тут усе життя». 

 

Мабуть, ця розповідь буде неповною, якщо не згадати про те, що останнім часом до пані Лариси пристав у прийми 65-річний чоловік на ймення Олександр, котрий свого часу, як і її покійний чоловік, працював єгерем. Коли ми приїхали, той  майстрував собачу будку. «Він офіційно не розлучений, проте більше живе на острові, бо йому тут краще. І мені легше — усе-таки є з ким словом перекинутися», — ділиться Лариса Ребриста. 

«Хороші люди сюди неодмінно повертаються»

«Особливо важко тут узимку. Поки водосховище не покриється товстим шаром льоду, ми геть відірвані від світу. Тому якщо влітку хліб купуємо в сільському магазині, узимку печу його сама. Дров тут хоч відбавляй: у лісі багато сухостійних і зламаних сильним вітром дерев (минулої зими одна з гілок упала на дах будинку й навіть проламала його). Зі згаданих причин без запасів харчових продуктів на острові ніяк не обійтися. Тож я вже закупила два мішки борошна, мішок цукру, дві сітки картоплі, близько 20 літрів олії, — перераховує жителька острова. — За нагальної потреби взимку долаємо чотири кілометри до Світлогірського по льоду. Але  тільки тоді, як дорогу по ньому протопчуть рибалки. Хоч і в такому разі, якщо чесно, стараюся зайвий раз не перетинати водосховища, бо це небезпечно — можна й провалитися».

 

Раніше на острові взагалі не було електрики. Тільки коли на мисливську базу приїжджали поважні гості, вмикали електричний генератор, що працював на бензині.

 

Пані Лариса ж зовсім відмовилася від нього, бо він їй був не по кишені (щогодини «з’їдав» літр пального), і жила взагалі без світла: коли смеркало— лягала спати й зі сходом сонця вставала.

 

І тільки останнім часом їй посміхнулася фортуна: одна з компаній, яка хотіла купити мисливську базу (але щось не склалося), встановила неподалік від будинку, що став домівкою для героїні нашого матеріалу, шість сонячних панелей. Тепер пані Лариса переживає, аби їх не демонтували. «Завдяки енергії сонця маємо освітлення в будинку, окрім цього, можемо хіба що мобільний телефон підзарядити. Телевізора я не дивилася вже 17 років. Зате багато читаю. Усі, хто знає про мою любов до чтива, привозять мені книги, але їх усе одно не вистачає. Ми із Сашком кожну книжку вже по 3-4 рази перечитали, — посміхається  моя співрозмовниця. — Працівники компанії, яка воліла стати власницею цієї бази, пробурили і свердловину для води, але взимку, коли мало сонця, енергії, яку генерують сонячні панелі, не вистачає для роботи насоса, тож воду доводиться тягати з єдиного на весь острів колодязя».

 

Улітку ж тут жарко, бо сос­ни особливо не захищають від сонця. До того ж допікають комахи, яких тут море.

 

«Здавалося б, хоч голий ходи, адже навколо жодної живої  душі. Та я спекотного дня не можу навіть штани зняти, бо з’їдять як не комарі, так гедзі. Тож найдужче люблю на острові весну й осінь. Загалом це місце має позитивну енергетику, і хороші люди сюди неодмінно повертаються. Чи не щороку до нашого острова причалюють любителі мандрівок на байдарках (я знаю їх із 2002 року — нині це вже люди поважного віку) й неодмінно заходять у гості. Сьогодні має приїхати настоятель монастиря з Гадяча. І, знаєте, Бог таки є, бо минулого року цей батюшка разом із послушником назбирали 10 ящиків з-під бананів лише білих та польських грибів. Так довго живучи на острові, досі не бачила такої кількості грибів. Послушник розповідав: батюшка стає навколішки, молиться — і гриби з’являються. Отак і мені в усьому сприяє Бог, а ще підтримують добрі люди. Скажімо, власник бази відпочинку «Берег» Юрій Терніков неодноразово допомагав продуктами, а якось навіть подарував козу. Коли ж чотири роки тому померла моя мама, яка певний час жила зі мною на острові (це трапилося 2 березня, коли лід був уже ненадійним, тож ми не могли навіть вивезти її, аби поховати в селі), — враз хмурніє Лариса Ребриста, — Юрій Миколайович прислав своїх працівників, і ті таки примудрилися пробратися на човні по воді з кригою...»

 

Коли пані Ларису запитують, як вона не боїться жити на порожньому острові, жінка відповідає: людина до всього звикає, до того ж тут, мовляв, і боятися нікого — людей же немає.

 

А дикі тварини мирно співіснують із нею. Ікласті кабани, говорить, неодноразово навіть забігали у двір, а побачивши її, втікали назад до лісу. «Досить довго навідувалася й лань, несміливо заглядала до обійстя, проте останнім часом її чомусь не видно. На жаль, тут промишляє багато браконьєрів», — зітхає жінка.

 

Нудьгувати ж, за словами пані Лариси, їй просто ніколи. Чого вартує лишень кілька разів нагодувати й напоїти свою живність, подоїти козу. Не встигнеш, говорить, очей до неба здійняти, як уже й день минув. Ми й самі помітили, що час на острові летить із шаленою швидкістю.