У мальовничому гірському селі Яблуниця, що неподалік Яремча, живе жінка, історія життя якої могла б стати сюжетом захопливої кінострічки.
Їй судилося жити під чужим ім’ям і прізвищем, і навіть у графі «батько» імена змінювалися кілька разів. Про те, що вона дитина повстанців, дізналася вже дорослою.
Про драматичну долю Ганни Марійчин «УМ» уже писала. Та нещодавно журналістська дорога привела мене в Яблуницю, отож не зустрітися з пані Ганнусею просто не могла. Бо зустрічі з такими людьми завжди надихають...
Дитина з криївки
Долаю пішки кілометрів чотири гірського серпантину по нещодавно відремонтованій трасі, що сполучає Закарпаття з Франківщиною. Автівки проносяться безперервним потоком, бо Яблуниця добре відома туристам і тим, хто любить гірськолижний спорт. Мені назустріч, щоб не заблудилася, виходить привітна жіночка. Довго вибачається, що так непросто довелося до неї добиратися: «Якби ж раніше попередили, то син виїхав би зустріти. А так діти на вихідні пішли у гори. Онук поїхав на збори, він у мене гірськолижник. Я з меншими сама вдома. Сьогодні довелося трохи раніше піти зі служби Божої. То всі дивувалися: «Чого це Ганнуся так рано пішла?». Не зайшла навіть до свого Андрія. Але нічого, побіжу ввечері або завтра навідаюсь, — все ще вибачається жінка. — Він мене простить. Уже третій рік, як немає мого Андрійка. Ніяк змиритися не можу...»
На клумбах біля хати ще буяють осінні квіти. Рука дбайливої господині відчувається скрізь. У Яблуниці її досі називають Ганнусею. З тих часів, як у далекому 1950 році в бідній хатині Гафії Манівчук невідомо звідки взялася маленька дівчинка. З неймовірною теплотою згадує вже 69-річна пані Ганнуся своє сирітське дитинство й своїх земляків:
— У селі казали: «Пішла Гафія з підкинутою дівчинкою». Тобто я усвідомлювала, що я не така, як усі. Бабцю називала мамкою (тут так прийнято називати), а її сина — татом. Потім мені нарешті дотлумачили, що він не мій тато, а бабця за віком не може бути мамою. Бабця була надзвичайної доброти людина. І односельці теж були дуже добрими. То хтось несе Гафії хліб чи яйце варене, то кожушок, бо своя дитина вже виросла, або матерію чи сукенку. І так мене якось усі опікували. А це 50-ті роки, голод, радянська влада додушувала гуцулів податками, здираючи останнє.
Батькj Ганнусі: Григорій Вацеба.
У її пам’яті закарбувалася картина: осіння днина, вона маленька сидить на ґанку старенької хати і бачить, як ідуть двоє чужих людей. Зайшли до хати, чомусь усі плакали і чужа жінка дуже хотіла її до себе пригорнути, а дівчинка відпиралася, не йшла до неї. Ще було багато цукерок, бо їла їх без міри. Це був 1956 рік.
А ще через рік приїхали із заслання дідусь із бабусею і 5 маминих сестер. Гафія пояснила, що це її рідні дідусь і бабуся, що їй треба їхати з ними, там у школу буде ходити, хоч вона вже в Яблуниці почала ходити в перший клас.
Мати Ганнусі: Марія Бабінчук.
— Так мене забрали в Старий Лисець, на мамину батьківщину. Яка то була мука! Постійна опіка доймала. Тут я собі звикла сама куди хочу, а там «туди не йди», «того не роби». Дід iз бабою віддавали мені все, що можна. На мені все було новеньке. У Гафійки хліб iз цукром були розкішшю, а тут щодня хліб iз маслом. Але мене тягнуло в Яблуницю!
Бабця Гафія щоліта, а то й двічі, провідувала мене. Де Старий Лисець біля Франківська, а де Яблуниця, а вона, неграмотна сільська жінка, якось добиралася! І я почала виношувати план, як повернутися до Гафії. Вирішила: якщо мене їй не віддадуть, то втечу. Почала копійки на дорогу збирати, які дідусь давав на гостинчика. Потім моя хресна таки впросила рідних, щоб дозволили мені повернутися в Яблуницю. І в п’ятому класі я повернулася. З якою радістю я їхала сюди! Очевидно, тут був дух батьків. Вони залишили мене тут, і тут я мала бути...
«Усі плакали. Навіть моцний мій Андрійко»
У цьому селі знайшла вона свою долю. Бо бабуся Гафія товаришувала з мамою її майбутнього чоловіка й призналася їй, чию дитину виховує. Хоч вони і так здогадувалися, що Ганнуся з «лісових» дітей.
— Андрій був на сім років старший. Ми побралися у вересні 1966-го. «Я тобі розказувала, чия це дитина. Треба поїхати до її родичів», — сказала перед весіллям мама Оленка, моя свекруха, яку я ніколи цим словом не називала, тільки мамою. Ми поїхали в Старий Лисець. А далі та сама історія — всі сидять, плачуть. Бабця зняла образ, вибрала з-під нього якісь папери, поклала на стіл, і я стала їх читати. Всі плакали. Навіть моцний мій Андрійко. Я теж плакала, розуміла, що це листи моїх батьків, але ніби книжку художню читала. Схопило за серце і відпустило. Бо тоді в голові було кохання, майбутнє весілля. А ті листи бабця і дідусь віддали Андрієві. Він віддав їх своїй сестрі Славці, у неї був будинок свій, і там їм було безпечно. А потім, як ми побудували вже свій будинок, вона передала нам. Чоловік ховав їх у дивані за фанерою. Часом з Андрієм удвох їх читали...
Так Ганнуся дізналася, що насправді вона Мотренька, і що її тато — Григорій Вацеба, підпільник, надрайонний провідник ОУН Надвірнянщини на псевдо Сулима, а мама — Марія Бабінчук, друкарка і медсестра на псевдо Калина. Вони познайомилися ще у довоєння, коли Григорій керував хором у Старому Лисці. Кохання їхнє розквітло вже у підпіллі, і його плодом стала вона — Мотренька, названа на честь найкращої маминої подруги на псевдо Мотря.
А прийшла вона на світ 28 серпня 1950 року на полонині Плоска, що на Закарпатті, і це геть недалечко від Яблуниці. Потім бабця Гафія відкрила таємницю, як вересневої ночі їй принесли немовлятко з лісу й просили зберегти. Дитині було чотири дні від народження. Потім вона зі своїм братом вигадали, як «лісову» дитину легалізувати, підкинувши її на поріг братової хати.
— Бабця ще у 80-х роках розказувала, що ціле життя прожила в страху, аби правда не відкрилася. Бо вона несла відповідальність перед людьми, які залишили дитину, тобто перед моїми батьками, і мала страх перед НКВС. Якщо дитину заберуть, то що скаже хлопцям з лісу? — продовжує хвилюючу розповідь пані Ганнуся. — Батьки навідали мене наприкінці вересня, мені ще й місяця не було. Вони мали відходити на інший терен і не знали, чи побачать ще колись свою дитинку. Мама просила бабцю, якщо я захворію, щоб кликали лікаря. Цілий день вони сиділи зі мною на стриху (на горищі), плакали й писали прощальні листи. Вони були закопані на подвір’ї Манівчуків під тополею, біля якої я так любила гратися...
«Яку силу волі треба мати, щоб зробити такий вибір»
—І сьогодні читати ці листи без сліз неможливо. На які жертви здатні були ті люди заради того, щоб Україна була. «Останні мої слова до тебе — це заповіт: Добро Нації — найвищий наказ! Для неї Ти віддаш силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертівнику. Якщо ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи» — так прощався з вами ваш тато...
— То були неймовірні люди. Уявіть 1950 рік. Кругом — енкаведисти і «яструбки». Та й населення вже не так ставиться до повстанців, як раніше. Родина вже вивезена в Сибір. Віддані друзі або арештовані, або їх уже нема на цьому світі. Ситуація безвихідна. Тато забезпечував перехід кур’єрів через чеський кордон і пошту переправляв. Здавалося б, чому не взяти жінку, доньку й перейти кордон? Але він цього не зробив. Я часто думала «чому?» — пані Ганна задумливо дивиться на пожовклі світлини своїх батьків. — А тому, що не міг зрадити. Він розділив долю своїх побратимів, які лишилися тут. Це яку силу волі, яку потугу треба мати, щоб зробити такий вибір... Залишити своє щойно народжене дитя на чужих людей і продовжувати безнадійну боротьбу до останнього подиху... У тата було п’ятеро братів. І один з них пішов у червону армію. Микола дійшов до Німеччини і звідти написав лист до родини: «Передайте Гринькові, хай залишить ту боротьбу, бо вона безнадійна». Брат Панько дав лист почитати татові, коли той прийшов до нього. І він був сам не свій, змінився в обличчі, не міг повірити, що рідний брат не вірить у його боротьбу. І не простив йому цього.
Про те, як і де загинули її батьки, Ганна Марійчин дізналася вже у 90-х роках. Марія Бабінчук і Гриць Вацеба загинули 1 липня 1951 року на хуторі Ловаги, що за сотню кілометрів від Яблуниці. Щоб не здатися в полон, підірвали себе гранатою ще з трьома повстанцями. Щороку на початку липня Ганнуся їздить на те місце зі своїми синами, онуками й маминою сестрою. За розповідями свідків вдалося встановити також імовірне місце їхнього поховання, тому й на кладовище заїжджають. А ще їй вдалося знайти галявину в Карпатах, де росте барвінок і де вінчалися її батьки. Знайшли за описом мами, бо барвінок нечасто зустрічається у тутешніх горах. Накопала його і посадила біля хати. Росте дуже пишно...
«За нас моляться на тому світі рідні»
Зі своїм Андрієм вони прожили у парі 50 років і 8 місяців. Народили й виховали патріотами двох синів і доньку, діждалися онуків. Працювали, як усі, дбали, щоб дати дітям освіту.
— Мені дивно, коли кажуть: «Ви так добре виховали дітей». Особливого якогось виховання не було. Так, працювати заставляли, вчитися заставляли, в музичну школу, художню — куди можна було. І нічого їм не нав’язували. Вони знали, що бабуся і дідусь були в підпіллі — і не більше. Тарасик якось у школі вийшов на сцену з жовто-блакитним прапором, і тоді я зрозуміла — час розповісти дітям історію нашого роду. Школа у нас, до речі, дуже патріотична. Але якщо його отам, у серці, нема — і не буде. Щеплення такого не зробиш, — переконана Ганна Марійчин. — Яблуниця — моє село. Тут я виросла, тут моє коріння, тут мама моя молилася у цій церквi. Тут народилися мої діти. І ця її молитва зберегла мене і моїх майбутніх дітей. І коли мій син Тарас ішов на фронт, я так собі подумала: «Господи, досталь уже жертв із моєї родини. Дуже багато загинуло з маминого боку, і з татового теж. Збережи мого сина, Господи... Твоя воля на все». Я не давала йому дозволу йти на війну, але й не заперечувала. Не наважалися сказати, але в думках було: «Якщо можна, сину, не забери ні в кого життя. Хіба що буде загроза твоєму». Дякувати, Тарасик повернувся з війни і ще застав живим свого тата, возив його на лікування в Київ...
— Попри все вірю в кращу долю нашої держави, — каже насамкінець пані Ганнуся. — У нас у селі була родина великих патріотів Панівників. Вони повернулися із заслання, і пан Панівник дуже опікувався мною. Казав: «За тебе, дитино, моляться на тому світі твої рідні». Я ніяк не могла зрозуміти, як на тому світі вони можуть молитися? А тепер розумію. Їхня молитва за нас, за Україну — набагато щиріша й сильніша. Тому вірю, що все буде добре.
