«Коли на початку грудня минулого року я зважилася прийти у київське видавництво «Ярославів Вал» із рукописом, його директор Михайло Слабошпицький сказав відверто: «Нічого вам не обіцятиму. Поезію нині мало читають — і так у всьому світі, не лише тут. Люди взагалі зараз менше читають...».
Тож коли за кілька днів пан Михайло зателефонував зі словами «Знаєте, я читаю ваші вірші, Юлю. Так, ми будемо їх видавати!» — я була дуже щаслива», — згадує авторка збірки «На самоті зі світом».
Презентація відбулася в Національному музеї літератури України. До збірки увійшли твори, написані в різні часи — від студентських років до наших днів. І назви розділів говорять самі за себе: «Наодинці з морем», «Жовтневі цикади», «В передчутті щасливої дороги».
Авторку надихають на творчість прості й водночас важливі речі й моменти життя: мамині квіти, несподівана посмішка, раптова зустріч, яка може змінити все... У віршах Юлії Косинської осінь пише листи, весна замовляє в кав’ярні порцію щастя, а літо-перекотиполе втікає за далекі небосхили.
«Юлія спілкується з природою, ніби з живою істотою, її збірку можна було б назвати «Пори року», наприклад, як у Вівальді, — вважає культуролог і мистецтвознавець Валентина Клименко. — Авторка багато мандрує, але кожен вірш, написаний у подорожах, повертає водночас до рідної домівки. Це наскрізне в її творах».
Юлію Косинську знають у першу чергу як журналістку, яка працювала у тому числі й в «Україні молодій», авторкою якої залишається й надалі. З-під її пера з’являлися публікації на теми культури і мистецтва, інтерв’ю з відомими особистостями, статті з мандрівок світом, матеріали про здоровий спосіб життя.
Є в її творчому доробку також книги, написані в співавторстві з журналістом Олегом Круком: «Скандинавська казка», «Феєрія пригод Тура Хейєрдала», «Албанія. Нова любов на Середземному морі», «Мандрівники ХХ століття». А ось про те, що Юлія пише вірші, здогадувалися не всі.
«Певне, кожен із нас має свій потаємний світ, світ для спогадів, роздумів і мрій, — розповідає Юлія. — Для мене таким світом завжди була поезія. Вірші пишу з дитинства, але оприлюднювала їх нечасто. То як ділитися часткою душі, завжди вважала це дуже особистим...»
Однак саме рішення поділитися свого часу стало поворотним у її в житті. Вчителька української мови порадила їй надіслати вірш «Рідна мова» до редакції районної газети. «Я написала його в десятому класі, як домашнє завдання — твір про рідну мову, який у мене раптом склався в поетичні рядки, — пригадує Юлія. — Вчительку вірш захопив, а в редакції його відразу ж надрукували.
Минуло трохи часу, і мене несподівано накрила лавина листів-відгуків з усіх куточків України.
«Ти не уявляєш, доню, що зробила! Твій вірш — справжній подарунок для нашого народу, а ти його гідна дитина», — писали люди старшого віку. І дякували моїм батькам, запрошували в гості. А ровесники зізнавалися: їм також, як і мені, боліло, що «така пісенна мова для декого не в моді стала вже...» Виявилось, що вірш передрукувала газета «Сільські вісті», тож його прочитало багато людей... Відтак у мене з’явилося чимало нових друзів та однодумців. І завдяки цьому віршу я вирішила стати журналістом».
«Рідна мова» Юлії Косинської увійшла до шкільних букварів і читанок, збірників і методичних посібників для вихователів та вчителів. А тепер на маминих цитатах учиться вже й син-школярик авторки. Композитори поклали цей твір на музику, пісню виконують у музичних школах та академіях. «Вірш живе своїм життям, щоразу бачу його на нових порталах в інтернеті. — А недавно виявила, що студенти столичного лінгвістичного університету переклали мій твір шістьма мовами. Світ сповнений сюрпризів, не втомлююсь йому дивуватись», — посміхається Юлія.
