Вважається (і небезпідставно), що українську революцію 1917 року «підготувала» класична література романтизму: Шевченко, Марко Вовчок, Франко, Панас Мирний, Леся, Стефаник, Коцюбинський...
Невипадково першими лідерами її, революції, були тоді письменники й історики: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький та інші.
Так само припускають, що американців ХХ століття сформував Голлівуд. Тобто фільми кіноіндустрії Голлівуду. Кінофільми «білих телефонів» сприяли утвердженню фашизму Гітлера і Муссоліні, «магічна проза» Маркеса і його школи поставила з голови на ноги всю латиноамериканську свідомість... Відтак ціну мистецтва важко переоцінити.
Цим шляхом пробує йти нині й наша кіно- та телеіндустрія. Одна лиш біда: вона продукує поки що кіно- й телефільми навіть не для середнього класу. Те, що протягом останніх років показують «Плюси», на середній явно не тягне: всілякі «Останні москалі», «Свати» тощо. Вони, як можна припустити, сформували ту половину нашого електорату (10 мільйонів дорослого населення!), який узагалі не прийшов на останні вибори в Раду, а друга половина розподілилася у відсотках так, що... знаєте, як...
Український суржик і поганенька російська мова
На формування середнього класу, як здається, взяв приціл телеканал СТБ. Принаймні своїм «молодіжним» серіалом «Кріпачка», який уперто називають «Кріпосна». Фільм, який називають костюмованою драмою, по-своєму видовищний, місцями захоплюючий і навіть по-українськи романтичний. Рекламісти з «Ютубу» наголошують, що це нібито український продукт, хоча знятий не по-українськи.
Український мовний суржик (це вже я кажу від себе) проскакує інколи тільки з вуст кріпацького середовища. Все інше — поганенькою російською мовою (синтаксис, не російський акцент тощо). Прикрий акцент, між іншим, прослуховується навіть в улюблених українських акторів, які грали, скажімо, в колишньому нашому серіалі про Роксолану...
Якби ожив соціалістичний реалізм, то він був би дуже радий серіалу «Кріпачка»: у ньому ж бо впень розвінчано отих кріпосників, що «людей у ярма запрягли» (Шевченко), що «ставили їх за скотів» (Котляревський) тощо. Але є у фільмі й деяка, по-новому побачена, суто українська романтика: насамперед — поетизація молодіжної любові як найвищої цінності життя (кріпачка Кітті-Катерина й поміщик Олексій-Альошка). З іншого боку, опоетизовано найгірші риси в людській істоті: ненажерливість, підлість і лицемірство (поміщики батько й син Червінські).
Намагаються все показати майже з однієї точки
Із позицій художньої форми дуже жаль, що творці фільму багато сплагіатили у своїх попередників. Маються на увазі, зокрема, кіноприйоми, які, здається, вичерпали себе ще в Голлівуді і навіть у турецькому серіалі про Роксолану. Колись Євген Маланюк зауважив, що російська т. зв. класика є цілковитим плагіатом з українського Гоголя.
Так само в «Кріпачці» пахнуть плагіатом численні ретардації, міміка й жести, спогадальні сцени, оніричні напливи, пейзажні «перебивки» сюжету з показами поміщицьких палаців (палацові Тарновських у Качанівці тут «пощастило» найбільше), місячних та сонячних картинок, «рух» героїв однаковою ходою тощо. Все це дуже набило оскому ще в турецькій «Роксолані», яку «Плюси» (починаючи з 2011-го) показують через кожних два роки.
Таку Україну бачать глядачі серіалу «Кріпачка».
Фото StarLight Films.
Причина цього криється, можливо, в убогості мови кіно загалом, але кіношникам варто б згадати, що була ж у нас й інша мова: пригадуєте, як Довженко фільмував військову «масовку» з мосту через Десну, що біля Чернігова, як він разом з оператором «біг» за Мічуріним, аби передати весь жах його туги за померлою дружиною, як він забродив по коліна в море-річку, аби «схопити» якийсь найоригінальніший кадр, як він «хоронив» Боженка в «Щорсі», як поранений Іван Орлюк падав не на землю, а на Земну кулю, тощо.
Творці «Кріпачки» чомусь нікуди не забродять, не вилазять ні на який міст, а намагаються все показати майже з однієї точки. Відсутні в серіалі і другі-треті плани, підтексти й символіка, над чим, як здається, добре попрацювали режисери згаданої турецької «Роксолани» (короїди доїдають столітнє дерево, «біла смерть» Роксоланиного сина Джіхангіра, проведення поминального обіду Хюррем-Роксолани не після, а до відходу її за межу; їй до останніх днів не сходить із пам’яті, що вона не султанша, а Настя Лісовська з Рогатина, яку лейтмотивом супроводить у турецькому (!) фільмі українська (!) народна колискова «Ой, люлі-люлі — налетіли гулі...» тощо).
І режисери почали... тягнути кота за хвіст
Щодо сюжету: він у «Кріпачці» є одним із варіантів сюжетів про відому Попелюшку, про латиноамериканську рабиню Ізауру тощо. Кріпачка Кітті (Катерина) за сюжетом серіалу потрапила в поміщицький вищий світ «завдяки» запроторенню її батька в «Сибір неісходиму» (він одного разу наквасив пику поміщику Червінському, якого, між іншим, квасять у серіалі не один раз, що змушує згадати приказку: «Дурного і в церкві б’ють»), а виховала в ній, Катерині, культурне начало «жаліслива» поміщиця, яка (разом із деспотом-чоловіком і таким же синочком) спричинила й романтичну трагедію її.
«Суто кіно» про цю трагедію закінчилося, по суті, сценами вбивства коханого Катерини Олексія. У романтизмі як формі художнього мислення герой, як знаємо, гине «сам від себе», а тут Олексієві в загибелі «допоміг» Червінський-молодший, бо він (крім усього) по-хижацьки небайдужий до Кітті, а ненависть до Олексія виникла в нього за озвучену тим правду про його свідоме самопоранення під час Кримської війни і вкрадений в убитого на війні майора орден.
Після сцени вбивства Олексія режисери фільму почали... тягнути кота за хвіст. Подібне спостерігалося і в турецькій «Роксолані», зокрема після завершення конфлікту «Роксолана — великий візир Ібрагім». А нашумілий нещодавно «Чорнобиль. Метелик» тягне того кота вже починаючи з перших серій. Як дорослий свідок тих подій можу запевнити, що «в натурі» вони тоді розгорталися значно стрімкіше, ніж пропонує цей серіал. Як наслідок, він (як і «Кріпачка» чи «Роксолана», що розраховані нібито на середній клас) почав сповзати в розряд iще нижче, ніж середній. Найбільшою виною тут стало, мабуть, прагнення режисерів бути хоч трохи правдоподібними реалістами і заінтригувати глядача-обивателя звичайною банальщиною: «А що ж буде далі?».
Із історією не дружать, або Про гасові лампи у Ніжині
Прагнення правдоподібного реалізму в серіалах (особливо в «Кріпачці») доведене інколи до елементарного абсурду. Події в ньому відносяться приблизно до 1855-1856 років. Саме тоді, як знаємо, закінчилася Кримська війна, в якій Російська імперія «вдовольнилася» цілковитою поразкою. Є відомості, що та поразка спричинила навіть суїцид імператора Ніколая Першого (Палкіна). Якщо сучасна війна за Крим закінчиться теж поразкою московитської імперії і суїцидом її вождя Путлера, то фільм виявиться навіть більш ніж реалістичним.
А поки що шукання правдоподібності в серіалі йде цілком на шкоду йому. Навіть у деталях: гасові лампи, наприклад, у 1855 році використовували тільки в австрійській Галичині, де добували нафту для виготовлення гасу, але ніяк не в районі Ніжина, де відбуваються події серіалу. У тому ж Ніжині в ті часи не було такого музично-драматичного театру, як показують його нам у «Кріпачці».
У ролі матері Олексія Косача знялася Ольга Сумська.
Фото з сайта stb.ua.
Далі — більше: за один фактично день Червінський-молодший ніяк не міг «змотатися» конячкою до Києва (до Печерської лаври) і повернутися назад; імперські поміщики (хоч якими б самодурами вони були) куплених собі кріпаків не тягли у свої маєтки босоніж (як продану-куплену Кітті) і прив’язаними до кінських підвід (таке практикувалося тільки в Османській імперії, куди саме таким способом гнали і Роксолану та інших рабинь); одна з героїнь фільму не могла тримати в себе на столі «Народні оповідання» Марка Вовчка, оскільки ця книжка вийшла в 1858 році, а «наші» події, як було сказано, розгортаються в 1855-му і, можливо, в 1856 роках. На останнє, між іншим, натякає і написання заповіту дружиною Червінського-старшого, під яким (заповітом) стоїть 1856 рік.
Словом, подібних нісенітниць у серіалі проглядається безліч, і режисерам його слід було б усе-таки пам’ятати, що їхнім глядачем може бути не лише «середній» клас, якому, в принципі, всі ці речі до великої лампади, а й глядач, який трохи знає вітчизняну історію та все, що з нею пов’язане. Словом, реалістичні вкраплення в серіалі йому тільки на шкоду і тому режисери були б більш правдивими, якби до кінця залишалися в канонах романтизму.
Утім я, мабуть, надто серйозно міркую про серіал, який (за жанром) запланований був не «по-серйозному», а як мелодраматичне дійство. Серйозності від мелодрам, як знаємо, вимагати не прийнято (як від оперети — серйозної музики), але все ж, мабуть, слід пам’ятати загальновизнану претензію: «Не треба нас дурить». Ми й без серіалів задурені дійсністю далі нікуди і хотіли хоча б якоюсь романтичною історією втішити себе. Якщо в наступних серіях (за їхньою термінологією — в другому сезоні) творці серіалу спробують кинути чисту душею Кітті (Катерину) ще й у київські борделі, то то вже буде, як сказав би поет Микола Вінграновський, повний... капець. Так він, між іншим, сказав мені по телефону, переглянувши екранізацію «Чорної ради» П. Куліша. Порівняно з нею, за його словами, навіть наша «Роксолана» виглядає шедевральною. На слово «шедевральною» була накладена, щоправда, інтонаційна іронія.
І прізвища відомих українців
Окремо хочеться сказати про акторську гру в «Кріпачці». Подекуди вона просто блискуча: і тих, що виконували роль закоханих Кітті та Олексія, і матері Олексія, і кріпачки-кухарки Павлусі, і колоритного коваля Назара, і дуже ексцентричної та зневаженої прикажчиком Яковом кріпачки Гальки, і молодої шельми-поміщиці, яка кожним своїм жестом мстить Катерині за її любов до Олексія (сама ж бо мала на нього «види», але він відхилив її пропозицію, а вона серед публіки поширила цю ситуацію з точністю до навпаки), і навіть обох деспотів Червінських. Старший із них, між іншим, закрутив роман із актрисою Яхонтовою, чим, по суті, довів до смерті свою законну жону й актуалізував одвічну залежність діячів культури від меценатської опіки грошовитих ловеласів.
Щоб «не відставати від моди», режисери не обійшлися й без еротичних сцен. Проте лиш одна з них — з участю згаданої акторки і підстаркуватого Червінського — сприймається більш-менш цнотливою, а всі інші — це до краю грубезний (по-собачому!) натуралізм. Маються на увазі, насамперед, статеві наскоки поміщиків та прикажчиків на юних кріпачок, бо в стосунках кріпачки Катерини й поміщика Олексія, як головних героїв серіалу, еротика відсутня цілком. Там домінує суто почуттєве начало любові, за яку герої й розплачуються дуже дорогою ціною.
В усіх анонсах про цей серіал акцентується, що він український, але виконаний, як я говорив, російською мовою. А суто українського в ньому лиш дещиця: то у вигляді добре знаних прізвищ (Олексій має прізвище Лесі Українки — Косач, Кітті-Катерина — прізвище автора музики Державного гімну України Вербицького, один цукрозаводчик — прізвище сучасного письменника Жадана), то кількох суто фольклорних вкраплень.
Не залишають байдужими, наприклад, виступи «якогось» фольклорного ансамблю в Ніжинському театрі й особливо — сцена молодіжних забав, на яку в день Івана Купала прийшли подивитися коваль Назар та Кітті-Катерина. Адже їх постійно ізолюють від дійсності владні поміщики у своєму (Качанівка!) палаці.
Жаль, що режисери не спромоглися у фільмі на щось трохи більше, і тому вийшло в них майже так, як і в суто «поміщицькому» романі Пушкіна «Євгеній Онєгін», де національний колорит кремлядської імперії займає не більше одного відсотка художнього тексту. До того ж, побаченого з панського ґанку. Режисери «Кріпачки» теж ніби на пень наїхали, фактично не бачачи України в Україні. Це, мабуть, найскладніша тема для сучасного кіно- й телемистецтва. Що підтверджує, зокрема, і нібито найбільш український недавній фільм «Гуцулка Ксеня». Дивлячись на все українське теж із панського ґанку, творці його цілковито переграли себе: актори і весь антураж твору не «живуть» у ньому, а тільки «грають». І вийшла така собі «іграшка», якою дехто захоплюється навіть у зарубіжному прокаті. Не усвідомлюючи, що «життя» і «гра в життя» — це дуже різні речі.
Коли зніматимуть для людей думаючих?
Із цією проблемою найтісніше пов’язана проблема інша, чи не найголовніша: коли ж почнеться в нас творення українських серіалів не тільки для середнього (чи нижче середнього), а й для вищого класу? Серіали для людей думаючих, для творчої еліти, для тих, хто рухає прогрес? Наголошу: за останні майже 30 років катастрофічно швидко росла та кількість наших співвітчизників, які життя сприймали не як думання, а як розвагу. Тим часом саме думаюче людство могло б продовжити творення національної людини, яку почали плекати представники романтизму ще в ХІХ столітті й зрештою вивели на передній край прогресу згадуваних лідерів української революції 1917—1920 рр.
Нині, звичайно, за вікном пульсує інакший час і багато в чому інакшою постає проблема творення людини. Рецептів щодо цього не існує і диктат у творчому процесі ніколи не дасть позитиву. Але незмінним має залишитися художній критерій: якщо ставиш-пишеш про заробітчан, то тягнися не до безликої горлиці, а до рівня «Камінного хреста»; коли «взявся» за тему любові і за чар берегів, від яких відштовхуються у своїй творчості людські генії, то рівняйся на «Лісову пісню» і «Зачаровану Десну».
І обов’язково слід постійно пам’ятати про мрію найбільшого нашого романтика з Моринців-Керелівки: у його уявленні нова людина повинна «сохранить полёт орла // И сердце чистой голубицы», а на оновленій сучасниками землі щоб не було ніякого супостата, а тільки син і тільки мати.
МОРАЛЬ І ПРАВО
Виробники серіалу «Кріпачка», запрошуючи на майстер-клас із креативним продюсером й однією з авторок сценарію Талою Пристаєцькою (ціна участі, до речі, — 500 грн), переконують (зрозуміло, російською мовою), що «Кріпачка» — «дуже оптимістичний сигнал про те, що український продукт може викликати зацікавленість у світі й успішно продаватися в інші країни. Права на показ серіалу купили Польща, Литва, Чорногорія, Сербія, Боснія і Герцоговина, Македонія, Словенія і Хорватія. Директор польського канала TVP із задоволенням повідомив, що у період показу «Кріпачка» була найпопулярнішим продуктом на місцевому телебаченні».
На замовлення СТБ серіал знімали Film.ua і StarLight Films. Комерційному успіху приватних компаній можна порадіти. Утім чи можна виробників назвати соціально відповідальними? Такими є ті, хто дбає про власні прибутки, популяризуючи своїм продуктом уцілому Україну справжню. Бо інформаційна війна — значною частиною саме у телевізорах по всьому світу.
Михайло НАЄНКО,
директор Центру літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка
.jpg)
.jpg)
