Соромно буває не тільки за власні вчинки. Трапляється пекти раків і через поведінку друзів... і навіть незнайомців.
І коли настає ця не надто приємна нагода, у голові кружляє питання: «Невже так важко просто залишатися людьми (не просто організмами, а цивілізованими особистостями)?»
Київське метро. З десяток людей квапливо снують за старенькою бабцею з дерев’яним ціпком. Станція повнісінька: вечірня година пік, проте палиця бринить об столичну підлогу так, ніби київська артерія пустує. Вона (бабця) теж поспішає, та вже повільніше, ніж нетерпляча молодь, яка «постійно кудись летить». Тому на обличчях «послідовників» читається невдоволення.
Врочисту ходу під монотонний стук перервав приїзд потяга. Бабця спішно пірнає у найближчі двері, не дочекавшись, поки всі охочі вийдуть, і обводить очима людей обабіч себе. «Так, молодьож! Молодьож!» — iз благанням і докором водночас гукає.
Потяг усе ще стоїть, добирає пасажирів «по вінця». «Де ж ця молодьож?..» — дратівливо повторює пасажирка, не маючи змоги роздивитися всі сидіння через стіни з людських спин.
Та враз праворуч підривається сивий чоловік, люб’язно припрошує її сісти. «Ні-ні, ви сидіть! Тут є молодьож!» — повторила жінка голосніше, аби пересвідчитись, що весь вагон її почув. Та чоловік наполіг і таки переконав даму зайняти місце.
Потяг рушив, чоловік став поруч бабці і вдав, що йому цікаво розглядати цілковиту темряву в тунелі, аби виразити байдужість до ситуації...
Наступна станція. З десяток пасажирів покинули вагон, прояснилося... На сидіннях навпроти — троє молодиків шукають очима всі можливі реклами навколо, аби тільки не зустрітись поглядом зі старенькою. Соромно їм стало?.. Ніяково? Пасажирам-сусідам так точно. Незручна ситуація ще більше знітила потомлений люд: обмінялися розгубленими позирками й задумливо потупилися у підлогу...
Наш цвіт нації, наша гордість — «молодьож»!.. Звісно, надто узагальнити і поставити хрест на вихованні нинішнього покоління молоді — не можна. Багато є порядних і ввічливих хлопців та дівчат.
Але позитивні аспекти потрапляють у зону примітності рідше, ніж негативні, тому часто доводиться чути від осіб третього віку, що «молодь зараз дуже знахабніла», «не вміє поводитися зі старшими», «нечемна, невихована». Є й такі. Завжди були. Такі собі «антигерої нашого часу» (будь-якого).
Звички та поведінку успадковуємо від рідних, змалечку. Звідти й ноги ростуть. «На жодному будяку ще не зацвіла роза», — мудрість, яку чула від батька, водія шкільного автобуса в Київській області. Каже, що зараз возить діточок тих, кого возив до школи років із десять тому, тож добре знає, чому деякі малята невиховані. Себто звідки взятись вихованості, якщо батьки не відають, що воно таке?
Підвалини закладаються у рідних стінах, під батьківським крилом, а школа й університет лиш добудовують особистість. Дах свого палацу все ж тримає кожен сам...
Світлана СЕМИВОЛОС, студентка
Київ
