Батогом і пряником: як вербували в агенти КДБ та ким вони були

Знайомимося із зазначеними джерелами. Особова справа агента — це справа, в якій концентруються документи, що містять всі дані про нього, його батьків, інших близьких родичів, їхні фото, інформація про результати його перевірки, вербування, роботу з ним оперативного працівника, атестація результатів роботи агента, подання про нагородження, виписки з наказів про його заохочення, нагородження, розписки про отримання подарунків, грошових винагород тощо. До особової справи резидента, крім того, долучався лист обліку агентів, які перебувають у нього на зв’язку.

 

Робоча справа агента — це справа, в якій зосереджуються, реєструються і зберігаються його агентурні повідомлення, довідки про зустрічі з ним оперативного працівника або його начальника, які ставилися перед агентом завдання, результат їх виконання, його інструктаж і т. д.

 

Алфавітна карточка агента чи резидента — це карточка форми 3, в яку записувалися короткі біографічні дані агента, його псевдонім, коли і ким завербований, поставлений на облік, агентом якого управління (відділу) він є, номер його особової і робочої справи, відмітки про рух цих справ, дата здачі справ в архів і номер архіву (див. фото карточки).

 

Анкета агента (резидента, інформатора) — це анкета, в якій оперативний працівник КДБ записував абсолютно всі біографічні відомості про агента і його близьких родичів, яка долучалася до особової справи агента — аналогічна особовому листку з обліку кадрів, який є обов’язковим документом особової справи працівника державної установи. Заповнювати анкету особисто агентом суворо заборонялося (див. фото анкети). 

 

Коротко про статус «довірених осіб». Згідно з наказом голови КДБ СРСР від 1 грудня 1960 року № 00430 «Про заходи вдосконалення агентурного апарату органів КДБ і покращення роботи з агентурою, а також довіреними особами» в ньому вперше було дане визначення «довірена особа» і його відмінність від агента.

 

Довірені особи — «це радянські патріоти, які сигналізують органам КДБ про осіб і факти, які заслуговують вивчення з точки зору забезпечення державної безпеки, а також виконують окремі оперативні доручення». 

 

Основні відмінності довіреної особи від агента — довірена особа не давала підписку про негласну співпрацю з органами держбезпеки; псевдонім їй не присвоювали; особову справу на неї не заводили; на централізований облік її не ставили, а враховували лише по списку в літерній справі; письмових донесень довірена особа не складала, за винятком інформації про вчинення злочину.

Оскільки нас більше цікавить категорія «агент», то на цьому й акцентуємо увагу.

 

Агент КДБ — це особа, яка добровільно (або вимушено) погоджувалася виконувати в інтересах Радянської держави таємні доручення органів держбезпеки і брала на себе зобов’язання зберігати в таємниці факт своєї співпраці й характер поставлених перед нею доручень.

 

Особа власноруч, як правило, під диктовку оперативного працівника, який її вербував, писала підписку (письмове зобов’язання), вказувала в ній у цілях конспірації вибраний разом iз вербувальником псевдонім, під яким буде надавати письмову інформацію, і скріпляла підписку своїм підписом і датою її написання.

 

В ефірі одного з телеканалів, відповідаючи на запитання, чи був Медведчук агентом КДБ, нардеп Нестор Шуфрич відповів: «Я підписку в нього точно не брав».

 

Зауважу, що вербовка могла бути зафіксованою не лише тільки підпискою. Вона також могла бути закріплена: отриманням від агента письмової інформації за його підписом; розпискою про отримання грошової або іншої матеріальної винагороди; негласною документацією процесу вербовки, зафіксованою оперативним працівником за допомогою технічних засобів (наприклад, аудіозапис, зроблений на диктофон), коли особа дає усну згоду на таємну співпрацю з КДБ. 

 

Алфавітні облікові картки агентів.

 

У «Положенні про агентурний апарат...» виділено і дано визначення «цінного» й «особливо цінного» агента. Органи КДБ таких агентів вербували й використовували для вирішення наступних основних завдань:

 

— виявлення, попередження та припинення шпигунських, терористичних, диверсійних та інших ворожих акцій розвідок, підривних ідеологічних центрів капіталістичних країн і зарубіжних антирадянських організацій на території СРСР і проти радянських установ і громадян за кордоном; 

— виявлення, попередження та припинення підривної діяльності антирадянських елементів всередині країни;

— забезпечення збереження державних секретів і військової таємниці в ЗС СРСР, на особливо важливих військових об’єктах, транспорту, зв’язку. 

Агент внутрішньокамерний («підсадна качка») — це агент, якого використовували органи КДБ для оперативної розробки особи, яка перебувала під вартою.

 

Для внутрішньокамерних агентів могли бути використані особи, завербовані з засуджених, а також агенти оперативних відділів органів держбезпеки, яких тимчасово поміщали в камеру СІЗО.

 

Агент-бойовик — це агент органів держбезпеки, який виконував спеціальні завдання з застосування бойових засобів, у тому числі для ліквідації осіб, ухвалених вищим політичним керівництвом країни. Агентів-бойовиків вербували, як правило, з числа радянських патріотів, готових з ідейних мотивів піти на рішучі дії, пов’язані з ризиком для життя.

Агент закордонний — це агент, який виконував завдання за кордоном.

 

Агент-двійник — це агент, який співпрацював одночасно з двома і більше розвідками. Характер відносин агента-двійника з розвідками міг бути різним. Він міг діяти тільки в інтересах однієї розвідки і вводити в оману іншу, приховуючи від неї зв’язок з першою розвідкою і створюючи видимість чесного співробітництва, а міг не приховувати свій зв’язок з іншими розвідками і одночасно забезпечувати їх інформацією.

 

Агент-дворушник — це агент, який, вдаючи, що відданий органам контррозвідки, діяв на користь противника радянських органів держбезпеки.

 

В органах КДБ допускали у виняткових випадках використання агентів-дворушників, завербованих iз числа іноземців чи з учасників антирадянських груп і організацій для дезінформації противника.

 

Агент-зафронтовик — це агент, який виконував розвідувальні, контррозвідувальні, диверсійні та інші завдання за лінією фронту, на окупованій ворогом території.

 

Окрім перерахованих категорій агентів, кагебісти виділяли ще й такі: агент маршрутний, агент розвідки капіталістичної держави, спецагент, агент-переправник, агент-провокатор, агент-радист, агент-зв’язківець, агент-вербувальник, агент-навідник, агент-нелегал, агент-опізнавач, агент-утримувач конспіративної або явочної квартири.

Для кращого розуміння, як особа ставала агентом КДБ, розглянемо методику її вербування.

 

Вербовка агента — це система агентурно-оперативних заходів, які здійснювали органи держбезпеки і які були спрямовані на залучення до секретного співробітництва з ними особи, здатної надати їм допомогу у вирішенні певних завдань. Вербовку могли проводити як шляхом поступового залучення особи, яку вербували для виконання необхідних завдань, так і шляхом прямої вербувальної пропозиції. 

 

Вербовка (вербування) агента складалася з двох етапів: підготовки до вербування і проведення вербування. На підготовчому етапі здійснювався підбір кандидатів на вербування з числа радянських чи іноземних громадян, здатних за своїми діловими й особистими якостями надавати допомогу органам КДБ, а також вивчення кандидатів на вербування, формування основ вербування і підготовку умов для його проведення.

 

Вивчення кандидата на вербування передбачало отримання і оцінку даних, що дозволяло зробити висновок про придатність або непридатність підібраної для вербування особи до агентурної роботи, про основу, на якій може бути здійснене вербування, і умови для успішної вербовки.

 

Обов’язково з’ясовували можливі перешкоди до залучення даної особи до таємної співпраці з органами КДБ (душевні і фізичні недуги, низькі моральні якості, зловживання алкоголем, наркотиками, зв’язки з жінками «легкої поведінки», балакучість, замкнутість, боягузтво і т. д.).

 

У процесі вивчення кандидата на вербування оперативні працівники зазвичай встановлювали з ним особистий контакт, який дозволяв з’ясувати, чи придатний кандидат до агентурної роботи.

 

Особистий контакт iз кандидатом на вербування з числа радянських громадян встановлювали в усіх випадках, коли особисті якості кандидата вивчали шляхом залучення його до виконання окремих оперативних доручень.

 

Особистий контакт iз кандидатом на вербування з числа іноземців на практиці називався «оперативним контактом» і встановлювався в тих випадках, коли приймали рішення про вербування іноземця в формі поступового залучення до співпраці з органами КДБ.

 

Оперативні доручення, на виконанні яких вивчали кандидатів на вербування з числа радянських громадян, мали відповідати таким вимогам:

 

1) бути цілеспрямованими, тобто підібраними так, щоб при їх виконанні могли проявитися певні особисті якості кандидата;

2) не розшифровувати перед кандидатом на вербування важливих оперативних даних і осіб, що представляли інтерес для КДБ;

3) бути спрямованим на вирішення питань, що належали до компетенції КДБ, щоб у кандидата на вербування склалося правильне уявлення про завдання органів держбезпеки;

4) складатися з урахуванням реальних можливостей кандидата і виключити його розшифровку в зв’язку з відсутністю у нього спеціальних знань і умінь, бути конкретними і посильними;

5) викликати у кандидата інтерес до діяльності органів державної безпеки з тим, щоб після виконання доручень він сам переконався в доцільності й необхідності не епізодичної, а тривалої співпраці з органами КДБ.

 

Вербували батогом і пряником

 

Існувало багато форм і методів вербування агентів. У всіх випадках основним змістом процесу вербування був ПСИХОЛОГІЧНИЙ ВПЛИВ на особу, яку вербували з метою формування у нього мотивів, що спонукали б дати згоду на надання органам КДБ негласної допомоги і приступити до практичних дій. Найпоширенішими методами вербовки були матеріальні та моральні заохочення, гарантії на вступ до вищих навчальних закладів, сприяння в отриманні окремої кімнати в гуртожитку для проживання (яку потім могли використовувати для таємних зу­стрічей з агентом), забезпечення кар’єрного росту через вступ до лав КПРС, звільнення від кримінальної відповідальності, виконання особистих прохань, які не суперечили закону і т. д. 

 

Практикувалася і така форма заохочення, як поїздка за кордон у складі різноманітних делегацій, де вони відпочивали, робили покупки і одночасно стежили за членами делегації. 

 

Зверну увагу на одну вимогу (що може викликати усмішку), яка була передбачена п.4.8 «Положення про агентурний апарат...», а саме (цитую): «У агентурних донесеннях не допускається дослівний виклад наклепницьких вигадок стосовно керівників КПРС і Радянського уряду». Як правило, мались на увазі політичні анекдоти про Леоніда Брежнєва.

 

Якщо ж кандидат в агенти не погоджувався бути «стукачем», застосовували дієвіші методи вербовки, які давали майже стовідсотковий результат: шантаж, погрози, залякування, різноманітні провокації.

 

Наприклад, «впертому» кандидату на вербовку оперативні працівники органів КДБ (або їх агенти) підкидали наркотики, боєприпаси, вогнепальну зброю (як правило, патрони або пістолет), валюту, порнографічні фотографії, журнали, релігійну літературу, в громадському місці провокували бійку, підставляли «свою повію», робили фотознімки інтимних моментів або вона писала заяву, що була ним згвалтована. 

 

Кандидата в агенти затримували на «гарячому», на місці вчинення імітованого «злочину» працівники міліції або дружинники (які, як правило, були «позаштатними співробітниками КДБ»), його доставляли у відділення міліції, складали протокол, саджали в камеру затриманих, імітували порушення кримінальної справи. Через деякий час до затриманого з’являвся оперативний працівник КДБ і обіцяв витягти «бідолаху» з буцегарні, «уладнати» все з міліцією, якщо той погодиться підписати підписку про таємну співпрацю, тобто стати агентом. 

 

Особа, будучи доведеною до потрібної «психологічної кондиції», як правило, погоджувалася і заявляла про готовність виконувати завдання КДБ. Новоспеченого агента попереджали, що  у випадку його відмови від співпраці в подальшому або, якщо він почне гратися в «дурочку», то матеріалам про вчинений ним «злочин» буде дано хід і він опиниться там, де «Макар телят не пас», а на зоні його «опустять» по повній програмі і пояснювали дуже дохідливо, що це таке... 

 

Політичні амністії хрущовської епохи часто давали КДБ зручну можливість проводити нові вербовки колишніх засуджених. Їх легше було шантажувати, в тому числі погрозою новим арештом. За статистикою КДБ УРСР, наприклад, понад 60% завербованих в Україні агентів в 1956-1957 роках становили в’язні виправно-трудових таборів, які недавно повернулися додому.

 

При вербовці широко використовували компрометуючі матеріали. Дозволялося вербувати осіб, які вчинили державні або інші злочини. При виникненні особливої необхідності і наявності пом’якшуючих обставин дозволялося вирішити питання про звільнення агента від кримінальної відповідальності у встановленому законом порядку.

 

«Агенту, не залежно від основи його вербовки, притаманною повинна бути вірність зобов’язанням, даних органам КДБ»,— наголошено в п.4.12 зазначеного «Положення...». 

 

Вербувати агентів із числа членів і кандидатів у члени КПРС не дозволяли. Дозвіл на їх вербовку можна було отримати лише «в необхідних випадках для вирішення конкретних оперативних завдань» (п.3.5 «Положення...»).

 

Раз у два роки проводилася атестація агентів і резидентів, яка була однією з форм контролю за роботою агентури. Атестування оформлялося у вигляді характеристики.

 

В ній відображалися ділові і політичні якості агента, ставлення його до співпраці з органами держбезпеки, оперативні можливості, основні напрями використання, результати виконаних завдань і проведених перевірок, його інформованість про методи і засоби роботи КДБ, особливості характеру, здібності, перспективи подальшої роботи з агентом.

 

Оперативний працівник вів робочий зошит, у якому був список його агентів під псевдонімами, з відмітками про намічені зустрічі на явочних квартирах і їхнi результати.

Резидентів вербували в основному з членів КПРС, здатних за своїми політичними, моральними, діловими даними і можливостями забезпечувати успішне керівництво групою агентів або довірених осіб і ефективне їх використання в інтересах вирішення контррозвідувальних задач.

 

Резидент мав бути відданим справі Комуністичної партії і Радянській державі, політично грамотним, мати вольові якості, здібності переконувати людей, здійснювати на них потрібний вплив. Важливими рисами резидента є душевна теплота, доброзичливість, вміння добиватися глибокого взаєморозуміння з людьми (п. 3.12 «Положення...»).

 

На відміну від агента, вербовка резидента здійснювалася при строгому дотриманні принципу добровільності і завершувалася отриманням підписки про негласну співпрацю з органами КДБ (п. 3.12 «Положення...»).

 

У Радянському Союзі була категорія громадян, які були захищені від вербовки органами КДБ. Так, у п.3.15 «Положення...» зазначено: «Членів КПРС і ВЛКСМ, обраних у партійні і комсомольські комітети (бюро), секретарів партійних і комсомольських організацій, відповідальних і технічних працівників партійного, комсомольського апаратів, політичних органів ЗС СРСР, депутатів Верховної Ради СРСР, Верховних Рад союзних і автономних республік і місцевих Рад народних депутатів, працівників профспілкових органів, суду і прокуратури використовувати в якості агентів, резидентів, утримувачів конспіративних і явочних квартир — не дозволяється». 

 

Заслуговує на увагу висвітлення питання про заохочення і нагородження агентів, резидентів, довірених осіб за успішне виконання оперативних завдань і доручень органів КДБ, яке регламентувалося «Положенням про агентурний апарат...».

 

Заохочення і нагородження здійснювалися у формі: оголошення подяки в наказі або усно начальником головного управління, самостійного управління і відділів КДБ СРСР, головою або колегією КДБ союзної або автономної республіки, начальником УКДБ краю і області; усної подяки оперативного працівника або його начальника; вручення цінних подарунків або грошових винагород; надання з додержанням вимог конспірації допомоги в задоволенні особистих, які не суперечили законам, прохань і побажань.

 

За особливі заслуги агентів, резидентів і довірених осіб представляли до державних нагород.

 

При цьому вживали заходів до зашифровки співпраці нагороджуваної особи з органами КДБ перед її оточенням. Виписки з наказів, довідки, які відображали приводи і підстави для заохочення, нагород, подання на державні нагороди, долучалися до особової справи агента, резидента, а по довірених особах — до літерної справи. 

 

У випадку втрати годувальника членам їхніх сімей могли призначати за висновком, затвердженим керівництвом КДБ СРСР, пенсії або дотації до пенсій, отримуваних ними від органів соціального забезпечення.

 

За успішну агентурну роботу, особисту участь у вербовці цінних і особливо цінних агентів, забезпечення високої результативності їхньої роботи, керівників і оперативний склад КДБ нагороджували орденами і медалями СРСР, почесними грамотами Президії Верховної Ради союзних республік, нагрудним знаком «Почесний працівник держбезпеки», їм достроково присвоювали чергове військове звання або на одну ступінь вище звання, яке передбачалося штатною посадою, преміювали грошима або цінним подарунком на суму до 1000 карбованців, використовували й інші форми морального стимулювання і матеріального заохочення.

17 липня 1967 року за ініціативою голови КДБ СРСР Юрія Андропова Політбюро ЦК КПРС прийняло рішення про утворення у КДБ самостійного 5-го управління «по боротьбі з ідеологічними диверсіями противника».

 

Одним із головних напрямків новоутвореного управління, зокрема, було «виявлення і припинення ворожої діяльності антирадянських, націоналістичних і церковно сектантських елементів, розшук авторів анонімних антирадянських документів і листівок». 

 

Відповідні управління, відділи, відділення були створенні в союзних і автономних республіках, а також в обласних, крайових і міських (районних) органах КДБ, в яких були створені, зокрема, такі структурні підрозділи:

 

3-й відділ — робота по лінії студентського обміну, студентів і викладачів;

4-й відділ — робота по лінії релігійних організацій, кураторство над церквами;

5-й відділ — розшук авторів анонімних антирадянських документів і листівок.

 

У вересні 1973 року інспектор ЦК КПУ Степан Муха постановою ЦК КПУ був направлений на роботу в КДБ УРСР для посилення боротьби з «ідеологічними диверсіями», «ворожими антирадянськими елементами» та «українським буржуазним націоналізмом» і був призначений заступником голови КДБ (курирував 5-те управління).

 

З січня 1975 року — 1-й заступник голови, а з червня 1982 по травень 1987 рік — голова КДБ УРСР. За досягнуті результати на «ідеологічному фронті» був нагороджений орденами «Знак Пошани» (1977), Жовтневої Революції (1977), Червоного Прапора (1985). 

 

Заступник начальника 5-го управління КДБ УРСР Євген Марчук був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (працював в 5-му Управлінні на посадах старшого оперуповноваженого, заступника начальника відділу і начальника відділу). За даними Вікіпедії, у студентські роки був завербований КДБ.

 

Після закінчення в 1963 році Кіровоградського педінституту Марчук був зарахований оперуповноваженим Кіровоградського обласного УКДБ. В радянські часи дослужився до першого заступника голови КДБ УРСР у званні генерал-майора (1990 р.).

 

З призначенням Мухи результати роботи КДБ УРСР по «п’ятій лінії» не забарилися: у першій половині 1980-х років «відкриті прояви українського дисидентства були придушені».

 

До 1980 року, за підрахунками відомого дисидента-політв’язня, правозахисника Василя Овсієн­ка, із 41 учасника Української Гельсінської групи (утворена в листопаді 1976 року в Києві, очолював письменник М. Руденко, до складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович, Є. Пронюк та інші) 39 відбули у в’язницях, таборах, засланнях і психлікарнях в цілому 550 років. Четверо — Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус — загинули в неволі. Михайло Мельник вкоротив собі віку напередодні арешту. 

 

Адвокатом для Литвина і Стуса КДБ відібрав «свою людину» — Медведчука, якому повністю довіряв у судових розправах над дисидентами. Медведчук «виправдав високу довіру» катів з КДБ!

На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв’язнів у СРСР становила близько 700 чоловік, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75 %.

 

Дисидентський рух у Радянському Союзі проіснував, як зазначають історики, з 1965 по 1985 рік. Дослідники підрахували, що в Україні за цей період нараховувалося до тисячі дисидентів, близько 80% з яких становила інтелігенція.

 

Як бачимо, широкої підтримки у громадян дисидентський рух не набув, що пояснюється в першу чергу жорстокістю репресивних заходів, запроваджених органами КДБ проти дисидентів і засиллям серед них агентури КДБ.

На нараді керівного складу контррозвідки 23 березня 1978 року (рік, в якому Медведчук закінчив юридичний факультет КДУ ім. Шевченка) голова КДБ СРСР Андропов приділив підвищену увагу питанню використання агентурного апарату в боротьбу з «антирадянськими і націоналістичними елементами».

 

Судячи з «прокурорської ролі» адвоката Медведчука у сфабрикованих кримінальних справах проти українських літераторів-дисидентів Юрія Литвина і Василя Стуса, майбутній кум кадебіста Путіна добре засвоїв настанови головного чекіста СРСР, отриманих від своїх кураторів з КДБ УРСР.

 

За даними Вікіпедії, Віктор Медведчук «від середини 1970 років був співробітником КДБ СРСР». Якої саме категорії «співробітник», сподіваюся, уже зрозуміло всім — АГЕНТ КДБ!

 

У минулому радянський розвідник і однокурсник Путіна з Інституту КДБ СРСР Юрій Швець (якого я добре знаю) у липні 2019 року заявив ЗМІ: «Одіозний політик Віктор Медведчук — це агент КДБ зі студентських часів під псевдонімом «Соколовський» і людина, яка отримала нові можливості відтоді, як стала кумом президента РФ Путіна». «На території України він підміняє собою всі резидентури спецслужб Росії... Вони Кремлю не потрібні, поки в Україні є Медведчук. Він виконує колосальний обсяг агентурної роботи. Це джерело найважливішої політичної інформації про ситуацію в країні. Причому, з огляду на коло його зв’язків, це найцінніша інформація»,— підкреслив Швець. 

 

«Медведчук — це агент-вербувальник. Він вербує людей як агентів Кремля. Судячи з його майже тріумфального повернення в Україну, в цій справі він домігся великих успіхів. Як він за останні декілька років проник на ринок нафтопродуктів України? Хто його туди пустив і на яких умовах? Хто йому дав можливість захопити розкручені телеканали? Як це сталося, якщо в Україні йде війна проти агресора, агентом якого він є? Дайте відповідь на ці запитання, і ви дізнаєтеся про завербованих Медведчуком агентів. Нарешті, це важливий канал реалізації активних заходів Кремля, які він транслює через підконтрольні телеканали»,— наголосив професійний розвідник.

 

Не погодитися з такою характеристикою Медведчука, якого я знаю майже півстоліття, — просто НЕМОЖЛИВО!