Ми зустрілися з паном Шушкевичем під час однієї з таких його поїздок до Києва на цьому тижні. Ексглава незалежної Білорусі знайомий із багатьма старими та новими політиками України, тож йому цікавий український досвід проведення чесних виборів і протидії антинародному режиму, адже він мріє про запровадження цього досвіду на білоруському «застиглому» ґрунті.
Тож ми говорили з ним про українські реалії в умовах неоголошеної війни з Росією, а також про режим Лукашенка у Білорусі.
«Страна родная» з імперськими амбіціями
— Станіславе Станіславовичу, ви регулярно приїжджаєте до України, підтримуєте нашу державу в її боротьбі з Росією. У вас свiй бiль за те, що відбувається в Україні, насамперед, на Донбасі?
— Ви знаєте, я достатньо доросла людина і пам’ятаю свій перший приїзд до Києва. Сталося це в 1954 році, через рік після смерті Сталіна, коли я перестав бути сином ворога народу. Я тоді щиро радів так званому 300-річному ювілею возз’єднання народів України і Росії. А вже потім, упродовж багатьох десятиліть, я постійно думаю про те, що я пережив украй лицемірні часи. Після розвалу СРСР я радів за Україну через те, що вона стала на шлях самостійного розвитку, з поваги до сусідів.
Та у 2014 році почався весь цей жах, агресія Росії, яку Москва всіляко виправдовує, приховуючи бажання відновити імперію. Все це зруйнувало добросусідські відносини. І тому я не просто співчуваю, я вболіваю за Україну і сподіваюся, що буде знайдено спосіб відновити добрі відносини між сусідніми народами. Але не на умовах, коли один брат старший, а за умови, коли брати рівні. Я на це сподіваюсь.
— Ви маєте великий політичний досвід. Як оцінюєте нинішню ситуацію на Донбасі? Чим, урешті-решт, можуть завершитися наміри нового політичного керівництва України щодо розведення вiйськ та за будь-яку ціну добитися зустрічі з Путіним у «нормандському форматі»?
— Відверто кажучи, я не бачу зараз шляху хоч якогось розв’язання цієї ситуації, тому що я не бачу способу вгамувати імперські амбіції вашого великого північно-східного сусіда. Показовий приклад: нещодавно в Росії святкували 90-річчя Пахмутової. Згадалися слова з відомої пісні на її музику: «Была бы страна родная —и нету других забот»... І дійсно, інших турбот там досі немає, про людей там мало хто думає. Бо зараз підтримувати керівника держави-агресора може лише народ, який не мріє про добробут, як цивілізовані європейські народи. Байдуже, що «страна родная» є агресором. Можна поважати російську інтелігенцію, але ж її політична роль настільки слабка, що люди, далекі від інтелігенції, визначають політику цієї держави. На жаль.
Без повернення Криму перемога неможлива
— Оскільки ви стежите за українськими подiями, то як оцінюєте нову владу в Україні? Нового президента, однопартійну монобільшість у Раді, новий Кабмін...
— Ви знаєте, сподіваюся на позитивні зміни в Україні за нового президента Зеленського на додаток до попередніх. Бо й попередній період за часів президента Порошенка я вважаю достатньо цікавим, інтенсивним і прогресивним. Чимало хто з моїх знайомих нині пройшов до Ради. Я, відверто кажучи, не очікував навіть, що люди з сучасним, прогресивним мисленням стануть народними депутатами.
Вони мені раніше розповідали, які зміни потрібні Україні. Тут ситуація з демократією в рази краща, ніж у Росії. Нового президента України вже не можуть повністю змішати з брудом такі пропагандисти дурних методів телеефіру, як Кисельов і Соловйов. Усе, що їм вдається нині, так це «зіграти» на якихось дрібницях, виколупати родзинки з булки, не більше. Тому я хочу, щоб ви перемогли, і сподіваюся, що ви переможете.
Віктора Ющенка та Станіслава Шушкевича поєднує
давня щира дружба.
— Якщо говорити про перемогу України, як вважаєте, чи надовго затягнеться цей процес?
— Думаю, затягнеться. Ви не вважатимете перемогою лише повернення Донбасу, без Криму. Так само і Росія категорично не мислить себе без Криму. Це болюче питання. І якоїсь поради я тут не можу дати. На службі обох сторін будуть політологи та історики тощо, це буде довга розмова. Одна людина, така, як Путін, може багато шкоди наробити, а на виправлення потрібні роки. Ми зрозуміли свого часу, хто такий Сталін і що таке сталінізм. І я, навіть незважаючи на те, що мій батько свого часу був репресований, довгий час був людиною прокомуністичних поглядів! Ось і нині подивіться, скільки в Росії навіть представників інтелігенції підписується під зверненнями на підтримку анексії Криму. Я жахнувся, бо серед них є й мої знайомі! Тож у найближчі роки ворожнеча між українським і російським народами нікуди не подінеться.
Мінський формат безперспективний
— У цьому зв’язку, якою ви бачите роль Білорусі? Усі ці робочі зустрічі в Мінську, врешті-решт Мінські угоди підписані у вашій столиці тощо.
— Мінськ — це майданчик, який географічно близький до регіону, де відбувається збройний конфлікт. Не більше. Тому що жодного авторитетного впливу господаря місця немає і бути не може. Тому що наш президент Лукашенко є сатрапом Росії. Що Путін йому скаже, те він і зробить. Давайте будемо казати це прямим текстом: він є антибілоруським президентом. І ми, білоруси, живемо в цих умовах. А народ, особливо прості люди, переважно введені в оману, що в нас нібито стабільна ситуація. Але всі забувають, що найстабільнішим місцем є цвинтар.
Тому я в усіх ініціативах по Донбасу, народжених у Мінську, не бачу перспективи. Як не очікую на серйозні зміни i після зустрічі в «нормандському форматі». Росія, на мою думку, має бути не лише учасником перемовин, а й суб’єктом, який має відповідати за свої дії. Тоді як Росія хоче бути спостерігачем зі сторони. Мовляв, це ваш внутрішньо-український конфлікт. Та припиніть допомагати цим мерзотним силам на Донбасі зброєю тощо, і цього конфлікту не буде. Тому що Україна дійсно може вирішити його самостійно, якщо не буде силової допомоги з боку Росії, яка найдешевшою зброєю вважає людські життя.
Скільки людей загинуло вже на Донбасі з обох сторін?! Хіба можна дійти до такого? І подивіться: на території цих хворих владних утворень ватажки теж знищуються терористичними методами. В усіх збройних конфліктах на пострадянському просторі — Грузія, Карабах, Придністров’я, Крим, Луганськ, Донецьк — усюди учасником є Росія. Назвіть хоча б один конфлікт без Росії на пострадянському просторі. Його немає. Тому все просто: або Росія припинить мріяти про відродження імперії, або це буде продовжуватися.
— Ви згоднi з тим, що нині окремі лідери країн з ЄС усе більше зближуються з Кремлем, а українське питання їх цікавить дедалi менше?
— У Євросоюзі усі ключові питання вирішує Європарламент. Для прикладу: якось я мав честь пояснювати ситуацію з правами людини в Білорусі євродепутатам від Італії і Греції. І я думав, що за півтори години з чудовим перекладачем я їм усе пояснив, але кінцевий результат засвідчив мені, що ми з ними перебуваємо на різних рівнях політичного та інтелектуального розвитку. Вони не можуть уявити собі, що такий безмір, який відбувається в Україні, Білорусі чи в Росії, можливий узагалі. Тому відповісти на ваше запитання — чи змінюється підхід Європи — мені важко. Думаю, що в Європі нині своїх турбот вистачає, тож глибоко вона не вникає у проблему. Але усі свої проблеми лідери ЄС врегулюють достойними методами. До цього рівня взаємовідносин ми, на жаль, ще не доросли. У Білорусі, наприклад, останні вибори, які визнав цивілізований світ, відбулися ще у 1996 році.
ДО ВЛАДИ ДОСТОЙНИХ
Про Бiлорусь, чеснi вибори i кращого дояра
— Наразі що вважаєте найактуальнішим для Білорусі?
— У Білорусі є одна проблема: нам потрібні чесні вибори. Так, це не означає, що до парламенту переважно потраплять порядні люди. Але з чогось потрібно починати. Бо у нас один і той самий чоловік роками вважається кращим фахівцем в економіці, хоча не розуміється на економіці, є кращим у доїнні корів і налагодженні стосунків з арабськими шейхами. От поїхав наш президент із величезним почтом на тиждень до Об’єднаних Арабських Еміратів. А ця поїздка коштує дорожче, ніж ті 10 тракторів, які Білорусь в Емірати продасть. А з цивілізованими країнами контактів немає взагалі. Останній контакт був із Шираком ще у 2008 році. Тобто Європа від Білорусі відвернулася. І очікує якихось змін від нас. Побоююся, що зміни у нас будуть пізно і важко проходитимуть, як і все, що відбувається на пострадянському просторі. Але нам усе одно потрібно думати, як унеможливити фальсифікацію наших виборів. Я шукаю ці способи, вони не банальні. У тому числі йдеться і про консультації в Україні з досвідченими людьми. Тому я тут, у Києві.
— Ви — динамічна людина, постійно у поїздках. Але й тут ви думаєте про чесні вибори у своїй країнi?
— Ще рік тому я очолював опозиційну партію — «Білоруська соціал-демократична громада». Я достатньо літня людина і давно хотів знайти молодого наступника. У мене враження, що таку людину знайдено. У нас з’їзд обрав нового голову центральної ради партії — Сергія Череченя. А я як вільна людина шукаю способи посилення впливу партії. Ми висунули чимало кандидатів на вибори і бачимо, що ймовірність фальсифікацій результатів виборів владою достатньо велика. Але сподіваюся хоч на якісь зрушення у виборчому процесі напередодні виборів президента. Бо це для нас шанс змінити самозакоханого і малоосвіченого, але дуже грамотного з колгоспних питань, нашого президента на високоосвічену людину і наблизити владу до меритократії, тобто до влади достойних.
— Враховуючи таку вашу опозиційну діяльність, чи не отримуєте сигнали від влади щодо необхідності зупинитися?
— Знаєте, влада вже давно мене притиснула. Я — єдиний член-кореспондент Академії наук Білорусі, який не отримує жодних грошей. Єдиний колишній глава держави, який отримує пенсію за віком і не отримує жодних надбавок. Тоді як мав би отримувати вп’ятеро більше. А щодо сигналів: ще у 1999 році, коли я читав лекції у Варшаві, мені зателефонувала дружина і каже: негайно приїзди до Мінська, тобі прислали запрошення до центру Вудро Вільсона. І я чотири місяці працював у Вашингтоні. І лише через сім років після того вона розкрила мені таємницю, що її запросив посол США і попередив про небезпеку для мого життя в Мінську. І запропонував квитки до США. Думаю, в американців були дані про те, що я можу зникнути. У нас тоді багато відомих політиків зникло завдяки так званим «ескадронам смерті». Дехто втік iз Білорусі й тим самим послабив опозиційний рух. Я ж завжди казав, що не уявляю свого життя без Білорусі, тому й повернувся.
Раніше я активно подорожував світом, постійно читав курси лекцій в університетах Росії, Польщі, Південної Кореї, Японії, США. Бо потрібно ж працювати через майже нульову пенсію. Зараз курси лекцій уже не читаю, лише окремі «спалахи» бувають.
— Яким є ваше ставлення до українських ЗМІ?
— Мене жодного разу не підвели українські ЗМІ. Тут прекрасні журналісти, не бояться складних серйозних питань, і тому я з великим задоволенням контактую з українськими ЗМІ. З журналістами Білорусі контактую в рази менше через заангажованість багатьох владою. Але багатьох знаю, чесні журналісти є й у нас, хоча й небагато.
ДОСЬЄ «УМ»
Станіслав Шушкевич народився 15 грудня 1934 в Мінську. Батько Шушкевича — відомий письменник Станіслав Петрович Шушкевич, якого в 1930-ті роки було репресовано, а в 1950-ті роки звільнено.
У 1956 році закінчив фізико-математичний факультет Білоруського державного університету (БДУ), у 1959-му — аспірантуру Інституту фізики Академії наук Білоруської РСР. Доктор фізико-математичних наук (1970), професор (1973), член-кореспондент Національної АН Білорусі (1991). Відомий спеціаліст у царині радіоелектроніки.
У серпні 1991-го перший заступник голови Верховної Ради Білорусі Шушкевич виступив проти ГКЧП, підписав заяву з його засудженням. 9 вересня 1991 року обраний головою ВР Білорусі. 8 грудня 1991 року саме Шушкевич як голова білоруського парламенту поставив підпис під Біловезькими домовленостями.
26 січня 1994 р. Шушкевича знято з посади голови Верховної Ради Білорусі за результатами роботи парламентської комісії, яку очолював Олександр Лукашенко. У червні 1994-го брав участь у президентських виборах, отримав у першому турі близько 10% і не вийшов у другий тур, у якому переміг Лукашенко.
Із 1998 року активний діяч білоруської опозиції, роками був головою партії «Білоруська соціал-демократична громада».
