Українські видавництва усе частіше йдуть «у ногу з часом»: книжка The New Urban Crisis американсько-канадського професора Річарда Флориди вийшла у США 2017-го, а вже від липня 2019-го переклад її під назвою «Криза урбанізму» (К.: Наш формат) стоїть на полицях наших книгарень.
У книжці зібрані монблани даних про причини і наслідки «нової урбаністичної кризи» (звісно, йдеться майже винятково про США). Нова криза американських міст і аґломерацій, яка розгортається протягом останніх 10-20 років, багато чим відрізняється від попередньої, 60-х–70-х років. «Попередня криза зумовлена тим, що міста були покинуті і втратили свої економічні функції. Сформовані деіндустріалізацією і переселенням білошкірих у передмістя, ці міста мали цікавий феномен — спустошені центри». Зараз багато таких раніше «спустошених» середмість вже заселені представниками «креативного класу» — людьми з гарною освітою і високими доходами, які переселяються з околиць і формують у міських ядрах ексклюзивні кластери. Водночас для бідніших містян ціни на житло стають непідйомними, і вони мусять або переселятися на околиці (які, відповідно, бідніють), або в окремі бідні райони міст. Це якраз і є «нова криза», і назви розділів виразно показують проблематику дослідження: «Урбанізм, де переможець отримує все», «Нерівність міст», «Місто еліт», «Криза Передмість».
Найбільш виразно нову кризу проявляють відновлені центри у «зіркових» містах — Нью-Йорк, Сан-Франциско, Лос-Анджелес. Основні її риси — нерівність, економічна і расова сеґреґація, зростання цін на житло, укорінена бідність великих груп населення — стають такими ж звичними для передмість, як і для міст. Бо — «забезпечені люди, які живуть у невеликій кількості успішних міст та у ще меншій кількості успішних районів у цих містах, захоплюють непропорційно велику частку економічних переваг для себе і своїх нащадків».
Економічні переваги великих міст і аґломерацій зумовлюють три «Т»: технології, таланти і толерантність, зібрані разом у тісному міському просторі. Завдяки їм розквітають дослідницькі центри, університети, фінансовий сектор, засновуються стартапи. Лідером за рівнем доходів стає «креативний клас» — працівники комп’ютерних спеціальностей, бізнесу і фінансів, архітектори й менеджери, дизайнери, митці, журналісти. Річард Флорида описав цей креативний клас у своїй книжці 2002 року, український переклад якої видавництво «Наш формат» опублікувало торік під назвою «Homo creativus. Як новий клас завойовує світ». Великі міста є саме тим середовищем, де Homo creativus є найефективнішим.
Проблемою стає те, що постійно більшає різниця між доходами креативного класу і доходами робітничого класу і класу обслуговування. Доходів класу обслуговування вже не вистачає на те, щоби жити у місті, яке цей клас обслуговує! Це призводить до конфліктів. «Навесні 2014 року протести охопили Окленд: люди оточили приватні автобуси, що перевозили працівників високотехнологічних компаній з їхніх будинків у джентрифікованому центрі міста на роботу в корпоративні корпуси Кремнієвої долини. «Ви не невинні жертви, — йшлося у листівках, які роздавали пасажирам автобусів. — Ви живете у комфорті, що оточений біднотою, безпритульними і смертю, не помічаючи нічого навколо і тонучи у купі баксів та успіху». (Окленд — місто на березі затоки Сан-Франциско).
«На сьогодні у світі завершилася лише одна хвиля урбанізації — у розвинених країнах, де понад 85% людей мешкають у містах. Залишилися дві інші хвилі — урбанізація Китаю, і не така вже й далека урбанізація Африки та решти Азії». Питання у тому, чи принесуть ці хвилі розвиток, прогрес і зростання якості життя, чи створять ще більшу бідність? Адже й зараз понад 840 мільйонів людей живе у найбідніших міських нетрях. Утім Р. Флорида вважає, що міста дають певні перспективи навіть мешканцям slam-cities, фавел і бідонвілів (це, втім, доводить сам факт масового переселення у міста).
Середній дохід населення великих міст країн розвиненого світу теж значно перевищує середній дохід населення міст країн, що розвиваються. «У 2015 році середньому робітникові у Нью-Йорку знадобилося б тільки 24 години, щоб заробити достатньо грошей на 16-гігабайтний iPhone 6. У Мумбаї це зайняло би 350 годин, у Джакарті 460 годин, а у Києві понад 600 годин». Пробачимо авторові цю, майже напевне, помилкову цифру для Києва: навряд чи він брав до уваги, що понад третина нашої економіки в тіні, а частина зарплат видається в конвертах і не потрапляє в офіційну статистику.
Про американські міста читач дізнається дуже багато: у котрих із них живе найбільше мільярдерів і «простих» мультимільйонерів; які міста залучають найбільше венчурного капіталу (Сан-Франциско — 6,4 млрд USD; Сан-Хосе — 4,1; Бостон — 3,1); як зростали ціни на житло; як пов’язана кількість стартапів з можливістю добиратися на роботу пішки або велосипедом і тощо, тощо. У підсумку також — рейтинг 359 аґломерацій США за індексом нової урбаністичної кризи, а також анотований список літератури на 300 позицій.
Наскільки уся ця інформація стане практично корисною для українського читача — сказати важко. Було би добре, звичайно, прочитати подібну книжку про українські урбанізаційні процеси, але вона, здається, ще не написана. Та й написати її буде важко — де брати дані для аналізу, якщо навіть перепис населення України вперше і востаннє проводився у 2001 році! Дослідження Р. Флориди в основному базується на інформації, яку збирають державні органи США. І збирають вони цю інформацію не для Р. Флориди, а щоб конгрес і федеральний уряд, уряди штатів, мери міст і містечок могли планувати бюджети, регулювати податковий тиск для стимулювання економіки і створення робочих
місць, розраховувати виплати безробітним і малолітнім матерям, а також видатки на започатковану Президентом Обамою реформу охорони здоров’я.
Заключний розділ книжки — «Урбанізм для всіх», у якому автор намагається дати рекомендації, як виправити хоч би найпекучіші проблеми міст, — не вселяє оптимізму. Це фактично те, що англійською називають wish list, тобто список побажань. Бо як можна практично втілити такі рекомендації: «інвестувати в інфраструктуру задля щільності та розвитку», «перетворювати малооплачувану роботу у сфері обслуговування на роботу середнього класу» чи «вирішити проблему бідності, інвестуючи у людей та місця»? І навіть рекомендації спеціальної комісії британських бізнес-лідерів, політиків, економістів і урбаністів, сформульовані у 2015 році (щодо надання більших повноважень містам), залишилися на папері, відсунуті нагальними проблемами Брекзиту.
Наостанок — уже типове спостереження: наші видавці вперто намагаються «покращити» авторів. Заголовок і підзаголовок оригіналу можна перекласти так: «Нова урбаністична криза. Як наші міста збільшують нерівність, поглиблюють сеґрегацію і руйнують середній клас — і що ми можемо з цим вдіяти». Українське видання: «Криза урбанізму. Чому міста роблять нас нещасними». І це при тому, що жодної кризи урбанізму — чи як розділу соціології, чи урбанізму в значенні урбанізації — Р. Флорида у своїй книжці не зауважує. Як він пише, «на сьомому світовому урбаністичному форумі у 2014 році було
20 000 урбаністів, міських лідерів і планувальників з понад 160 країн», а протягом ХХІ століття до нинішніх 3,5 мільярда мешканців міст додадуться ще 7-8 мільярдів. І, нарешті, хто ці «ми», що нас міста роблять нещасними?
Володимир О. ТИХИЙ
