«Ми — фабрика, яка випускає специфічну продукцію. Ми дуже залежимо від графіка: продажу, прокату, випуску», — каже Олександр Книга. Перед тим із захопленням розповідаючи, як магічно-містично вписувався повний місяць у постановку просто неба.
Заслужено заслужений діяч мистецтв і народний артист України, почесний громадянин Херсона. Зокрема й тому, що Театр імені Куліша провів уже ХХІ фестиваль «Мельпомена Таврії», який для багатьох — і містян, і чисельних зарубіжних театральних учасників — став візитною карткою українського південного міста на Дніпрі і всієї нашої країни.
Театр у лісі і Дніпро у ролі Дунаю
— Пане Олександре, не напружує перспектива ненайоптимістичніших змін у діяльності театрів в Україні, про які почали говорити з приходом нової команди переформатованого тепер уже Міністерства культури, молоді і спорту?
— Я вже 30 років працюю і майже з кожною зміною влади — нас закривають або дискутують на тему: потрібен театр чи ні. І як бачите, досі театр є.
Ми перші, ще років 15 тому, на «Мельпомені Таврії» посадили за один стіл режисерів і сучасних драматургів. І тоді, пам’ятаю, вийшов скандал. Режисери сказали: «Ви погані п’єси пишете», — а драматурги: «Ви не вмієте ставити». Серйозно вони так поскандалили. Не вийшло контакту. На другий рік продовжили спілкування, а вже потім народилися і «Драма.ua», й інші драматургічні свіжі течії... Ми тут, у Херсоні, починали, і я зрозумів, що такі ідеї повинні бути постійно. Тому сьогодні у нашому театрі — чотири сцени та сцена на пленері.
Ми досить давно почали шукати якісь незвичайні теми, придумувати оригінальні ходи. Нині молодь говорить як про першовідкриття про постановки на закинутому заводі, скажімо. А ми почали грати у нетрадиційних локаціях десь зо два десятки років тому.
Якось на «Мельпомену...» я привіз «Задунаєць за порогом» — Богдана Бенюка з Анатолієм Хостікоєвим і сказав їм: «Будемо грати на Дніпрі, і Дніпро гратиме роль Дунаю». Тоді поставили сцену на воді, поставили партер і продали тисячу квитків. І у фіналі, під пісню Запорожця весь партер встав. Мені Богдан опісля казав: «Ми об’їздили всю Україну — ніде не вставали, а в Херсоні встали». Коли звучала патріотична козацька пісня. Отже, дух Січі тут є.
— Кілька останніх років ви показуєте вистави на сцені... в Олешках, яку називаєте «Лісовий театр». Розкажіть про неї.
— Цей майданчик уже працює як репертуарна сцена. Спочатку ми її робили як суто фестивальний проект. Народилась вона так. Я в Білорусі побачив, як худрук театру в себе на дачі поставив Чехівську «Чайку», вирив озерце маленьке, побудував сцену — і ця вистава справляла неймовірне враження. Бо ввечері, вночі там й атмосфера лісу грала.
Богдан Ступка, Олександр Книга та Михайло Захаревич, початок 2010-х.
Білоруський колектив у 2011-му став першим, хто на моє запрошення у рамках «Мельпомени Таврії» показав виставу в Олешках, де ми побудували сцену і зробили глядацький зал. Ефект перевершив сподівання: бо коли природа грає, творчими людьми це сприймається по-особливому. Зазвичай, у травні вітри там дмуть. Коли героїня почала говорити свій монолог «Риби, птахи, звірі...» — вітер раптово затих і все змовкло. Глядачів це шокувало, вони відразу не зрозуміли, що відбувається.
Потім білоруси так загорілися, що пообіцяли привезти на наступний рік «Макбет». Репетиції були вдень, а виставу показували вночі. І ось кульмінація вистави: Макбет вбиває дружину — а в епіцентрі сцени сходить величезний місяць. Це було просто неймовірно містично!
— Лісова сцена — це її облаштування, а також питання доїзду до неї глядачів. Як із цим справляєтеся?
— Коли ми зрозуміли, що зелена сцена цікава глядачу — на фестивальні покази не всі змогли потрапити — ми вирішили відкрити літній театральний сезон в Олешках. Театр у лісі — це фішка нашого Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. Насправді це не вимагає багато грошей, просто треба мати якусь раціональну ідею. І зі спеціально організованим нами трансфером дуже просто все вирішується: якщо нема власного транспорту, то глядачі купують ще додатковий проїзний квиток.
Минулого року «Лісову пісню» там зробили, зіграли її 12 разів — завжди аншлаги. Нинішнього прем’єрою на «Мельпомені...» стала вистава «Майська ніч» Гоголя. Тобто у нас там в репертуарі вже дві вистави йде. Зараз уже Сергій Павлюк подав заявку на «Конотопську відьму». Це теж певна фантасмагорія, яка дуже ефектно виглядатиме в лісі.
Коли румунський режисер Раду Гілаш побачив нашу сцену там, то загорівся й хоче поставити «Сон у літню ніч» Шекспіра. Але це потребує дуже великих коштів, зараз ми шукаємо гроші.
Щоб Херсон став україномовним — треба виконувати закон
— Вам зараз вистачає джерел фінансування, інституцій, які можуть у театр вкладати гроші?
— З’явився Український культурний фонд — це вже потужно. Реально не було такого раніше. Я на «Мельпомену Таврії» більше 50 тисяч грн ніколи не отримував; загалом за всі роки з державного бюджету фінансування було два чи три рази. Цього року фестивальний центр від УКФ отримав 500 чи 600 тис. грн. Це для потужного театрального фесту невеликі кошти. Однак тепер є можливість подати заявку на грант для постановок вистав і виграти кошти. Щоправда, не вистачає людини, яка б займалась написанням грантів. Знайти таку складно, тому вчимось самі.
Окрім УКФ є ще інституції, які фінансують театральні проекти, зокрема, Український інститут при Міністерстві закордонних справ. Мені хочеться, щоб такі інституції продовжували діяти, адже вже є результат. Наприклад, програма «Креативна Європа», яка теж заохочує появу нових ідей. Якщо ми хочемо, щоб було кіно, то йому треба дати можливість, якщо ми хочемо, щоб був театр, то йому так само треба дати можливість.
Я щойно приїхав зі Стамбула, був головою журі театрального фестивалю. Вони на Україну дивляться, як на країну із серйозним культурним потенціалом, у якої є чому повчитись. Ми приїжджаємо до них і дивуємось їхнім дорогам, а вони на нас дивляться, як на висококультурну країну! (Хоча нормальні дороги нам би теж не завадили).
Олександр Книга разом із колегами на театральному фестивалі у Грузії, вересень 2019 р.
Фото з власного архіву.
Драматург Тунджер Джюджиноглу (це їхній турецький Чехов) говорив, що ми, українці, — нація з таким величезним культурним потенціалом, що буде кращою країною Європи. Це так і є, головне — прибрати так звану меншовартість.
— Херсон залишається переважно російськомовним містом, хоча не відчувається ворожого ставлення до української. Зрозуміло, є більший запит на масову культуру недержавною мовою. Як це змінити?
— З’явився закон про мову — просто треба його виконувати. Афіша повинна бути українською мовою — повинна і крапка. Питань нема, у нас живе багато національностей у Херсоні: є болгари, є поляки, інші. Утім, давайте, найперше, захищати свій український світ.
Якби кому не хотілося, але міжнародна мова — англійська. Ось нещодавно я приїхав із Грузії — на вулицях вивіски грузинською й англійською, жодного російського слова немає. В Україні до сьогодні депутати «спорят» про те, якою мовою говорити. Але ж є закон! Ти представник влади — виконуй закон! Коли це запрацює, решта людей дуже швидко звикнуть. Діти — їм же ідеологічно не промивали мозок — навіть коли постійно не говорять українською, тата й маму вже зараз можуть виправляти.
— Ви, як практик, як оцінюєте перспективу того, що закон виконуватимуть, зокрема в Херсоні? Останні п’ять років суспільство рухалося помітно проукраїнськими рейкамии.
— Думаю, люди вже не зможуть повернутись в іншу сторону. Я пропонував у театрі спілкуватися українською мовою, але має пройти певний період. Особисто, розмовляючи багато років українською, періодично не можу знайти слово; а російською, буває, вже складно написати — і це є добрим знаком.
Про чотири сцени і мільйони
— Чим радуватиме глядачів новий сезон Херсонського театру імені Миколи Куліша?
— Плануємо в наступному сезоні поставити українську класику: «Фарбованого лиса» Івана Франка, відновити такі вистави, як «Ромео і Джульєтта», «Продавець дощу». Працюємо над новою п’єсою Андрія Курейчика «Ображені. Україна». Ну і, звісно, традиційний для нашого театру новорічний проект, який ми щороку готуємо — окремо для дорослих, окремо для дітей. Цього місяця у театрі-кафе відбудеться прем’єра вистави «Осінній рок-н-рол» за п’єсою Міхаїла Хейфеца. Із братами Капрановими виникла цікава ідея на «Мельпомені...», над якою вже працює наш головний режисер театру Сергій Павлюк — це «Ніч еротичної поезії». Ну і ще безліч проектів, стосовно яких ведемо переговори з режисерами — як закордонними, так і українськими.
— Чи складно заповнювати глядачами зали перед аж чотирма сценами одного театру? Ви «вирощуєте» глядачів?
— Я прийшов працювати в театр, в який не ходили діти. Я був молодим, до того був директором Виноградівського будинку культури і не знав, що робити і як затягнути в театр юних глядачів. Але якось я почув, що у місті 65 шкіл, ввів у штат театру заступника комерційного директора по роботі з дітьми — і ми почали проводити театральні дні й уроки.
Перший рік, а може два, у мене починалися наради з нарікань на кшталт «як шумлять ці діти», й інформації про те, хто і чим стріляв у диригента, який зупиняв виставу і читав мораль пустунам. Ми поступово відшуковували найефективнішу модель комунікації. Придумали театральну абетку для школярів, грали з ними в театр. Якщо дитина прийшла в театр і їй сподобалось, то вона потім обов’язково повернеться.
Я колись прочитав книжку Зіновія Карагодського «Грай, театре», і там описується сфера гри. (Вам скажу, що я сьогодні граю з мером міста, з «губернатором». За мого директорства уже 17-й «губернатор», але завжди доводиться розповідати, що таке театр, для чого він існує). Це є певний процес. Коли ми його запустили, то через кілька років побачили повні вечірні зали, тому що діти ростуть дуже швидко. Пройшло декілька років, і вони стали батьками та привели своїх дітей до театру. Тому ця система працює.
Нині, коли вже маємо чотири сцени, мені не дуже вигідний дитячий сегмент, тому що мені вечірня вистава приносить 100 тисяч гривень, а денна — 20 тис. А світло горить, грим стирається, колготки рвуться, і мене змушують бути рентабельним. Але, звісно, ми намагаємось охопити й учнівську аудиторію. Тож зараз триває робота з підбору репертуару зі шкільної програми.
— Наскільки складно вибрати п’єси, які би задовольнили комерційно вигідну театру аудиторію?
— Допомагає багаторічний досвід менеджера. Чому в нас багато сцен? Велика сцена приносить основні гроші, тому там комедія, мюзикл, але там є також дуже багато серйозних вистав, які завантажуються на 50% максимум. Наприклад, там іде «Каліка з острова Інішмаан», і я не можу її списати, бо це певний рівень театру. Може, ми ще не дійшли, не пояснили, що це за постановка. Коли я виходжу перед виставою і починаю розповідати про смисли, її сприймають по-іншому. Глядачі намагаються дотягнутися до того, що їм пояснили. Так і з «Лавиною» того ж Тунджера. Приголомшлива вистава, але треба дорости до її розуміння.
На сцені під дахом у нас йдуть молодіжні, експериментальні вистави — з матюками, без матюків. Сцена під сценою — там у нас 12 моновистав дуже потужних. Ось, до прикладу, були з «Порожнечею» в Грузії, там мужчини плакали на показі. Ще сцена кафе-театру — розважальна, але там ідуть як музичні вистави, так і музичні класичні програми, адже в місті немає філармонії, а музичні смаки треба виховувати. У театрі-кафе ви можете пити каву і дивитись виставу. Коли хтось приїжджає до херсонців у гості — їх запрошують сюди...
— В ідеалі хто мав би допомагати театру виховувати глядача?
— Школа, безумовно. Сьогодні майже в усіх школах Херсона є театральні гуртки, і ми їм намагаємось допомогти. Відбираємо кращі, і вони у нас вистави грають. У нас є країна «Тілі-мілі-трям», і кожної неділі ми показуємо казку для дітей. Актори кажуть після вистави: «Будіть своїх мам і тат і ведіть у театр». Мені деякі друзі зауважують: «Слухай, ну ти припиняй, бо будить і тягне в театр». Там часто грають вистави аматорських театрів, якщо вони пристойні.
У нас є студія для дітей «Пролісок», театральна студія 18+. За останні чотири роки у нас поїхало п’ятеро її випускників у Москву вчитися. Одна повернулася уже після Російського інституту театральних мистецтв у наш театр, сказала, що не буде працювати у РФ. До речі, починаємо шукати на проєкти людей. Бо ми зараз кабаре хочемо зробити. Ідей багато, тому працюємо.
— За рахунок чого можна було б підняти платню акторам?
— За законом, актори академічних театрів мають право на 100% надбавки. Отримуємо лише десь відсотків 30. Я витрачаю купу свого часу, щоб розподілити ці 30% таким чином, щоб хтось отримав 10, а хтось 100. Свого часу завдяки Юрію Петровичу Богуцькому нас дорівняли до вищої школи — це було певним поштовхом, театри почали розвиватись більш потужно. Нині парадокс для театрів ще в тому, що немає вислуги років для так званих нетворчих працівників.
Скажімо, у мене пастежер працює, яка сама виготовляє перуки, вона творча чи ні? Вона 20 тисяч волосин має пришити, щоб зробити перуку, вручну... І такий спеціаліст — єдина на все місто, а може, й в Україні. Намагаюсь робити все, що в моїх силах, із забезпечення працівників житлом. До речі, ми перші в історії українського театру взяли у штат актора з особливими потребами, хлопця з дитячого будинку.
— Із закінченням одного фестивалю починається підготовка до наступного. Якою на тепер вимальовується наступна «Мельпомена Таврії»?
— Ну, вже відкрили реєстрацію, вже деякі театри подали заявки. Ми придивляємося до цікавих колективів і постановок. Наприклад, у Стамбулі я побачив театр з Узбекестану, який показував цікаво зроблений колоритний народний епос, використовуючи незвичні музичні інструменти. Ми їх уже запросили. Намагатимемося дивувати глядачів. Європейські театри всі хочуть мати гонорари.
Планів багато. Кожного року собі обіцяю, що буде менше прем’єр. Театр — це така субстанція, яка весь час повинна рухатися і шукати шляхи до глядача, відкривати двері і кожного разу намагатись підняти рівень. Приємно, що з часом в області вже розвинувся театральний туризм. На вихідні люди у Херсон цілеспрямовано їдуть у театр. І постійно нас просять приїхати. Нині, коли їдемо в райони, продаємо квитки так само, як у місті. Навіть села невеликі намагаються підтягуватись, запрошують нас.
— Ваш театр уміє заробляти гроші. Колеги з інших міст як це сприймають?
— На мене колеги часом ображаються, коли кажу, що наш театр за рік заробляє по 12-13 мільйонів, а у них удвічі менше. Але ми самі утримуємо приміщення вже понад 20 років, держава на це не виділяє жодних коштів. Так само, як і не виділяє на постановки, а це костюми, декорації тощо. Ми весь час шукаємо шляхи до глядача. Серйозно аналізуємо аудиторію і намагаємось, щоб кожна вистава мала свого, особливого, глядача. —
