Сльози і гнів Майдану: у день захисника України українці вимагали від влади не здавати Путіну українську землю

«Найбільша щорічна політична акція в Україні — марш 14 жовтня, окрім вшанування пам’яті героїв, як завжди, висуває найактуальніші вимоги нації. Ми йдемо під гаслом: «Захистимо українську землю!», а це означає: капітуляції не буде! Ні через реалізацію так званої формули Штайнмаєра, ні через розпродаж землі і пограбунок українців олігархами та іноземним капіталом. Адже, як писав Крайовий провідник ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях Дмитро-Мирон Орлик у праці «Ідея і Чин України», «право до української землі і до українських багатств має тільки український народ, бо цю землю здобули своєю кров’ю та працею його предки... Український націоналізм заборонить спекуляцію землею», — так звернувся до співвітчизників лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок. — 77 років тому Українська повстанська армія боролася за Українську самостійну соборну державу «без холопа і без пана». Сьогодні ми, українські націоналісти ХХІ століття, продовжуємо цю боротьбу. Сьогодні, 14 жовтня, — велике державне свято. А не було б цього ніколи, якби ми із тисячами українців не домагалися цього роками. Не було би й де святкувати, якби сотні націоналістів, зокрема «свободівців», не поклали життя у боротьбі за Україну. І на Майдані, і на війні. Не було би вулиць і проспектів, названих іменами наших героїв. Не було б вітання «Слава Україні! Героям Слава!» у війську. Не було б декомунізації». За повідомленням організаторів, число учасників маршу — від 30 до 50 тисяч. 

 

Коли почали для ходи Києвом формуватись колони, особлива увага була прикута до ветеранів — атовців, учасників ООС, волонтерів. Адже якщо на початку бойових дій на Донбасі свідомих громадян на неокупованій території лише тривожила й насторожувала карколомність і непередбачуваність подій на сході, то вони, захисники, буквально закрили нас від ворога. Цьогоріч ці мужні люди зібрались не лише на ходу єдності усіх патріотичних сил, не лише, щоб згадати тих побратимів, котрих немає серед живих, а й щоб захистити відво­йовані у ворога позиції й не дати зрадити пам’ять. Остання, хоч і загадкова та непередбачувана річ, може виштовхувати й повертати події на свій розсуд, але не фундаментальні, не ментально глибинні істини, від яких залежить незалежність і сьогоднішня, і майбутніх поколінь. 

 

На війні легкої роботи не буває, більше того, в певні періоди бувають бої кривавіші й виснажливіші, ніж зазвичай, але те, що відбувається у владних коридорах мирного Києва, змушує знову збирати волю в кулак, думки — в чіткі вимоги і йти маршем українською столицею з ультиматумом: «Ні — капітуляції!», «Захистимо українську землю!». 

Заступник голови партії Всеукраїнське об’єднання « Свобода» Руслан Кошулинський, окреслюючи основні вимоги маршу, зазначив в коментарі «Україні молодій» непохитність і твердість намірів та орієнтири їх реалізації: «Чотирнадцять років поспіль «Свобода» виходить на це свято маршу Києвом. Це ще раз доводить, що якщо ви маєте істинні наміри, як колись казав Ганді, ви завжди перемагаєте, і сьогодні це свято вже державне. Хоч би що було, хоч яка б влада керувала в Україні, ми виходили й показували приклад.

 

Сьогоднішній марш присвячений двом викликам, які стоять перед Україною, — намаганням центральної влади фактично капітулювати перед Путіним за так званим планом Штайнмаєра, а другий — просто продати навіть не товарну, а духовну цінність — землі сільськогосподарського призначення. Цим маршем ми, націоналісти, показуємо суспільству своє ставлення до цієї проблеми й застерігаємо центральну владу від таких кроків».

 

Колони учасників маршу — в передніх рядах учасники бойо­вих дій на сході — пройшли ходою бульваром Тараса Шевченка,  Хрещатиком, Майданом Незалежності, Інститутською та на Банковій вщент заповнили площу перед офісом президента й частину самої вулиці.

 

Тут лідери протестного маршу зачитали звернення-вимогу до президента Володимира Зеленського щодо небезпеки позбавити майбутні покоління своєї землі, як через зняття мораторію на продаж, так і через капітуляцію ворогу, а тому вимагали відмовитись від цих рішень.

 

«Усі землі сільськогосподарського призначення загальною площею понад 42 мільйони гектарів є непорушними, — йдеться у зверненні до чинної влади України. — І природнє, конституційне право на землю належить лише українському народу, який є носієм суверенітету і може проводити самоврядування безпосередньо... Наше право є непорушним і не може бути узурпованим ні президентом Зеленським, ні ВР».

 

«Зелю — геть!», «Зелю — у відставку!», «Одна єдина соборна Україна!», «Москва, покайся!» — лунали гасла до остан­ньої хвилини цього заходу. 

 

Звернення спікери мітингу передали представнику секретаріату офісу президента. Сам президент Зеленський до учасників мітингу не прийшов, як повідомили на зібранні, поїхав у Маріуполь. До речі, в цей день очільників маріупольських націонал-патріотів у місті не було — вони приїхали на марш у Київ і також виступали біля ОП.

 

«Ми зробимо все, щоб Україна розвивалася так, як заповідали нам наші предки. В ім’я слави сотень наших побратимів, які віддали життя за нас і за майбутнє наших дітей, зробимо все, щоб Україна нарешті стала такою, про яку вони мріяли, — самостійною, соборною, багатою та українською», — як резюме цього маршового дня прозвучали слова Олега Тягнибока.

Після мітингу під ОП бійці «Правого сектору» обклеїли офіс президента фотографіями загиблих на фронті патріотів. 

 

Учасники маршу «Захистимо українську землю» назвали його попереджувальним і обіцяли повертатись майданними або й офісопрезидентськими мітингами доти, доки влада їх не почує.

У цей бентежний час розмірковування, як Російська імперія успадковувала кров, плоть і звичаї Золотої Орди, як потім перевдягалась у все голландське та паризьке, але Європою так і не стала й чому має такі непомірні апетити на Україну — звісно, доречні, але напруга останніх днів змушує відсунути їх до більш спокійного часу. 

 

Бо наразі перманентно в повітрі висить заклик: на Майдан! І це не просто місце збору, це гасло стало більшою мірою спонуканням до вирішення дер­жавних проблем та до збереження самої державності. Тут колись двиготіла земля під копитами кінноти печенігів, що сходилися на січу з руськими дружинами. Крізь гомін століть чується гомін Почайни, якою пливуть до Дніпра древні дерев’яні боги. І тоді, й тепер однаково солоні на смак сльози киян.

 

Тоді — через те, що були позбавлені зрозумілої предківської віри. Тепер — бо кожен, хто загинув тут, на Майдані, і там — на фронті, є осяйною божою часткою цього шаленого світу. І ще більше сьогодні наростає тривога — чи не доведе практично сьогоднішня влада Україну до поетичних, але дуже реальних застережень нашого пророка Тараса Шевченка: «Самі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть»… 

 

Містична українська столиця, фантастична, священна українська земля. Через те й лізуть управляти нею і, на біду, приживаються, і до речі, дуже непогано, манкурти й покидьки, місце котрим лише в глибоких лабіринтах совісті для переродження. Якщо, звісно, такий матеріал придатний до переродження.