96-річний сотенний УПА Мирослав Симчич: «Росія ніколи не була нашим приятелем і ніколи не буде»

Розшукати Мирослава Васильовича допомогли працівники музею міста Коломия, бо мешкає він геть недалечко від них. Живе колишній сотенний Кривоніс із дружиною Раєю у скромній однокімнатній квартирці, яку отримав у 1996 році, коли зміг повернутися на батьківщину після півстолітнього вимушеного вигнання. 

 

Кілька років тому 96-річний ветеран-повстанець переніс інсульт і змушений був переїхати до міста. З квартири вже не виходить, але як справжній солдат хворобі на милість не здається. Потихеньку муштрує себе під пильним наглядом Раїси Андріївни. Він до останнього вів активне громадське життя. Ще й дотепер до нього йдуть люди відомі й не дуже, приїздять бійці АТО, бо вважають за честь потиснути руку людині-легенді. І побачити того самого Кривоноса, який брав участь в історичному бою українських повстанців у січні 1945-го проти 276-го конвойного полку НКВС біля Космача, розгромивши його дощенту на чолі з командиром Дер­гачовим. 

 

Мирославу Симчичу ще за життя (у 2008-му) встановили пам’ятник у Коломиї, іменем сотні Кривоноса (його повстанське псевдо) названо вулицю на його батьківщині у селі Березів Вижній на Косівщині. Він — почесний громадянин Львова і Коломиї. І лише два роки тому, у 2017-му, Косівський суд реабілітував його, бо Симчичу з його чотирма судимостями приклеїли тавро особливо небезпечного рецидивіста. Та й за старим законом про реабілітацію упівці, яких затримували зі зброєю, реабілітації не підлягали (а який же він вояк, якщо без зброї?). 

За п’ять років в УПА (з 1943-го по 1948-й) за плечима молодого сотенного Березівської сотні Кривоноса було багато різних боїв, але бій біля Космача у 1945-му був найпам’ятнішим. Там підрозділи вимуштруваних енкаведистів були розгромлені українськими повстанцями під чисту. 

 

— У Космачі бої тривали три доби. Колона НКВС вийшла на підмогу своїм із боку Коломиї. Та ми на неї вже чекали у дуже вигідному місці. Нам вдалося затягнути більшовиків між два мости. Передній розібрали за кілька годин до їх появи, а позаду поставили кулемети, щоб не змогли втекти назад. Зловили їх, як у мішок, — неспішно оповідає про ті події Мирослав Васильович. — У нас було 22 кулемети, з півсотні автоматів, а решта — десятизарядки звичайні, карабіни, гранати і ще один мадярський протитанковий кулемет. Енкаведисти їхали в 12 набитих битком «студебекерах» і тринадцята легкова з командиром. І так у цьому мішку ми їх молотили майже до посліднього. Хто не впав на місці бою, то в госпіталях Коломиї та Станіслава помер від ран і обморожень, бо тоді був сильний мороз. У тому бою загинув і сам Дергачов. І я поранений був у руку. Кістку перебило розривною кулею вище ліктя. 

 

Поранений 22-річний Кривоніс не покинув місце бою, перев’язавши рукав свого кожуха, щоб побратими не бачили крові й щоб не підривати бойовий дух. Тільки згодом він втратив свідомість.

 

— Тепер не дивуюся, чому вони вас 32 роки з тюрем не випускали. Стільки чекістів покласти в одному бою... 

 

— Вони мене ще й сьогодні пам’ятають, — посміхається пан Мирослав. — Пам’ятають і ненавидять, але вже нічого не можуть зробити. 

Його взяли під час облави вже в 1948-му. Разом зі своїм охоронцем Кривоніс обходив місця зимових стоянок своїх вояків, розквартированих на зиму, щоб перевірити, як хлопці облаштувалися. Під ранок зупинилися перепочити в хаті у довірених людей, поки знову почне падати сніг, щоб не залишати після себе слідів. Але хтось видав. Зав’язався нерівний бій, і в підпаленій хаті поранений охоронець і Кривоніс втратили свідомість. Їх обох витягнув із палаючої хати сусід. А далі — тюрма в Івано-Франківську, катування, безкінечні допити. Його дуже хотіли зламати й завербувати. А 25-річний сотенний просив Бога лише про одне: витримати, щоб чесно померти.

 

— Вам пропонували здати своїх побратимів в обмін на життя? Багато хто, не витримавши тортур, погоджувався співпрацювати з МДБ. І післявоєнне підпілля Коломийщини було розгромлено саме через таку зраду своїх...

 

— Мені пропонували співпрацю стільки, скільки я сидів. Вони знали, що я знаю дуже багато і вербували нескінченно. Їм треба було докінчити УПА і з моєю допомогою теж. Один московський кадебіст казав мені: «Ми тебе знаємо, ти хороший парень, закінчив старшинську школу. Ти допоможеш нам, а ми тобі. Пошлемо тебе в Москву у військову академію, вивчишся, будеш у нас великим чоловіком».

 

Я відповів коротко: «Не думайте, що вояк УПА такий підлий, як кадебіст, і може піти на зраду, опозорити своїх товаришів і свій народ». Він після моїх слів як стукне двома кулаками по столу: «Взять его! Дать ему запорожских канчуков!». І вхопили мене, як чорт грішну душу, й били до безпам’яті. Прийшов до тями в карцері через шість днів і зрозумів, що ще живий. Що пролежав без тями стільки днів зрозумів по тому, що коло мене, лежало шість порцій незачеплених хліба і цукру. Наглядачка приносила в камеру щодня по шматочку хліба і паличку цукру.

 

Подружжя Симчичів — 55 років у горі й радості...

 

— Як думаєте, що врятувало вас від розстрілу? 

 

— Тільки Господь Бог. Я такі важкі часи прожив, що лише Бог міг спасти. Хоча тоді якраз скасували вищу міру й більше 25 літ не давали. Та й на мене в них мало що було... У табори щороку приїжджали з Москви і весь час пропонували працювати на них. До останнього року пропонували. Чимало колишніх побратимів стали запроданцями й працювали на Москву. Вони прожили своє життя при квартирах, при грошах, при владі, але запроданцями. Я собі цього не дозволив. Пережив усе, що випало, і ще на сьогоднішній день живий і коли приїжджаю у своє село, то не боюся людям в очі глянути. Вірю в те, що є Господь Бог і він кожній людині призначив щось витримати, щось відбути. Я відбув 32 з половиною роки  тюрем, карцерів, побоїв різних, вербовок, судів три і четвертий заочний. Перший суд — у Станіславі, другий — на Колимі, третій суд — у тюрмі в Токмачці Запорізької області і четвертий заочний — Верховний суд у Москві, коли по-новому засудили, щоб я далі сидів. Як у нас кажуть, насидівся від пуза. 

На волю він вийшов вперше у 1963 році, просидівши 15 років. Поїхав в індустріальне Запоріжжя, бо в Західну Україну дорога була закрита. Хоча волею це назвати важко було. Після кількамісячних поневірянь якось добився прописки і влаштувався на роботу на «Запоріжсталь». А ще зустрів свою Раю і в 42 роки вперше став татом. 

Мирослав чесно зізнався своїй обраниці , що він не просто зек, а політв’язень. І пояснив, чого може вартувати її ви­бір.

 

«Я не знаю, як складеться. Думайте, щоб відтак не мали до мене якогось жалю, що я вас не попередив, не пояснив».

 

«Та що Бог дасть — те й буде!» — відповіла Рая. І стала жити з Мирославом на квартирі. 

 

— Я навіть не знала, скільки йому років. А він на два роки старший за мого вітчима! 15 років різниці. І що? Чотири роки пожили — пішов на новий строк. Синові ще й трьох рочків не було. Пам’ятаю, прийшли з обшуком, я сиджу на дивані, плачу. А Ігорчик підходить: «Мама, де ти паля?», тобто де ти впала, — згадує Раїса Андріївна ті страшні часи. 

 

У 1968-му за Симчичем приїхали «архангели» з КДБ Івано-Франківська. І цього разу згадали все, і Космач у тім числі. Тільки під час цього слід­ства він дізнався, кого упівці розгромили у січні 1945-го біля Космача. Знайшлися підставні свідки і на Кривоноса стали валити все. Пропонували публічно покаятися й зізнатися у тому, що йому «шили». Він не погодився.

 

— Знов загримів у тюрму, аж до 1985-го. Ще 17 з половиною років відсидів. А я чекала, їздила на побачення. По десять торб тягла і двоє дітей. Бо ще малого Мирося наїздили. На руках дитина, п’ять із половиною місяців, друга — біля ноги, величезна торба з пелюшками, з горщиками, їжею і ще купа сумок. Їду потягом із Запоріжжя до Москви, там — на Казанський вокзал і вже звідти на Мордовію. А там теж, поки доберешся, треба ті торби і дітей пересовати з місця на місце. Бо маєш привезти їсти не тільки чоловікові, ще й у зону треба дати. Прийшли, забрали у барак передачку — згущенку, тушонку, чай, цигарки. Доїздилася, тепер он як хребет скрутило, — Раїса Андріївна розповідає про ті часи, і по всьо­му відчувається, що все одно вона не шкодує про свій ви­бір. Хоч того, що вони пережили з чоловіком, і ворогу не побажаєш. 

Влада робила все, щоб політв’язня Симчича перетворити у звичайного зека, додаючи до його політичних статей побутові. Вона намагалася із сотенного УПА зробити кримінального злочинця, щоб переконати Захід, що в СРСР політичні в’язні так довго у тюрмах не сидять. Вояки УПА? Так це бандити, а не мученики совісті. У тюрмах доля звела його з українськими патріотами-шістдесятниками — Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Валерієм Марченком.

 

Останній зумів передати на Захід лист Симчича, який він написав Генсекретарю ЦК КПРС Леоніду Брежнєву, де описав свій життєвий шлях і як поводяться у тюрмах із політв’язнями. Цей лист надрукував німецький журнал «Шпігель». І знову допити КДБ: хто і як передав лист? Погрожували ще 10 роками ув’язнення.

 

«Я вже тридцять відсидів, то ще й десять відсиджу, — сказав полковнику, який приїхав його «розробляти». Дуже хотіли, щоб дружина Мирослава Васильовича написала спростування. «Говоріть із жінкою самі. Вона ваша вихованка, комсомолка. Напише — то напише, а я просити не буду», — відрубав Симчич. Хоча добре знав, що Рая нічого не напише.

 

— Але вони мене й не просили. Пробували на зустрічі два кадебісти заговорити на цю тему. А я кажу: «Я від нього не відмовилася, він у біді. Я мушу його підтримати. А прийде — буде видно, житимемо ми чи ні. Зараз відмовитися від нього я не можу ніяк, — згадує Раїса Андріївна ті останні найважчі роки перед виходом чоловіка на волю. — Останні місяці він відбував покарання у Дніпропетровській області в Макортовому,   де уранові руди.

 

Там ні пташки не літають, ні рослинка не росте. У Мирослава боліла голова, він пішов у медчастину попросити пігулку. Вертається — стоять два наглядачі і ніж з-під його матрацу виймають. Підкинули ніж й арештували, тримали 12 діб у карцері. А то весна була, вже відключили опалення. Кинули в камеру, де вікно розбите, і сніг летить туди. Роздягли його, дали тонесеньку нижню білизну і штани з піджаком. Нари на кілька годин відкидали, щоб можна було сидіти чи лежати, але холод був такий, що не всидиш. Ляжеш — задубієш. Так і простояв на ногах 12 діб.

 

Ноги опухли, штани довелося порозривати до колін, бо у штанині не поміщалися. Вийшов звідтіля — шкіра і кіст­ки. Йти не міг. У тюрму потрапив 25-річним парубком, а вийшов 62-річним дідом. Iз собою на волю взяв лише наволочку з тюремної подушки, у яку склав мої листи.. Досі їх зберігаю Треба якось порозкладати по роках, перечитати. Але нічого. Зустріла, ремонт у хаті зробила. Казали кадебісти: «О, как министра ждет!»

 

— Помилування не просили? —питаю в Мирослава Васильовича.

 

— Ніколи. І не буду. Помилувати не просив, каятися не каявся, яким був — таким остався. І помру без просьби.

 

— І ні про що не шкодуєте? 

 

— Абсолютно. Шкодую про те, що замало москалів убив. Усе надіявся, що мені стане трохи краще і я таки поїду на Донбас і ще хоч одного москаля уб’ю. Бо я хороший кулеметник. Думав, сяду за кулемет і ще щось зроблю для України. Але я без палиці і хати вже не перейду...

— Ви вже навоювалися. Що змогли, те віддали. п’ять літ на війні і 32 роки в тюрмах. Тепер хай онуки захищають Україну.

 

— 32 з половиною. Ви знаєте, ті останні місяці перед волею були такі довгі... 

 

— Якось ви сказали, що за все в житті треба платити. І боротися. А зараз багато українців сподіваються, що нова влада домовиться із добрим президентом Росії Путіним і настане в Україні мир...

 

— Думаю, нічого доброго з цього не буде. Я маю у своїй душі і серці лише жаль до свого народу. Кожен українець повинен не лише називатися українцем, а й щось робити для своєї держави, хто що може. Я все своє життя щось робив. На волі, в неволі і зараз, уже старим дідом, час від часу щось роблю. Не нию, щоб даром тільки хліб поїдати. Росія ніколи не була нашим приятелем, не є і ніколи не буде. Росії треба дати по голові так, щоб більше ніколи не встала. Тоді ми будемо мати спокій і державу. І не тільки ми, а й Європа і цілий світ. Останні наші президенти винні у тому, що ми втратили ядерну зброю.

 

Хоч усе маємо для того, щоб її створити. Треба мати тільки державну волю зробити те, що державі треба. По сьогоднішній день такого президента, на жаль, у нас не було. Був трохи Ющенко, а решта всі були проти України. Всі загравали з Москвою, всі ждали від Москви якоїсь пожертви і розуміння. Нічого не діждалися і ніколи не діждемося, поки не зробимо атомну бомбу. Отака моя думка. Проста, не політична, а солдатська. Бо я не політик. Я всього-на-всього солдат. 

 

P.S. У січні цього року ЗМІ повідомили, що 3 січня Петро Порошенко підписав указ про присвоєння Мирославу Симчичу звання Героя України. Мирослава Васильовича всі щиро вітали й чекали, коли ж вручать йому Зірку Героя. Так і не дочекалися, хоч перед виборами Петро Олексійович кілька разів приїздив до Коломиї. Чи не відважився підписати указ, чи відкликав. Прислали Симчичу орден Свободи.