«Тут був дух моїх батьків. І я мала бути тут»: неймовірна історія доньки українських повстанців Ганни Марійчин

Долаю пішки кілометрів чотири гірського серпантину по нещодавно відремонтованій трасі, що сполучає Закарпаття з Франківщиною. Автівки проносяться безперервним потоком, бо Яблуниця добре відома туристам і тим, хто любить гірськолижний спорт. Мені назустріч, щоб не заблудилася, виходить привітна жіночка. Довго вибачається, що так непросто довелося до неї добиратися: «Якби ж раніше попередили, то син виїхав би зустріти. А так діти на вихідні пішли у гори. Онук поїхав на збори, він у мене гірськолижник. Я з меншими сама вдома. Сьогодні довелося трохи раніше піти зі служби Божої. То всі дивувалися: «Чого це Ганнуся так рано пішла?». Не зайшла навіть до свого Андрія. Але нічого, побіжу ввечері або завтра навідаюсь, — все ще вибачається жінка. — Він мене простить. Уже третій рік, як немає мого Андрійка. Ніяк змиритися не можу...»

 

На клумбах біля хати ще буяють осінні квіти. Рука дбайливої господині відчувається скрізь. У Яблуниці її досі називають Ганнусею. З тих часів, як у далекому 1950 році в бідній хатині Гафії Манівчук невідомо звідки взялася маленька дівчинка. З неймовірною теплотою згадує вже 69-річна пані Ганнуся своє сирітське дитинство й своїх земляків: 

 

— У селі казали: «Пішла Гафія з підкинутою дівчинкою». Тобто я усвідомлювала, що я не така, як усі. Бабцю називала мамкою (тут так прийнято називати), а її сина — татом. Потім мені нарешті дотлумачили, що він не мій тато, а бабця за віком не може бути мамою. Бабця була надзвичайної доброти людина. І односельці теж були дуже добрими. То хтось несе Гафії хліб чи яйце варене, то кожушок, бо своя дитина вже виросла, або матерію чи сукенку. І так мене якось усі опікували. А це 50-ті роки, голод, радянська влада додушувала гуцулів податками, здираючи останнє. 

 

Батькj Ганнусі: Григорій Вацеба.

 

У її пам’яті закарбувалася картина: осіння днина, вона маленька сидить на ґанку старенької хати і бачить, як ідуть двоє чужих людей. Зайшли до хати, чомусь усі плакали і чужа жінка дуже хотіла її до себе пригорнути, а дівчинка відпиралася, не йшла до неї. Ще було багато цукерок, бо їла їх без міри. Це був 1956 рік.

 

А ще через рік приїхали із заслання дідусь із бабусею і 5 маминих сестер. Гафія пояснила, що це її рідні дідусь і бабуся, що їй треба їхати з ними, там у школу буде ходити, хоч вона вже в Яблуниці почала ходити в перший клас. 

 

Мати Ганнусі: Марія Бабінчук.

 

— Так мене забрали в Старий Лисець, на мамину батьківщину. Яка то була мука! Постійна опіка доймала. Тут я собі звикла сама куди хочу, а там «туди не йди», «того не роби». Дід iз бабою віддавали мені все, що можна. На мені все було новеньке. У Гафійки хліб iз цукром були розкішшю, а тут щодня хліб iз маслом. Але мене тягнуло в Яблуницю!

 

Бабця Гафія щоліта, а то й двічі, провідувала мене. Де Старий Лисець біля Франківська, а де Яблуниця, а вона, неграмотна сільська жінка, якось добиралася! І я почала виношувати план, як повернутися до Гафії. Вирішила: якщо мене їй не віддадуть, то втечу. Почала копійки на дорогу збирати, які дідусь давав на гостинчика. Потім моя хресна таки впросила рідних, щоб дозволили мені повернутися в Яблуницю. І в п’ятому класі я повернулася. З якою радістю я їхала сюди! Очевидно, тут був дух батьків. Вони залишили мене тут, і тут я мала бути...

У цьому селі знайшла вона свою долю. Бо бабуся Гафія товаришувала з мамою її майбутнього чоловіка й призналася їй, чию дитину виховує. Хоч вони і так здогадувалися, що Ганнуся з «лісових» дітей.

 

— Андрій був на сім років старший. Ми побралися у вересні 1966-го. «Я тобі розказувала, чия це дитина. Треба поїхати до її родичів», — сказала перед весіллям мама Оленка, моя свекруха, яку я ніколи цим словом не називала, тільки мамою. Ми поїхали в Старий Лисець. А далі та сама історія — всі сидять, плачуть. Бабця зняла образ, вибрала з-під нього якісь папери, поклала на стіл, і я стала їх читати. Всі плакали. Навіть моцний мій Андрійко. Я теж плакала, розуміла, що це листи моїх батьків, але ніби книжку художню читала. Схопило за серце і відпустило. Бо тоді в голові було кохання, майбутнє весілля. А ті листи бабця і дідусь віддали Андрієві. Він віддав їх своїй сестрі Славці, у неї був будинок свій, і там їм було безпечно. А потім, як ми побудували вже свій будинок, вона передала нам. Чоловік ховав їх у дивані за фанерою. Часом з Андрієм удвох їх читали...

 

Так Ганнуся дізналася, що насправді вона Мотренька, і що її тато — Григорій Вацеба, підпільник, надрайонний провідник ОУН Надвірнянщини на псевдо Сулима, а мама — Марія Бабінчук, друкарка і медсестра на псевдо Калина. Вони познайомилися ще у довоєння, коли Григорій керував хором у Старому Лисці. Кохання їхнє розквітло вже у підпіллі, і його плодом стала вона — Мотренька, названа на честь найкращої маминої подруги на псевдо Мотря.

 

А прийшла вона на світ 28 серпня 1950 року на полонині Плоска, що на Закарпатті, і це геть недалечко від Яблуниці. Потім бабця Гафія відкрила таємницю, як вересневої ночі їй принесли немовлятко з лісу й просили зберегти. Дитині було чотири дні від народження. Потім вона зі своїм братом вигадали, як «лісову» дитину легалізувати, підкинувши її на поріг братової хати. 

 

— Бабця ще у 80-х роках розказувала, що ціле життя прожила в страху, аби правда не відкрилася. Бо вона несла відповідальність перед людьми, які залишили дитину, тобто перед моїми батьками, і мала страх перед НКВС. Якщо дитину заберуть, то що скаже хлопцям з лісу? — продовжує хвилюючу розповідь пані Ганнуся. — Батьки навідали мене наприкінці вересня, мені ще й місяця не було. Вони мали відходити на інший терен і не знали, чи побачать ще колись свою дитинку. Мама просила бабцю, якщо я захворію, щоб кликали лікаря. Цілий день вони сиділи зі мною на стриху (на горищі), плакали й писали прощальні листи. Вони були закопані на подвір’ї Манівчуків під тополею, біля якої я так любила гратися...

—І сьогодні читати ці листи без сліз неможливо. На які жертви здатні були ті люди заради того, щоб Україна була. «Останні мої слова до тебе — це заповіт: Добро Нації — найвищий наказ! Для неї Ти віддаш силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертівнику. Якщо ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи» — так прощався з вами ваш тато...

 

— То були неймовірні люди. Уявіть 1950 рік. Кругом — енкаведисти і «яструбки». Та й населення вже не так ставиться до повстанців, як раніше. Родина вже вивезена в Сибір. Віддані друзі або арештовані, або їх уже нема на цьому світі. Ситуація безвихідна. Тато забезпечував перехід кур’єрів через чеський кордон і пошту переправляв. Здавалося б, чому не взяти жінку, доньку й перейти кордон? Але він цього не зробив. Я часто думала «чому?» — пані Ганна задумливо дивиться на пожовклі світлини своїх батьків. — А тому, що не міг зрадити. Він розділив долю своїх побратимів, які лишилися тут. Це яку силу волі, яку потугу треба мати, щоб зробити такий вибір... Залишити своє щойно народжене дитя на чужих людей і продовжувати безнадійну боротьбу до останнього подиху... У тата було п’ятеро братів. І один з них пішов у червону армію. Микола дійшов до Німеччини і звідти написав лист до родини: «Передайте Гринькові, хай залишить ту боротьбу, бо вона безнадійна». Брат Панько дав лист почитати татові, коли той прийшов до нього. І він був сам не свій, змінився в обличчі, не міг повірити, що рідний брат не вірить у його боротьбу. І не простив йому цього.

 

  Про те, як і де загинули її батьки, Ганна Марійчин дізналася вже у 90-х роках. Марія Бабінчук і Гриць Вацеба загинули 1 липня 1951 року на хуторі Ловаги, що за сотню кілометрів від Яблуниці. Щоб не здатися в полон, підірвали себе гранатою ще з трьома повстанцями. Щороку на початку липня Ганнуся їздить на те місце зі своїми синами, онуками й маминою сестрою. За розповідями свідків вдалося встановити також імовірне місце їхнього поховання, тому й на кладовище заїжджають. А ще їй вдалося знайти галявину в Карпатах, де росте барвінок і де вінчалися її батьки. Знайшли за описом мами, бо барвінок нечасто зустрічається у тутешніх горах. Накопала його і посадила біля хати. Росте дуже пишно...

Зі своїм Андрієм вони прожили у парі 50 років і 8 місяців. Народили й виховали патріотами двох синів і доньку, ді­ждалися онуків. Працювали, як усі, дбали, щоб дати дітям освіту.

 

— Мені дивно, коли кажуть: «Ви так добре виховали дітей». Особливого якогось виховання не було. Так, працювати заставляли, вчитися заставляли, в музичну школу, художню — куди можна було. І нічого їм не нав’язували. Вони знали, що бабуся і дідусь були в підпіллі — і не більше. Тарасик якось у школі вийшов на сцену з жовто-блакитним прапором, і тоді я зрозуміла — час розповісти дітям історію нашого роду. Школа у нас, до речі, дуже патріотична. Але якщо його отам, у серці, нема — і не буде. Щеплення такого не зробиш, — переконана Ганна Марійчин. — Яблуниця — моє село. Тут я виросла, тут моє коріння, тут мама моя молилася у цій церквi. Тут народилися мої діти. І ця її молитва зберегла мене і моїх майбутніх дітей. І коли мій син Тарас ішов на фронт, я так собі подумала: «Господи, досталь уже жертв із моєї родини. Дуже багато загинуло з маминого боку, і з татового теж. Збережи мого сина, Господи... Твоя воля на все». Я не давала йому дозволу йти на війну, але й не заперечувала. Не наважалися сказати, але в думках було: «Якщо можна, сину, не забери ні в кого життя. Хіба що буде загроза твоєму». Дякувати, Тарасик повернувся з війни і ще застав живим свого тата, возив його на лікування в Київ...

 

  — Попри все вірю в кращу долю нашої держави, — каже насамкінець пані Ганнуся. — У нас у селі була родина великих патріотів Панівників. Вони повернулися із заслання, і пан Панівник дуже опікувався мною. Казав: «За тебе, дитино, моляться на тому світі твої рідні». Я ніяк не могла зрозуміти, як на тому світі вони можуть молитися? А тепер розумію. Їхня молитва за нас, за Україну — набагато щиріша й сильніша. Тому вірю, що все буде добре.