Історик Олександр Алфьоров: «Ми заходимо на те саме коло, як сто років тому»

— Олександре, давайте почнемо розмову з історії вашого роду. Село Бездрик, сотник Марко Алфьоров, XVII сторіччя… 

 

— Рід тягнеться глибше, я дослідив його до 1450-х років, спочатку це були люди, які мали прізвище Голуб, вони мешкали в кількох воєводствах тодішнього Великого князівства Литовського, різними шляхами вони перебралися з Вітебщини на територію Волині, а згодом — Київщини. Київщина — це був козацький регіон уже на початок XVII сторіччя, особливо південні краї Київщини.

І, по суті, південь тодішнього воєводства Київського, — це сьогодні Черкаська область, південь Київської області — то були козацькі регіони, які до революції Хмельницького вже здобули собі право утворити полки, які ввійшли до офіційних реєстрів.

 

І одна з гілок Голубів, з якої якраз походжу я, осіла на сьогоднішній Черкащині, і під час революції Хмельницького перейшла на Слобідську Україну, до міста Суми. Перехід цей був пов’язаний iз полковником Герасимом Кондратьєвим, який заснував місто Суми. Його дружиною була Христина Алфьорова (Олферіва), яка за собою і привела малого брата Марка. Він був записаний до Першого Сумського реєстру, це і є мій безпосередньо багато разів прадід.

 

Марко, користуючись тим, що він був шваґром полковника, — бо в той час це були цілі станові династії, корпорації, які були закриті між собою, — посідає на п’ятнадцятий рік існування Сумського полку посаду сумського сотника. Він, очевидно, кілька разів повертався з Сум на українське Правобе­режжя, звідки виводив людей до Слобідської України, заселяв порожні міста, скуповував землі.

 

У тому числі до його рук потрапило село Бездрик, яке стало родовим, iз 1670-х років до закінчення визвольних змагань, коли російські більшовицькі війська окупували в 1920-х роках Україну. Це село унікальне тим, що його тримала спочатку одна людина, потім кілька людей, і надалі всі представники родини Алфьорових дрібнили село так, щоб у кожного була своя діляночка, і на момент 1917 року село було поділене на понад сто шматків між величезною кількістю родичів, які існували на той час. 

 

Саме прізвище «Алфьоров» утворене як більшість слобідських прізвищ. По-перше, за московськими правилами до реєстру заносилися люди без зазначення прізвища, тобто ім’я та по-батькові, — цей процес характерний для всього тодішнього Московського царства, тільки князі мали свої прізвища, скажімо, Білозерський, Оболенський, — для інших категорій населення це завжди було ім’я та по-батькові: «Петро син Івана», так виходить прізвище «Іванов». І в українського козацтва, яке було на Слобідській Україні, особливо у тих, хто досягав якихось статусних положень, прізвище формувалося за батьковим іменем, тому Марко Олефірович Голуб у козацьких реєстрах, які писали московські писарі, був записаний як Марко Олефіров, а потім прізвище було русифіковано повністю на Алфьоров. Тому Марко Алфьоров iз таким-от російським прізвищем став родоначальником українського старшинського слобідського роду. 

 

До когорти своїх предків я із вдячністю відношу кількох сумських сотників, видатного українського гравера, мандрівника та архітектора Миколу Федоровича Алфьорова, його сина Аркадія, який подарував у заповіті понад три з половиною тисячі творів мистецтва до Харківського музею при університеті, чим заснував, власне, Харківський художній музей, — це були і гравюри Дюрера, і картини Айвазовського, і дуже багато картин західноєвропейських митців. І, характеризуючи в цілому предків, скажу — це люди, які тяжіли до української культури. Це мені ще в сьомому класі дозволило з упевненістю піти до Державної історичної бібліотеки і почати шукати родовід. Це був 1997—1998 рік, коли я вперше почав цікавитися і шукати родинне дерево.

 

Доля родини вже в часи Радянського Союзу складається неоднозначно. Мій дід був офіцером, льотчиком. У часи Другої Світової війни воював у небі, а в цей самий час його батька, мого прадіда, знищили в евакуації, зрозуміло, що за походження. Але через те, що дід був офіцером, він зміг зберегти своє майбутнє, і таким чином народився мій батько Анатолій — кандидат біологічних наук, дослідник iз хорошим науковим доробком і навіть практик, який багато років поспіль працював з Амосовим.

 

— Розкажіть, будь ласка, про село Бездрик, про ваше помістя, цегельню.

 

— Бездрик — це село, де, на превеликий жаль, не залишилося нічого від Алфьорових. Палац iз колонами, з різною брамою був знищений під час Другої світової війни — він виконував роль однієї з висот для артилерії та був розбомблений під час боїв за Суми. Коли я приїжджаю до Бездрика, де в мене дуже багато друзів (переконаний, що і родичів, про яких ми не знаємо, можливих кузенів, кузин, які змінили прізвище), я завжди спостерігаю за цими пагорбами, за рибними ставками, про які я читаю в документації XVIII сторіччя, уявляю собі дороги, якими ходили мої предки.

 

І це знахідка сакральна для мене, бо в моїй сім’ї в жодній з гілок не залишилося поняття «своє село». І коли я приїжджаю до Бездрика, то відчуваю тяглість цієї землі, і цей спадок, який втілюється через сакральні місця, через емоції, і тому до Бездрика завжди намагаюся приїжджати на Івана Купала, коли святкують День села. Я їздив туди ще студентом, аспірантом, зараз беру свою сім’ю, дітей.

 

Позаминулого року організував грошові премії для учнів школи, які писали дослідницькі роботи про село. Влітку цього року подарував бібліотеці Бездрика, а також бібліотеці Верхньої Сироватки, яка теж тісно пов’язана з простором родини, книжки, нові видання з історії України. Ставлюся до цього села дуже тепло і буду підтримувати чим можу, підтримую маленькою лептою, але вона, очевидно, є дорогою для моїх улюблених бездричан. 

 

— Вони принесли вам цеглину із цегельні Алфьорових…

 

— На території Бездрика розташовувалися місцеві цегельні заводи, так само і винокурні, й іподром, тільки все це було перелаштоване в радянський час під місцеві потреби. Для мене величезним сюрпризом стали два подарунки: це цеглина з палацу Алфьорових iз літерою «А», яка є ініціальною літерою нашого прізвища, а другий безцінний подарунок — мені віддали пагінець рослини з бездрицької бібліотеки під назвою монстера. Монстера була завезена на наші землі в другій половині XIX сторіччя, походить вона з Америки, і це була модна рослина в будинках поміщиків.

 

Це саме та рослина, яка росла в нашому маєтку, є фотографії, де ці квіти сфотографовані на початку ХХ сторіччя. Я отримав рослину своїх предків, і для мене це неймовірний подарунок, я щодня милуюся нею. Це дивовижно: через усі історичні перипетії — у тридцяті роки Голодомору, під час Другої світової війни — бездричани зберегли її у своїх хатах. Цегла і монстера — це два найприємніші сюрпризи за останні роки, роки досліджень моєї генеалогії.

 

— Людина, яка все життя займається історією, набуває такого особистісного масштабу, що сама стає якимось історичним персонажем. 

 

— Досліджуючи історію родини з XV по ХХ сторіччя, довелося вивчати всі періоди, через які проходила родина. Тому коли запитують, яким періодом я займаюся, можу сказати, що дослідив добре всі періоди історії України — Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Козацька революція Хмельницького, полки козаць­кі на Гетьманщині та Слобідській Україні, XIX сторіччя, часи Визвольних змагань, — ти маєш розуміти кожен шар нашої історії, який пронизується маленькою історією твоєї родини, і тому, вивчаючи рід, довелося вивчати документи в десятках українських та іноземних архівах. Через те я став професійним істориком, і скажу, що завжди хотілося єдиного: не осоромити пам’ять предків. І через це вчинки, які роблю в житті, в громадській активності, в політичній справі, завжди продумую так, щоб не збезчестити прізвище, щоб вчинки відповідали етиці, моралі, — я розумію, що можу як підняти і возвеличити свій рід, так можу й бути тим негідником, який знеславить його. Для мене це дуже реальні речі, я відчуваю погляд предків на кожну свою дію.

— Ви були гетьманцем-дер­жавником.

 

— Я очолював довгий час, з 2001 по 2007 рік, молодіжний осередок Союзу гетьманців-державників. Це була закордонна організація, довкола якої гуртувалися прихильники Павла Скоропадського, українські консерватори, ідеологія яких визначалася безсмертними працями В’ячеслава Липинського. В США її очолював славної пам’яті Любомир Бей, а в Україні її відкрив у 2001 році професор, доктор історичних наук Юрій Терещенко. І я долучився до цієї організації, очолив молодіжний осередок. Він не був великим, нас було там періодично 20-30 хлопців та дівчат. Ми робили культурницькі акції, зокрема у 2004 році перед Помаранчевою революцією влаштовували разом iз «Тінню Сонця» концерти, організовували так звану патріотичну рок-трибуну, влаштовували перші глобальні акції зі святкування Дня Соборності, коли це було ще не в тренді абсолютно, робили різні проєкти, літературні вечори, історичні читання для молоді. Зокрема, стали ініціаторами першого в історії України «ленінопаду». У липні 2007 року ми вийшли до Леніна, який був на Бессарабці, з вимогами його перенести з міста в музей чи ще кудись, і це призвело до величезної бійки з комуністами, які напали на нас, двадцятьох студентів. Після того як у засобах масової інформації показали, що знайшлися сміливці, які вирішили протестувати проти «центрального» Леніна в Україні, — за наступний тиждень на території Київської області перестали існувати півтора десятка Леніних. Це був початок «ленінопаду». Силами невідомих патріотів, як ми завжди кажемо.

 

 

— Розкажіть, будь ласка, про вашу політичну діяльність. Навіть експедиції «Пам’яті нації» — це теж політична діяльність.

— Так, це політика пам’яті. Ніколи я не був у партіях, починаючи з 1998-1999 року, коли в дев’ятому класі потрапив у громадський сектор, а вступив до партії у 2016 році, до партії, яку було створено на базі Цивільного корпусу «Азов» — об’єднанні ветеранів полку. У 2016 році ми створили партію Національний корпус, і це була моя перша і на цей час єдина партія, до якої я зайшов. Я цим пишаюся, багато моїх знайомих були в різних партіях, в одній, другій шукали себе, а я себе через партію ніколи не шукав. І, можливо, залишався би і далі в громадському секторі, але був дотичним до створення Національного корпусу і прийняв рішення, що маю зрештою перейти цей Рубікон і зайти в політичну діяльність. З того часу я — член Вищої ради та речник партії. Наш лідер Андрій Білецький є засновником багатьох проєктів, у тому числі й «Пам’яті нації», який я очолюю вже другий рік. Це історичний проєкт, навколо якого гуртуємо молодь, дослідників, проводимо лекторії, кінопокази, ведемо всі можливі заходи, пов’язані зі збереженням пам’яті, і головне — зшиванням пам’яті.

 

Ми перед собою поставили конкретну мету — пам’ять необхідно зшивати. І те, що сьогодні, наприклад, дуже багато говорять про ХХ сторіччя, про вояків УПА, про визвольні змагання, — але, перепрошую, Росія з нами веде гібридну гуманітарну війну, не за ХХ сторіччя, вони у нас відбирають остаточно Київську Русь, яка існувала тисячу років тому. Першочергово «Пам’ять нації» ставить перед собою мету зшивати ці історичні шари наші, від Русі та глибших часів і до сьогодення. Так само ми хочемо, щоби важливі для України дати не перетворювали на регіональність, наприклад, Проголошення України 30 червня 1941 року має відзначатись не тільки у Львові, а й у Сумах, у Миколаєві, в Одесі, тому що це — загальноукраїнська дата. І пам’ять про Конотопську перемогу має бути відзначена не тільки в Конотопі й Сумах, а й у Львові, Луцьку та інших містах. І ці моменти нами за двадцять iз гаком років були просто проґавлені, визначні українські дати стали регіональними.

 

Водночас необхідно повертати історію Київської Русі, бо саме в тих IX-XI сторіччях заховано процес потужного розвитку української державності, але, на превеликий жаль, ми останніми десятиріччями віддали Київську Русь Російській Федерації. І коли, наприклад, перед російсько-українською війною Росія відзначала 1150 років Російської державності, нічого не варто було би українським історикам у той самий рік так само помпезно відзначати 1150 років хрещення Київського князя Аскольда чи утворення православної Церкви в Києві. Тоді у них 1150 років їхньої міфічної державності, а у нас 1150 років утворення єпископії, очевидно ж, не на порожньому місці! Кожна адекватна людина все зрозуміє. Вести війну за пам’ять слід саме так.

 

— Регіональні дати — це не для унітарної країни.

 

— А що говорити, якщо 22 січня 2018 року наша держава не спромоглася відзначити сто років відновлення української незалежності! Нагадаю: 22 січня 1918 року була проголошена Українська Народна Республіка.

Що говорити про те, що того ж 22 січня в цьому році відбулося сто років об’єднання Західної і Великої України, — жодних емоцій, жодних державних святкувань! 200 років Кулішу, 250 років Котляревському, — це персони, які зшивають українську націю. Проґавили все! Тобто політика національної пам’яті на сьогоднішній день є, на превеликий жаль, недостатньою для того, щоб зшити націю. І тому, на­приклад, експедиції, які проводить організація «Пам’ять нації», мають величезне значення. Ми відвідали торік десять полкових центрів Гетьманщини:  Козелець (це місто було центром Київського полку), Чернігів, Новгород-Сіверський (це друге полкове місто в Стародубському полку, до самого ж Стародуба у РФ поїхати на 15 років не ризикнули), Прилуки, Полтаву, Миргород, Гадяч, Ніжин, Лубни і Переяслав-Хмельницький. Ми приїжджали з виставкою до кожного міста, знімали з дрона пам’ятки, фіксували козацькі укріплення, будинки. Водночас у кожному місті ми просили священників Православної церкви України проводити поминання за гетьманами і полковниками своїх міст. Це було вражаюче, коли протягом цього тижня священниками були промовлені імена наших гетьманів і полковників, імена яких не згадували сотні років. Відновлення сакрального простору — це теж елемент боротьби за націю, боротьби за нашу державу.

 

— Розкажіть, будь ласка, про ті політичні акції, які ви модерували чи модеруєте.

 

— Будучи речником Національного корпусу, я не тільки з’являюся на ефірах, а й проводжу вуличні акції. Національний корпус мав низку потужних акцій, які ми здійснювали з 2016 року. В першу чергу, це величезна боротьба з російським капіталом в Україні, який був тут представлений у банківській сфері. Акції проти «Сбербанка России» та нелегального грального бізнесу. Акції екологічного формату. Акції політичні проти так званих Мінських угод, Медведчука, Свинарчуків (справа розкрадання у Укроборонпромі). До речі, питання щодо розкрадання в Укроборонпромі ми порушували ще в 2017 році. Ну і, звісно, є акції, де представники Національного корпусу беруть участь, не піднімаючи партійних прапорів, коли ми солідаризуємося з громадськими активістами, як, наприклад, по Віталію Марківу, або ж проти ЗМІ — «рупорів Кремля». За три роки пройшло дуже багато акцій.

— Розкажіть про ваші наукові інтереси.

 

  — Я є автором восьми книжок. Перша — «Особові печатки Правобережної України кінця XVIII — початку XIX сторіччя» — вийшла у 2004 році, коли я ще був студентом. Потім були «Українські особові печатки XV-XVII сторіччя» у співавторстві з Олегом Однороженком, «Старшинський рід Алфьорових...», «Договори і постанови», «Тисяча років української печатки» (у співавторстві). Потім iз колегою Олександром Різніченком ми опублікували «Реєстр Сумського полку 1660—1664 рр.», а зi своїм кумом Олексієм Монькіним «Реєстр Полтавського полку 1654 р.», і зараз у видавництві — наступний Реєстр Сумського козацького полку XVII сторіччя. Всі реєстри, до речі, в московських архівах віднайдені. 

 

Про свою четверту книжку скажу кілька слів — у 2008 році я знайшов у Московському архіві україномовну копію Конституції Пилипа Орлика. Для мене це був справжній шок, дивовижне відкриття. Тож вона побачила світ у 300-ту річницю з оригінальною українською назвою «Договори та постанови». Також я автор понад ста наукових статей, пов’язаних з історією Київської Русі, козаччини, є окремі розвідки, пов’язані з Другою світовою війною, із ХІХ сторіччям. 

 

Сам я займаюся спеціальними історичними дисциплінами, це генеалогія, геральдика, такі науки, як сфрагістика, — наука про печатку, нумізматика, — ти працюєш iз джерелом, а це — неймовірно цікавий світ. Я можу похизуватися тим, що відкрив два імені невідомих єпископів часів Київської Русі, відкрив ім’я незнаного митрополита Київського початку XIII сторіччя, і для мене честь бути першовідкривачем за джерелами цих персон, про яких ніхто нічого не знав. Це єпископ Білгородський Микола (Білгород — це Білгородка сьогодні під Києвом) кінця XII сторіччя, єпископ Галицький Іоанн 70-80 років XII сторіччя, і митрополит Київський Никифор.

— Ви маєте офіцерське звання. Як його отримали?

 

— У другій половині травня 2014 року я долучився до тоді ще батальйону «Азов», працював у мобілізаційному центрі, проводив лекції для хлопців, потім почав займатися морально-психологічним забезпеченням хлопців, які йшли на фронт, iз вересня 2014 року став прессекретарем Андрія Білецького, командира нашого уже на той час полку. Андрій Білецький наприкінці 2014-го призначив мене керівником пресслужби полку «Азов». Тоді про жодні звання не йшлося — всі ми йшли на захист Батьківщини, і це була справа честі. У 2018 році пішов навчатися на кафедру офіцерів запасу Університету оборони імені Івана Черняхівського, провчився два роки, випускний іспит склав на «відмінно», присягу склав і цими днями отримав звання молодшого лейтенанта. 

 

Війна поставила дуже багато різних реперних точок у моїй історії. До війни я пішов навчатися до Київської православної богословської академії Київського патріархату, де провчився на заочному відділенні два курси, — я завжди розумів, що історик, який не знає історії церкви, релігії, не може повною мірою зрозуміти історію України. Це вищий навчальний заклад, де навчаються священники, семінаристи, і навчався я з когортою дійсно відданих Українській Церкві священників, монахів, це були колосальні враження від того духовного життя. Та не закінчив Богословську академію, почалась війна, натомість закінчив Університет оборони імені Івана Черняхівського. 

— Як з’явилася ідея радіопередачі «Історичні фрески»?

 

— У 2008 році якимось дивом я почав працювати на українському радіо «Культура», вів передачі в прямому ефірі, а з 2012 року мені запропонували вести історичну передачу, назва виникла моментально — «Історичні фрески». Вона виходить раз на тиждень, це зустрічі з цікавими істориками. Я переслідую єдину мету в цих передачах — донести те, що наша історія унікальна і цікава. Наша історія — це не просто дати, особистості, якими забивають дітям в школі голову. Я переконаний, що діти перестають любити історію в школі. Бо за нормативами ти маєш при­йти на урок і знати напам’ять дату, подію, людину, — а діти мають розуміти, що історія — це велика річка, яка тече, і треба просто знати, що Іван Мазепа був після Івана Самойловича, головне — знати всю періодику, всі взаємопов’язані події. Історію треба знати протяжно. Тому в «Історичних фресках» я намагаюся уникати дат, деталізації, намагаюся розповісти цікаве, і завдяки тим гостям, які приходять, завдяки слухачам, які телефонують, запитують, подаємо історію «живою».

 

— Вона дуже сучасно звучить.

 

— Так і має бути. Якщо ми не осучаснимо історію, її ніхто ніколи не буде вчити. Якби на українських грошах не зобразили видатних діячів України, то, повірте, знайшлися б тисячі і тисячі тих, хто про них навіть і не знав би. І тому я дуже засмучений, що зі знеціненням гривні на металевих кругляшках губляться образи. Історія має бути в образах. Ми маємо моделювати образи видатних українських постатей, бо забуття вони нам не пробачать. 

 

— Була ваша передача з істориком Андрієм Руккасом про період визвольних змагань. Чи є щось спільне у нашого сьогодення з тим періодом 1919—1920 років?

 

— Абсолютно. Ми заходимо на те саме коло, якому сто років. У нас є окупант Російська Федерація, як тоді, так і зараз. І головне нам — розуміти, що ми наступаємо на ті самі граблі, коли державників висувають, приходять до влади люди, які беруть гроші у ворога, коли між українськими діячами війни амбіцій, коли існують партії-одноденки, коли існують політичні проєкти заради накопичення грошової маси, і це насправді реальність, яка існує у нас. Все повертається на те саме коло.

 

— Вихід?

 

— Вчити історію.