«Побачивши «там» смерть друзів, «тут» я перестав поспішати» — захисник ДАПу Віталій Баранов

20.09.2019
«Побачивши «там» смерть друзів, «тут» я перестав поспішати» — захисник ДАПу Віталій Баранов

Пережите Віталієм Барановим на війні «тягне» на цілі серіали.

Останні події довкола воєнних дій на сході України дедалі більше змушують задуматися: а чи не забули у високих владних кабінетах, яку ціну заплатила Україна за свою майбутню перемогу? Особливо тоді, в перші роки війни... 

 

«УМ» зустрілася з легендарним учасником подій 2014—2015 років на Донбасі з позивним «Біба» — підполковником запасу Віталієм Барановим.

 

Родом Віталій Анатолійович iз Коростишева, що на Житомирщині. Військовим мріяв стати з дитинства, тож після школи одразу поступив до Кам’янець-Подільського вищого військового інженерно-командного училища, яке успішно закінчив, ставши лейтенантом-сапером.

 

Уся подальша служба проходила в інженерних військах. У 2004 році звільнився у званні підполковника, дослужившись до заступника командира частини з озброєння. 

Не думав, що через десяток років повернеться в армію... У вересні 2014 року добровольцем пішов на фронт, погодившись на... «старлейську» (старшого лейтенанта. — Авт.) посаду.

Потрапив у щойно сформований 90-й батальйон 81-ї окремої аеромобільної бригади «Біба» — вже на капітанську посаду помічника комбата з оперативного забезпечення.

Наприкінці жовтня 2014 року вже був у районі Донецького аеропорту, а на початку листопада зайшов «туди» з першою групою й більше звідти вже фактично не виходив (не враховуючи короткочасної відпустки). Основним завданням їхнього підрозділу було утримувати аеропорт.

Алкоголіки, боягузи і справжні воїни 

— На момент заходу бійців нашої бригади в ДАП старий термінал був зданий, тож ми тримали новий термінал i диспетчерську вежу, — згадує Віталій Баранов. — У ДАПі бійці нашого батальйону були до останнього дня: 23 січня 2015 року група «Адама» (Максим Ридзанич, десантник-спецпризначинець, загинув у бою 20 березня 2015 року біля Опитного. — Авт.) вийшла останньою. А потім під аеропортом (Водяне—Піски—Опитне) ми перебували до серпня 2015 року. 
 
У аеропорту й поблизу нього ми зазнали найбільших втрат —39 бійців загинули і до 100 отримали поранення, а в батальйоні було близько 700 осiб... 
 
Ніде правди діти, частина людей в армії були випадковими, передусім маю на увазі залежних від алкоголю та наркотиків. А хто таких людей хоче брати на «передок»? Чого від них чекати в екстремальних ситуаціях?.. Безпечніше і розумніше було цих «аватарів» на «бойові» не задіювати. Ось тому на «передку» були по-суті одні й ті ж, перевірені в боях хлопці. 
 
Правду кажучи, солдатiв будь-якої військової частини можна умовно поділити на три категорії. Перша — це ті «бійці» (алкоголіки, наркомани, люди з проблемною психікою), яких узагалі нікуди не пускали, й вони як сиділи в глибокому тилу, так і сидять досi. Другі — це ті, що чесно зізнавалися, що бояться.
 
Якось до мене підійшов солдат, тихенько відвів убік і сказав: «Командире, я боюсь!..». І це було сказано чесно, по-чоловічому. Такі теж залишалися в тилу, де також потрібні нормальні люди, наприклад, вночі приходило чимало боєприпасів, продуктів, які треба було терміново розвантажити, складувати, а ще ж несення звичайної служби — наряди тощо. Тож було б набагато гірше, якби ці хлопці, на яких ти розраховуєш у бою, в останній момент тебе підвели... І третя категорія — це справжні воїни: хлопці, які воюють на передових позиціях. 
 
Але так само я поділив би на три категорії й офіцерів! Одні, прийшовши в підрозділ, борються з усіма негативами, наводять військову дисципліну. Другі — офіцери, яким усе «паралельно»: колектив живе своїм життям, а вони — своїм («Не чіпайте мене, а я вас!»). Треті — ті, що діють за принципом: «Якщо хочеш припинити п’янку — очоль її!», тобто «вживають» разом із бійцями. 

Якби не волонтери, армія була б гола, боса і голодна

Наш батальйон дислокувався у Костянтинівці — там його постійне місце перебування й дотепер. Ротації відбувалися через кожних 7-10 днів. По прямій Костянтинівка розташована від ДАПу приблизно на відстані 60 кілометрів і є крайньою залізничною станцією, яку контролюють ЗСУ. Костянтинівка була для нашого 90-го батальйону «глибоким тилом», а гаряче було в Опитному, Водяному, Пісках, що розташовані фактично за кілометр від ДАПу. 
 
Вік бійців нашої бригади — 20—50 років, це були і мобілізовані, і добровольці (їх переважна більшість). На озброєнні по штату ми мали гаубичну та мінометну батареї. Була й колісна техніка, але машини старі — 1970-х років випуску: БТРи — морально та технічно застарілі — їх давно потрібно було з почестями списати, а не посилати на передову! До слова, МТЛБ (легкоброньований багатоцільовий тягач. — Авт.), які в нас також були, максимум витримують кулі калібру 5,45 мм, усе інше прошиває їх наскрізь... 
 
У 2014—2015 роках усе трималося на патріотизмі бійців і на підтримці волонтерів, бо якби не вони, то армія була б гола, боса і голодна! Їжа, «броніки», кевларові каски тощо — це все вони!
І я завжди казав хлопцям: «Ми тут стоїмо й воюємо не за чиновників на Грушевського чи Банковій, а за свої сім’ї, близьких, за волонтерів, які роблять титанічну роботу!» — й таким чином налаштовував їх триматися.
 
А було дуже важко, особливо у січні 2015 року, коли в ДАПі наша бригада зазнала найбільших втрат: 18—21 січня — 25 убитих, у полон потрапило 16. Це трапилося після двох потужних підривів терміналу. Після цих трагічних подій у нашому підрозділі була сильна деморалізація... Тож після 22 січня основні завдання, які я ставив перед собою, — піднімати дух хлопців i зробити все, щоб вони знову повірили в силу своєї зброї і в самих себе! І це було зроблено!

Медики творили дива

Добре знав легендарного «Психа» (доброволець, медбрат-фельшер Ігор Зінич. — Авт.), хоча він був з іншого батальйону (80-го) у нашій бригаді. У ДАПі під обстрілами він, надаючи першу допомогу, робив унікальні речі (навіть реанімаційні дії).
 
Але й інші медики, фактично невідомі широкому загалу, були чудовими фахівцями й урятували чимало життів у тих умовах. Це, зокрема, медбрати Алі Хабібулін, Костя, Тьома, «Хоттабич».
 
У начмеда Володі Мрущака жоден боєць на операційному столі не помер, а тоді з ДАПу привозили до найближчого пункту (у Водяне) бійців і з нашого, і з інших підрозділів (танкістів, піхотинців).
 
А як не згадати Колю Жаренкова, який, понаднормово працюючи в київській лікарні анестезіологом, на зароблені відгули їздив вахтово (на тиждень) на «передок» і творив там чудеса: наприклад, врятував у Водяному хлопця з осколковим пораненням ноги після танкового обстрілу. Я був присутній під час цієї операції — ляпасами по обличчю не давав відключитися, поки бійцю вливали плазму. І хоч тиск у бійця був 20Х60, Коля його «витягнув»! Правда, ногу довелося ампутувати...
 
Були в нас на «швидкій» дві унікальні дівчини: тендітна кримчанка Галя Алмазова («Вєтєрок»), яка за кермом «швидкої» і вдень, і вночі вилітала на «взльотку» ДАПа, вивозячи з терміналу поранених хлопців, а поруч iз нею — малесенька, худесенька Оля «Кроха» (яка тягала на собі здоровенних поранених мужиків і ніколи не вдягала бронежилет, бо й кроку б не ступила з ним). І ці дівчата-медики своїм героїзмом також піднімали бойовий дух бійців!
 
Адреналін на «передку» тримає бійців у тонусі. От, наприклад: я звільнився в запас у жовтні 2015 року, адреналін перестав поступати в кров, і в березні 2016 року в мене стався обширний інфаркт (потім операція зі встановлення стента).
 
Досі дивуюся, як можна було в короткі години відпочинку подрімати на командному пункті у Водяному, де поруч сидить черговий, кричить рація, а ти однак «відпочиваєш».
 
Але як тільки йде якась тривожна  доповідь — мозок автоматично спрацьовує й прокидаєшся. З Водяного фактично не «виходив» усі ці місяці — хіба що декілька разiв вдавалося по-швидкому з’їздити в Костянтинівку, аби постригтися й помитися. Двічі був і в аеропорту з ротацією. Але в основному в ДАПі постійно перебували молодші офіцери — командири взводів та рот. 

«Уже наприкінці грудня ми розуміли, що нічого хорошого в ДАПі не буде»

Добре знайомий із «Куполом» (Олексій Оцерклевич, замкомбата батальйону 93-ї бригади. — Авт.), разом ми проводили всі ротації упродовж грудня 2014 року, проводячи хлопців через «сепарський» «досмотр» поблизу ДАПу. Був із ним і під час нашумілої в ЗМІ ротації, де відбулася його розмова з «Моторолою» під камери російських «пропагандонів». 
 
Географічно ці специфічні ротації через «сепарів» проходили таким чином: наша колона виходила з Авдіївки, доїжджали до мосту, де нас і зустрічали ворожі бійці. На мосту й поблизу нього не було ніяких укріплень — там ми зупинялися, й нас «шмонали».
 
Потім «сепари» нас супроводжували — з ними ми заїжджали в Донецьк, їхали по вулиці Взльотній, а далі — вже самі прямували до терміналу.
 
Хто й чому про це домовився — ми не знаємо. (До цього проривалися з боями: з боку Пісок по «взльотці»). Спершу «сепари» дозволяли кожному з нас провозити в ДАП чотири боєкомплекти, потім два магазини, а під кінець — і зовсім без патронів.
 
Тобто, кожен раз були якісь нові вимоги (хоча хлопці примудрялися у машинах робити схованки з різноманітними боєприпасами). Уже наприкінці грудня ми зрозуміли, що нічого хорошого «там» (у ДАПі) — не буде. Так і трапилося. Та й узагалі, вважаю, що ДАП потрібно було залишати раніше...

«Отвєтка» має бути за курсом російського рубля: 1 до 4»

Як уже казав, у Водяному в нас був командний пункт, а ще — кухня. У цьому ж населеному пункті були й наші бійці з резервної групи. Неподалік був Спартак (село. – Авт.), і в деяких місцях до ворога було якихось 200 метрів... Бої там були постійні — ніхто нікому не давав дрімати-відпочивати. Артилерія працювала регулярно. Так само постійно обстрілювали й наших бійців, що були поруч — у терміналі ДАПу. 
 
Першим ділом, що я зробив після падіння аеропорту, — об’їхав усіх комбатів (нас там було п’ять батальйонів, які розташовувалися у Водяному—Пісках—Опитному—Зеніті). Запросив їх до себе в гості — ми сіли, спокійно поговорили й за підсумками розмови почали спільно діяти!.. Обмінялися радіостанціями й постійно були на зв’язку. Раз на два дні збиралися відпрацьовувати спільні дії: визначали координати найбільш небезпечних секторів, і вся(!) наша артилерія робила точковий удар — масовано працювали по певному квадрату. 
 
У мене в батальйоні були 120-міліметрові гаубиці й 80-міліметрові міномети. У моїх колег з інших батальйонів — 120-міліметрові міномети, танки. І уявіть, коли десятки одиниць артилерійської зброї одночасно зробить по 12 пострілів, то в обстріляному квадраті (кілометр на кілометр) — пекло: не залишалося нічого живого...
 
Так поступово завдяки цим ударам ми «їм» погасили настрій повністю: по нас  боялися навіть стрельнути, бо ж прийде жорстка «отвєтка»! А коли все ж траплялися прильоти до нас, я казав комбатам: «Хлопці, «отвєтка» має бути за курсом російського рубля: 1 до 4!» (сміється). 
 
Завдяки такій тактиці відбулися зміни: якщо до лютого 2015 р. ми поблизу ДАПу з місця на місце переміщувалися, зігнувшись, короткими перебіжками чи повзком, то вже в травні хлопці ходили у повний зріст. 
 
Був один кумедний випадок. По радіоперехопленню ми почули, як «Гіві» (Михайло Толстих, колаборант-ДНРівець, заступник командира батальйону «Сомалі». — Авт.) верещить: «Артиллерия, открыть огонь! Бойцы, по противнику открыть огонь со всех видов оружия!» Я дав команду, аби наша артилерія була у бо­йовій готовності. Невдовзі чую — стрілянина йде, але не доповідають, що по них ведуть вогонь. Потім хлопці пояснили мені: «Та «сепари» з окопів трасерами стріляють вгору...».Тобто, аби «Гіві» чув, що вони виконують його наказ, але, щоб нас не «драконити», просто гатили в небо! 

«Побачивши «там» смерть друзів, «тут» я перестав поспішати»

Війна поміняла багато моїх поглядів на життя... Побачивши «там» смерть своїх друзів, «тут» я перестав поспішати: треба жити й насолоджуватися кожною хвилиною.
 
Також не визнаю полювання! Зараз працюю заступником голови ГО «Товариство сприяння оборонi України», а крім цього, займаюся громадською роботою — очолюю Всеукраїнське ГО «Об’єднанні війною. 90-й батальйон», допомагаючи бійцям у вирішенні їхніх соціальних проблем..
 
Наостанок додам, що 16 вересня виповнилося 5 років iз моменту заснування 90-го окремого аеромобільного десантного батальйону, i в цей день ми з побратимами домовилися зустрітися в Костянтинівці (місці, де все розпочиналось для нашого батальйону), перш за все, щоб віддати шану полеглим товаришам-героям.