У війні спланувати можна тільки початок

Війна повернулась в Україну. Так кажуть про повернення весни. Повернулась взаправду і надовго. Наступні покоління не будуть нудьгувати. Воювати, ніби в козачій крові, генетичній пам’яті.

 

 

«Ми випрягли воли, перевернули плуга, сідлаємо коней і точимо списи», — це узагальнюючо-націоналістичні перші рядки поетичного твору політично активного дисидента УНА Лупиноса-старшого, підхоплені молодим поколінням в Республіці Україна (надалі згадуватиметься як РУ) слідом за роз’єднанням республік радянських, за яким згадування майже оминатимуться (надалі — РР). Ці вихідні дані спробуємо врахувати теж.

 

 

Надзвичайний і Повноважний посол України в Республіці Австрія якось уже спробував відповісти на питання: «Чому націоналізм не може бути вибором європейської України?».

 

Вельмишановні Маркс та Енгельс оминули своєю увагою клас принципово непрацюючих, клас крадіїв, древній, як і латинське Homo homini lupus est. Відносно ж свіже (ХХІІ з’їзд КПРС): «Людина людині є (не lupus, вовк, а) друг, товариш і брат» у РУ звучало вкрай затаскано, хоч відповідало за змістом європейській трендовій «єдності у багатоманітності». Останнє, гаряче — «я протиВ толерантности» тепер уже військово-войовничого крила УНА маємо враховувати через принципово-ключову літеру «В», вовк. Одночасно із голлівудською праісторією приручення «альфа»-вовчиці і спільного розвитку в єднанні, балончиками на стінах зрозумілою для сусідів мовою розганялась зневага і протистояння. Рукою з кольоровим спреєм мала Б водити генетична козацька пам’ять. Ключова в цьому реченні літера «Б», брат. Бо залишається питання про можливість співіснування величної войовничості, вкарбованої в крові монголів, й переконливої нейтральності їхньої Монгольської Республіки. Толерантність. Хтось проти. ФІФА, Рада Європи (РЄ) — за.

 

Як результат, Меморандум про взаємопорозуміння. Колофутбольний хуліган із капою, фанат із прапором, фан із шарфом, вболівальник, глядач, спостерігач зроблять і свій вибір, і дуже по-різному. Поганих рішень не буде, будуть неприйняті. Мудрість в гори не заводить. Та тільки та людина, що в гори піднімалась буде мати повагу до тих, хто з гір спустився. Наша мова не містить лайки, не ми винайшли мат і не тут знайдемо чим пишатись.

 

Київська Русь, Запорізька Січ, сучасна РУ. Чогось бракує в цій героїчній автобіографії країни, щось наполегливо оминатиметься, щось важливе і тривале. А є чим пишатись. Вернадський—Корольов, Тарасенко—Мануїльський, Хрущов—Брежнєв, Чернишевський—Малиновський, Антонов—Патон. Маємо: людський пласт не розроблений міфологічно та науково-історичну нетолерантність, яскраво проілюстровану відносинами Грушевський—Аркас. У випадку з РУ, її автобіографія може використовуватись як інструмент для розуміння її передбачуваності, як інструмент для передбачення розвитку відносин із нею іншими далеко не сповна.

 

Разом із передбачуваністю іде послідовність. США фізично знищують тероризм по всьому світу, не відмовляючись від смертної кари всередині країни. Ці речі пов’язані. Адже боєць антитерористичного підрозділу одночасно — виконавець вироку, адвокат, прокурор і суддя. Україна від смертної кари відмовилась давно, а тепер уже і ніби... Та послідовність партнерів на міжнародній арені перемогою відзначається досі. Така як чергове подовження санкцій згадуваною РЄ по відношенню до РФ. Та в чомусь РУ таки послідовна, в невиконанні рішень Європейського суду з прав людини у кількості 250 сотень.

 

Тепер про безпеку нації на кордонах її державності, на її державних кордонах. Прикордонний регіон РФ—Естонія до 2013-го привертав увагу інвесторів і фінансування ENPI (European Neighbourhood Partnership Instrument). Потенційний для прикордонної співпраці регіон РУ—РФ привертає увагу ЗМІ з 2014-го  вибухами-виборами. Яким шляхом піде Харків? Чи створить прецедент? Чи зачепиться за Білгород? Чи зможе наступник (антонім попереднику), обраний українцями, відпрацювати строк у безперервному відрядженні у кордонах власної країни? У Харкові, у Маріуполі, у Запоріжжі? Чи зможе провітрити столицю? РУ — це не Київ. Війна — це стан не держави-тіла, а нації-душі. Розділена Німеччина кинула виклик РР і у  прагненні до об’єднання власного народу, пішла на об’єднання з народами іншими. Він був підтриманий Ізраілем, країною-викликом для спільноти ООН. ФРН без вихідних, а особливо у вихідні, приймала блудних дітей.

 

Чи повернеться діаспора в РУ? Сучасна історіографія фіксує: Абрене став уроком музики для Латвії з російськомовним Даугавпілс у складі (фільм телеканала BBC «Третя світова війна: в командному пункті» (WW3: Inside the War Room) наробив багато галасу по всій Європі). Сама ж Латвія стала затребуваним уроком і для німців, і для японців у проведенні світорекордних пісенних олімпіад. Національним майстер-класом для багатоголосого європейського хору. І, зрештою, відповіддю на поставлене на початку питання про можливість обрання націоналізму РУ на її шляху до Європи. Музика — теж стан душі. Мамай, шашка, бандура. Нації слава, всім ворогам добрая літа. Не журися, соловейку, не сумуйте люди, була Рідна Україна, була, є і буде...

 

У війни спланувати можна тільки початок. Точно не її завершення. Будь-яке бажання, і миру в тому числі, — це розкіш за відсутності інструментів, можливостей. Хочу приходить лише слідом за можу. Ким був Хмельницький-старший? Військовим чи дипломатом? Чи може РУ зневажати старими добрими ворогами? Турками, монголами, казахами? Чи зможемо запропонувати щось більше, ніж такі ж ключові для США Індонезія чи Колумбія? Чи є інструменти? Чи прийдуть амбіції? Чи зможе нейтральна вісь РУ—Казахстан—Монголія зашкодити інтеграції цивілізацій? Чи зможе бути корисною не тільки багатовічна фінансова підтримка, а й дипломатичний досвід далекого шведського товариша? Колонку закриваю останнім рядком уже цитованого на початку твору: «життя триває, точиться війна». 

Михайло ЦІСЕЛЬСЬКИЙ, учасник АТО