Івана Світличного — легендарну постать у когорті шістдесятників — Василь Стус називав «доброоким».
20 вересня виповнюється 90 років від дня народження літературознавця, мовознавця, перекладача, шістдесятника, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка, члена Міжнародного ПЕН-клубу.
Його життєвий чин лише підтверджує: схід України в усі часи народжував справжніх патріотів.
Слово-зброя
Іван Світличний народився у селі Половинкине Старобільського району Луганської області. Після закінчення середньої школи вступив на навчання на українське відділення філологічного факультету Харківського університету.
Викладач Донецького національного університету Феня Пустова (яка на той час була студенткою Харківського університету) у своїх спогадах писала: «Всі ми ставилися до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його «светлой личностью».
Це пов’язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював доброзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю.
Після закінчення університету Іван Світличний вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літератури. Іван Світличний вражав своєю ерудицією, він перекладав Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена. Творчість завжди була для нього святилищем, про що він писав: «Поезія — свобода серця...»
Проте на зламі 50—60-х років покоління молодої творчої інтелігенції (Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Василь Стус) відчайдушно прагнуло змін. Одним із засновників Клубу творчої молоді (1960р.) був Іван Світличний. Спочатку діяльність була суто культурницькою, працювали різні секції: поетична, літературна, музична, театральна. Було організовано вечори пам’яті Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка. Іван Світличний першим із київського середовища на початку 60-х років ініціював контакт із представниками львівської інтелігенції — братами Михайлом і Богданом Горинями, Стефанією Шабатурою.
Іван Світличний був одним із тих, хто першим встановив контакт з українською діаспорою, щоб передавати на Захід інформацію про те, що насправді відбувається в УРСР. Був заарештований у 1965-му, під час першої хвилі ув’язнень «антісовєтчіков». І хоча через кілька місяців, після судового процесу, його відпустили, проте позбавили права викладати за фахом.
Досить інтенсивним був протестний рух за національне визволення протягом 1965—1972 років. Саме на цей період припадає розвиток самвидаву. Світличний їздив до Москви, був знайомий із Солженіциним, встановлював контакти з представниками дисидентського руху в інших республіках.
13 січня 1972 року під час покосу української інтелігенції Івана Світличного було заарештовано. 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання — таким був вирок зі звинувачення в антирадянській агітації та пропаганді.
Хоча свою діяльність непокірний Світличний не припинив навіть у таборі. Його вірші — саркастичні, колючі, іронічні — прориваються крізь ґрати. А ще — напрочуд ніжно-щемкі: «В тюрмі, за ґратами, в неволі мені приснилася... тюрма. Але не ця. Ні ґрат нема, ні варти. І всього доволі. І світ — ідилія сама».
Осередок духовності на Уманській
А ще в Івана був дивовижний дар притягувати до себе талановитих людей, відкривати молоді обдарування. До Івана Світличного тягнулася не лише творча молодь, а й художники — Алла Горська, Галина Севрук, Опанас Заливаха.
Перебуваючи під враженням після першого арешту Івана Світличного, Василь Стус написав пронизливий вірш «Не можу я без усмішки Івана». Йому вдалося майстерно передати тогочасну атмосферу, що панувала в суспільстві: «В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить. Він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить. Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Їй-бо, не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі та й поріг високий ані відчув, ані переступив?».
Згадка про поріг високий невипадкова. Помешкання на вулиці Уманській, 35, стало осередком духовного творчого життя. Сюди, на гостину до Світличних, зліталися усі ті, кому система ще не встигла підтяти крила. Василь Стус писав із табору: «Великий мій уклін сонечку вусатому, низький уклін — безусим господарям, де я мав стільки теплих розмов і мовчань. Згадую стіни, завантажені книгами і гравюрами, керамікою і книгами — думну сутінь, де добре мислилося й почувалося. Їй-Богу, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один із них — там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом».
У збірці спогадів про Івана Світличного «Доброокий» вміщено дивовижні спогади людей, які його знали особисто, з ким поет ділив тепло свого серця. Серед них — спогади поетеси Ірини Жиленко, яка дала блискучу характеристику тогочасному літературному середовищу: «Світличний був збирач людей, він був ловець душ у найкращому біблійному значенні цього виразу. Звідки одразу такий букет людей воістину прекрасних? Григорій Кочур, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Віктор Зарецький, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір і чи не найдивніший у своїй доброті й духовній красі — Опанас Заливаха. Тепер я розумію: все це — Іван Світличний. Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця, Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше. Зло не мало до нього входу».
«Іван ніколи не був ні здоровим, ні сильним, ні матеріально благополучним, — згадувала Ірина Жиленко. — Звідки ж він брав сили завжди усміхатися, завжди бути готовим прийняти на себе наші проблеми, терзання, істерики — порадити і розрадити?» Порівнюючи дві епохи — ту, в якій пощастило жити та спілкуватися зі світлим Іваном, і жорстоке сьогодення, Ірина Жиленко не приховувала своїх сентиментів. Так, у «часи підлості, провокацій, шпигунства, доносів, підкупів, пліток, інтриг і відвертих погроз» незайманим залишався духовний острівець, який тримали на собі ті світлі янголи. Напевно, без них ніколи б не розвіялася темрява та не настав світанок.
«Я тверджу: не було і нема в наш час благороднішої, гуманнішої і мудрішої (по-державному і по-людськи) людини, як Іван Світличний, — писала Ірина Жиленко. — Потрібно докласти немало зусиль, щоб пробудити в молодій людині національну свідомість. Але незрівнянно більше уваги і праці коштувало зробити з нас мислячих, освічених, благородних людей. Світличний робив це з такою відданістю, з такою безкорисливістю, що цілком виправдовував своє прізвище. Він був Світлом. А сам лишався в затінку. Не любив, коли його хвалили. Зате як пишався нами, як цвів, слухаючи вірші Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліни Костенко, Стуса, Калинця. Як радів за всіх нас — поетів і художників, музикантів і співаків!»
Радів життю усупереч усьому
Здавалося б, така делікатна людина страждатиме за ґратами, проте сили волі Іванові Світличному не бракувало. За свідченнями побратимів, він тримався мужньо.
Микола Горинь, який потрапив до табору за написання віршів українською мовою, згадував, як Іван Світличний навіть після перебування в карцеріне втрачав почуття гумору. На запитання побратимів про самопочуття незмінно відповідав: «Життя чудове!».
Побратими Світличного наголошували на головних рисах «доброокого» Івана: незламній позиції, гідності, чесності, доброзичливому ставленні до людей. Чесноти, які не купити за все золото світу. Іван Дзюба так характеризував свого побратима: «Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Ті, хто близько знав Івана Світличного — неймовірно м’якого, делікатного, — не впізнають його у каторжанській поезії».
У роки перебування в таборах (1973—1978) Світличний був ініціатором або учасником усіх акцій колективного протесту в’язнів, а також голодувань, найдовше з яких тривало 56 днів. Після цього голодування вага його тіла становила 44 кг (а до того важив 70 кг).
Треба розуміти, що до в’язниці Іван Світличний потрапив з підірваним здоров’ям. За спогадами його родички Людмили Нені, у дитинстві, під час війни, малому Іванові відірвало пальці на правій руці.
Жінка, яка побачила родича після ув’язнення, була вражена: той виглядав набагато старшим, мав погану пам’ять. «Прийде моя мати, а він: «Шуро, Льоля листа прислала, почитай». Вона читає листа, а він через п’ятнадцять хвилин знову: «Шуро, читай листа». Забув, забув...», — згадувала Людмила Неня.
Якби поряд з Іваном не було дружини, невідомо, чи пережив би він заслання. Зважаючи на стан здоров’я засудженого, у 1980 році йому дозволили переїхати в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 року в Світличного стався інсульт, після чого він залишився інвалідом.
Йому довелося пережити клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, підозру на рак хребта, частковий параліч. Попри все, комісувати Світличного за станом здоров’я відмовилися.
Івана Світличного звільнили 22 січня 1983 року. Лікарі не давали жодного шансу. Проте він продовжив писати і... радіти життю.
Дивовижний, гідний наслідування приклад високого служіння ідеї, про який мають пам’ятати прийдешні покоління. Іван Світличний пішов iз життя 25 жовтня 1992-го. Похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік могил своїх побратимів Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина.
