Історія російського терору: Іван Грозний, Петро I, Сталін та Путін як продукти імперії зла

Продовження. Початок у попередньому 

номері «УМ» від 1 жовтня 2019 року.

«Безумный старик», — говорить про нього опозиціонер Олексій Навальний. «Сатана», — додає патріарх Філарет. 

 

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви. 

 

Так змальовує його Ліна Костенко. Хто ж він насправді, цей «маленький сірий», виходець із пітерської «шпани»?

 

Немає нічого дивного, що, узурпувавши владу в Росії, він став найбагатшою людиною планети зі статками в сотні мільярдів доларів. Зрівнятись із ним могла би хіба що царська фамілія Романових. Як пише історик Михайло Покровський, вони були «великими накопителями богатств». Романови мали «к концу XIX столетия 700 млн. руб (золотых)», а далі «царской семье пренадлежало колоссальное недвижимое имущество; тут были и золотые прииски, и заводы, и виноградники и т.д., всего больше, чем на миллиард даже тогдашних рублей. Первый купец своего Государства превратился в первого миллиардера вселенной».

 

Мабуть, Путін не має «золотых приисков» та заводів, зате став найпершим серед мільярдерів «вселенной» у наші дні.

Російський політик Анатолій Собчак говорив: «Всякое правительство творит свои преступления вместе со своим народом, и всякий народ несет ответственность за преступления своего правительства наравне со своим правительством».

 

Російська пропаганда, виправдовуючи свою агресію проти сусідніх країн, оголошувала «фашистськими» Польщу, прибалтійські країни, Японію, Китай, Афганістан, Грузію, Угорщину, Фінляндію, тобто країни з демократичним, порівняно з Росією, суспільним ладом, замовчуючи про фашизм у себе. А нині Москва верещить з усіх ЗМІ, що в Україні до влади прийшли фашисти. То що ж таке фашизм?

 

«Фашизм, пришедший к власти, представляет собой открытую террористическую диктатуру наиболее реакционных, наиболее империалистических элементов финансового капитала», — читаємо у «Великій радянській енциклопедії». 

Аналізуючи це огидне в історії явище, цю теорію та практику нищення цілих народів, або частини народів, те, що названо геноцидом, неминуче приходимо до висновку, що фашизм зародився і розцвів не в Німеччині чи Італії, а саме в Росії, і не в наші дні, а з моменту зародження імперії зла, цього, за словами Белінського, уламка Золотої Орди, і буде існувати, поки буде існувати країна Моксель, Московія, Росія.

У зовнішній політиці Росія загарбала у Японії Курили, у Китаю — Уссурійський край та південні порти Великого океану. Далі настала черга Грузії, Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, Криму, Молдови, Польщі, де спочатку Росія гралася в «Царство польское», а далі після польського повстання у 1831 р. скасувала куцу польську конституцію та придушила повстання в Угорщині.

Із кримськими татарами, як із поляками і шведами, Росія, за визнанням її офіційних істориків, «вела беспрерывные войны». Загарбавши Фінляндію у XIX ст., Росія вдруге напала на неї у 1939-му, оголосивши цю країну фашистською.

 

І, нарешті, Україна. Імператорська пропаганда нам трубила про єдність «братскіх народов», про добровільне та щасливе вхо­дження України до Росії. «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва, а лучше Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей», — писав Олександр Герцен. 

 

Росія відібрала у Німеччини Кенігсберг, де ще у 1544 році був заснований університет, тоді московити були тупі й неграмотні, а зараз у Калінінграді, так тепер називається Кенігсберг, запустіння, бруд, свинство московське та... ракети з ядерними боєголовками. Зате Росія, як завжди, демонструє: «удар зубодробительный, удар скуловорот!».

 

Цю особливість московського «удару» європейці відзначили ще у XVI ст. У своїй праці «Про державу Російську» (1591) англієць Д. Флетчер писав, що Росія є «тиранічною державою», у котрій живуть «варварські московити», а Дітер Гро писав іще в 1560 р. про те, що «російська загроза» вже порівнювалась із нашестям народів!. Тепер ця загроза зросла до небачених розмірів, особливо, якщо врахувати, що цей «удар зубодробительный» може бути ядерним, про що в лютому 2018 р. говорив Путін у своєму виступі перед депутатами Держ­думи та найвищими чиновниками Росії.

«Мы, русские, преданы царем и милосердным, и жестоким», — говорил князь Сугорский, посланный в 1576 году к императору Максимилиану и добавил, что Иоан (Грозный) незадолго перед этим велел, за малую вину, одного из знатных людей посадить на кол: что сей несчастный жил целые сутки, в ужасных муках говорил со своею женой, с детьми и беспрерывно твердил: «Боже! Помилуй царя!», писав Карамзін. Він же додає: коли захворів цар, «молились о нем самые опальные семейства, вдовы и сироты людей, невинно убиенных». А коли Грозний помер, «народ завопил громогласно».

А хіба не так московити реагували, коли помер Сталін? Тільки коло Кремля було затоптано до 400 людей, які прийшли попрощатися з мертвим сатаною.

«Кто в клетке зачат, за клеткой плачет», писав Євген Євтушенко.

Не відставав і «народ» у своїй жорстокості від царів.

 

«Найпитомішою рисою московської національної вдачі є жорстокість», — писав Максим Горький.

«А сліз, а крові? Напоїть всіх імператорів би стало», — писав Тарас Шевченко. Цю тему продовжує Лев Толстой, подаючи картину в чеченському аулі після одного з набігів росіян за наказом Миколи I. «Мальчик был проткнут штыком в спину. Были поломаны и обожжены абрикосовые и вишневые деревья и, главное, сожжены все ульи с пчелами. Вой женщин слышался во всех домах и на площади, куда были привезены еще два тела. Малые дети ревели вместе с матерями. Ревела и голодная скотина, которой не было чего дать.

Фонтан был загажен, очевидно нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть.

О ненависти к русским никто не говорил. Чувства, которые испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми, и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».

Не оминув катюга-москаль своєю хижою вдачею і Україну. Коли 2 листопада 1708 року впав Батурин, французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками — «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки і діти на вістрях шабель», «Всі мешканці Батурина (21 тис. — Авт.), незважаючи на вік і стать, вирізані». «Меншиков уживає засобів московського варварства». Самого Меншикова згодом заслали в Сибір, і там, коли помер, його, як мамонта, зарили в мерзлу землю. У тяжких муках сконав і Петро I. Катюзі — по заслузі.

Уже в ХХ столітті Москва продовжить свій список звірств вражаючим за масштабами Голодомором, Биківнею в Києві, тюрмою на Лонцького у Львові, а в наш час — війною на сході України. Бо ж скрізь, де ступає нога московита, то «удар зубодробительный!».

Якщо у нас «неначе писанка село», то у них «у каждого хата гнилая, а в хате ухваты, да печь» каже Сергій Єсенін. У будь-якому фільмі, де показана російська «дєрєвня», справді стоять чорні, як сажа, «избы», коло них немає жодного фруктового деревця, а за п’ять кілометрів від обласного центру, відзначав американський політолог Збігнєв Бзежинський, немає навіть туалетів.

А «народ» матюкається та п’є. «В Расии матом не ругаются, на нем разговаривают», — каже московит. «Тот не русскій, кто не пьет и не крадет» (Олександр III). І ніщо не може «спасти московіта от... материальной субстанции его религии, то есть водки», вставляє свої п’ять копійок Карл Маркс. «Росія п’яна, голодна, свинська», — підсумовує Тарас Шевченко.

Україна, будучи європейською країною, розвивалася в європейському культурному середовищі. Перебуваючи в неуцтві та темряві, Московія значно відставала у своєму культурному розвитку.

Пояснюючи, чому українські художники Д. Левицький, Г. Лосенко та В. Боровиковський у XVIII—XIX ст. стали основоположниками російської худож­ньої школи, О. Бенуа писав: «Дещо в житті самого Левицького сприяло розвитку його таланту, — походження його з місцевості і середовища, набагато культурнішого, ніж тодішній Петербург і навіть вищі верстви петербурзького суспільства».

 

Одним із показників рівня культури кожного суспільства є ставлення до жінки. В Україні головною в сім’ї завжди була жінка. В опері Гулака-Артемовського в сім’ї лідером є Одарка, Карась слухняно їй годить.

 

В Європі у період Відродження XIV—XVII ст., коли бурхливо розвивалися науки, мистецтва, характерним показником поступу суспільства було становище жінки в ньому.

«Мужчины высших слоев общества, — читаємо у «Великій радянській енциклопедії», — поддерживали сознательно развитие культурности в женской среде, т. к. благодаря ей значительно обогащалась и их личная жизнь. Муж получает право содержать любовницу, жене не возбраняется развлекаться с любовниками.

Вопрос о незаконно рожденных детях разрешается с большой простотой: незаконные дети во многих богатых семьях воспитываются вместе с законными» (до речі, незаконно у 1452 р. від селянської дівчини Катаріни народився біля Флоренції знаменитий Леонардо да Вінчі. — Авт.). «Отец воспитывал Леонардо вместе со своими законными детьми и дал ему тщательное образование».

 

А ось — рівень «свободи» жінки у московитів, як показник культури їх суспільства. Це чітко відзначила Леся Українка у своїй драмі «Бояриня». «Тут (у Московії. — Авт.) зап’яті», а ми, бач, не вкриваємо обличчя», — каже українка, яка волею долі живе в Орді. Там для жінки «та се ж якась неволя бусурманська», «татари тут». «Скрізь палі, канчуки... холопів продають» та й осоружна ж ся мені Москва!» «П’ють, п’ють, поки поп’ються». В українки, яка потрапила в Московію, виривається зойк: «Я гину, в’яну, жити так не можу!» «Не ростуть квітки в темниці». «Ми всі ріжемо словами, а тут жінки плохі, вони бояться...».

 

А ось порядок стосунків у сім’ї, регламентованих «Домостроєм», літературним каноном XVI ст., який діє у них і понині. Згідно з ним, глава сім’ї «такой же не ограниченный владыка домочадцев, как и царь — подданных. «С женой рекомендуется расправа плетью, ежели жена ослушается мужа, он должен ей ребра сокрушать!».

 

Не можуть дати світові щось корисне люди, які, за словами французького посла в Московії Деленевіля, «справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбиві. Серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що штука обманювати вважається майже ознакою високого розуму».

Бо, як зазначає австрійський посол Й. Г. Корб, московити «не мають почуття гідності, не освічені, мають в’ялий і тупий розум».

Звичайно, під впливом Європи, і зокрема України, Росія мала тонкий прошарок інтелігенції.

 

Зокрема, Андрій Вознесенський у період хрущовської відлиги писав:

 

Есть русская интелигенция.

Вы думали нет? Есть

Не масса индифферентная,

А совесть ее и честь.

Воюет с извечной дурью

Отечественная литература,

Отечественная война.

Але війна з «извечной дурью» в Росії ніколи не була успішною. Бо ж гору завжди брали «шарікови», і гавкіт їхній чувся на весь світ. А заправляє усім отим гавканням Швондєр, який «воссєдаєт» у Кремлі.

 

І тому замість культури — «извечная дурь». «Інтелігентська гра в хороший нещасний «народ» і погану «владу» закінчилися поразкою самої інтелігенції, пише Віктор Єрофєєв у «Енциклопедії російської душі».

 

Ще Пушкін відзначав, що в росіян є «байдужість до всякого обов’язку, справедливості істини (згадаємо Бісмарка про договори з Росією, які не варті паперу, на якому написані). Це цинічне презирство до людської думки і гідності — презирство до всього, що не є необхідністю».

 

І, нарешті, вище вже згаданий письменник Віктор Єрофєєв, росіянин, 1947 року народження, який дитинство провів у Парижі в сім’ї дипломата, закінчив МДУ, аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію, його твори перекладені двадцятьма мовами, лауреат премії імені В. Набокова, кавалер Французького Ордену літератури (2006 р.), вимушений визнати: «Росіяни стали жертвами власних чеснот. Я не знаю жодного іншого народу, у якого б деградація зайшла так далеко, як у росіян. Це вже не народ, а під­одіяльник, у який можна засунути, запхати, влити, втелющити все, що завгодно. Похмурий народ — запійний, блудливий, ледачий, байдужий, позбавлений загальної значущості й загальних уявлень про добро і зло» .

«Нашого цвіту — по всім світу», говорить українська народна приказка. І справді. Українська багатомільйонна діаспора є насамперед у Росії, а далі на Заході, практично у всіх країнах Європи, від Польщі до Англії і Португалії. Те ж саме — від Канади до Аргентини і аж до Австралії.

У всіх цих країнах є школи, навіть університети, церкви, товариства української культури, мови. Нічого подібного в Росії немає, бо «од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить», — з гіркотою писав Шевченко.

 

Знищуючи культуру та самобутність українського народу, Орда насамперед зробила все, аби знищити нашу національну гордість — Січ Запорозьку, цю «козацьку республіку». Олександр Герцен писав про козаків: «Запорожцы были славянские витязи, витязи-мужики, странствующие рыцари черного народа».

І ось цю організацію, створену українським народом для його самозахисту, добровільну народну армію чисельністю понад 100 тис. рицарів-воїнів, імперія зла у 1775 році ліквідовує. «Нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно же и козаков сего имени» — говорилось в указі Катерини II. 

Рятуючись від супостата, козаки заснували Задунайську січ в Добруджі та Банатську в Банаті. Пізніше залишки запорожців були «переселені» (скільки було отих «переселень» від рідних земель та домівок на догоду москалю-ординцю?).

 

Українці в Орді (так званій РФ) зникають як нація. Скажімо, якщо в 1929 р. за переписом у Ставропольському краї було 60% українців (єдиний президент СРСР Михайло Горбачов зазначав, що він за походженням є українець, як і його батьки, але за паспортом — «русскій»), тепер — 3%.

 

Практично зникли українці на Кубані. Як говорив мені скульптор, етнограф, митець Іван Макарович Гончар, творець потужного музею українознавства, коли на Кубані був перепис населення і нащадки запорозьких козаків хотіли записатись українцями, їм грізно натякали: «Вы что, не советские люди?».

 

І далі могли бути жахливі наслідки. Мій колега по роботі, заступник генерального директора «Київенерго» Олександр Радченко (1930—2017 рр.), який проживав на Кубані, при вступі до Новочеркаського політехнічного інституту був попереджений: якщо буде писати в анкетах «українець» — інституту йому не бачити. Сашко мусив написати, що «русскій», успішно вступив до інституту, зробив блискучу кар’єру в енергетиці, але все життя соромився того, що за паспортом він — москаль.

 

Народна артистка СРСР Нонна Мордюкова в одному інтерв’ю сказала, що виросла козачкою на Кубані в україномовному середовищі, але її, як і багатьох кубанців, записали «русской».

Мій колега Сергій Крекотень (1930 р.) написав дослідження про переселення його земляків у XIX ст. із Чернігівщини на Амур.

 

Всього з українських губерній на Далекий Схід у XIX — на початку XX ст. було переселено понад 7 млн селян, нащадки тих переселенців, пам’ятаючи про своє коріння, забули, що таке українська мова, одна з наймилозвучніших у світі, і спілкуються мовою татарина-москаля, мовою матюків та варварства. Всі ті чернігівці, полтавці ще до революції, а особливо в часи «совєтской власті», були записані «русскімі». А відтак — жодної школи, газети чи радіо української мовою.

 

Дещо прояснює ситуацію разючої несхожості становища українців у Європі, Америці та Австралії з одного боку і в Московії — з іншого те, що, як говорив видатний журналіст Володимир Познер, «русские не любят тех, кто на них не похож — по национальности, по вере, по обычаям, по языку».

 

Отож, пристосовуючись, українці в Європі та Америці стають культурним прошарком населення, а в Росії це «дурноголові телепні-хохли» (за Ліною Костенко), тобто «русскоязычное насиление», почасти перетворені на яничарів.

 

А ще причиною асиміляції є махровий шовінізм (фашизм) московита. Московія не гребувала такими засобами русифікації, як нищення цілих народів або створення умов для їхньої еміграції.

Кримські татари. Гордий народ, якому Москва ще за часів Петра I платила данину. Після «собіранія» Криму у 1783 р. «только за 12 лет, т. е. по 1796-й, было отнято у крестьян и роздано дворянам, по официальным данным, 288064 десятин земли. Крымские татары лишались своих земель», констатує «Велика радянська енциклопедія». Корінний народ (кримські татари) вимушений був покидати свою Батьківщину. «До 1790 г. (за сім років від початку першої окупації Криму Московією!) Крым покинуло 300 тыс. татар». «С 1860 по 1862 г. эмигрировало за границу 231177 татар. Из Перекопа ушли кочевавшие там ногайцы». «К концу 1893 г. в Крыму остались лиш 102291 татарин, 687 покинутых татарами селений, причем в 315 не было ни одного жителя. Около 60 тыс. татар погибло, не добравшись до Турции», зазначає та ж таки «Велика радянська енциклопедія».

 

Ну а в 1944 році Московія «по-сталінскі» вирішила «татарскій вопрос».

 

Подібну практику вимушеного переселення Московія проводила і стосовно інших народів (німці Поволжя — 379,6 тис., за даними «Малої радянської енциклопедії», калмики, кабардинці, чеченці та інші народи — жертви Орди). А особливо постраждали від «старшого брата» українці.

У період Відродження Європи розвивали мистецтва: архітектуру, скульптуру, живопис, театр, музику, літературу. Рушієм прогресу у цій галузі була церква.

У Московії — все навпаки. «Долго Россия оставалась чужой Европе. Приняв свет християнства от Византии, она не участвовала... в умственной деятельности римско-католического мира. Великая эпоха возрождения не имела на нее никакого влияния» (Пушкін О.С. «О ничтожестве литературы русской»). Освічений римо-католицький ксьондз був на голову освіченіший, культурніший, шляхетніший від завжди п’яного, немитого, неголеного московського попа.

 

«Россия — глубоко языческая страна и верит не в Бога, а в государство. Патриарх Алексий призывал убивать чеченцев», — говорила Валерія Новодворська.

Московська церква завжди була реакційною та агресивною. За свідченням Вселенського Патріарха Варфоломія, сім століть українська православна церква була помісною і підпорядковувалась Константинополю. У 1687 р. Московія анексувала нашу церкву. Вселенський Патріарх вважає цей акт незаконним, а територію України — неканонічною для Московського патріархату.

У всі часи «неизменной остается политика России. Ее методы, ее тактика, ее приемы могут изменяться, но путеводная звезда  этой политики — мировое господство — не изменилось. Только изворотливое правительство, господствующее над массами варваров, может замышлять подобные планы», — писав Карл Маркс, чиє вчення згодом «изворотливое правительство» возведе в ранг державної релігії.

Як і колись, так і тепер «кожний росіянин захоплюється вірою, що його країна одного дня має здобути весь світ», пише  француз де Кюстін у книжці «Правда про Росію».

Отже, сатанинська країна породила своїх, від сатани, царів та диктаторів. Останній із них (та чи останній?) — Путін.

 

Стараючись, як у всі часи існування імперії зла, всовувати свого носа як у всі країни Європи, так і в США, Путін обов’язково захоче привести в Україні до влади «своего человека», щоб таким чином, як це зробив Сатана-Пьотр, «прибрать Украину к рукам».

 

Україну зараз, у боротьбі проти її споконвічного ворога, цього «уламка Золотої Орди» народу тюркського походження, підтримує увесь світ.

 

Але ми, українці, нація, яка за своїми культурою, цивілізацією, інтелектуальним потенціалом не поступаємось жодній нації світу, маємо бути обачними.

 

Не можна допускати до влади тих, хто сидів у тюрмі, тобто арештантів. Згадаємо Леніна, Сталіна, Троцького, Гітлера і зрештою «наших» Януковича і Тимошенко.

 

Бо «помилка людини — трагедія самої людини, помилка гетьмана чи президента — трагедія усього народу», каже письменниця Олена Апанович.

 

Але нації теж можуть помилятися, як, наприклад, помилилися німці, привівши до влади демо­кратичним шляхом Гітлера.

 

Ми, українці, теж помилялись, але після помилок завжди ставали мудрішими. Бо, як каже наш мудрий народ, Бог — не без милості, козак — не без долі... 

 

P.S. Під час підготовки цього матеріалу автор використав майже 70 історичних джерел, цитованих у тексті.