Під отруйним грибом: 70 років тому СРСР здійснив перше ядерне випробування

У 1949 році, 29 серпня, Радянський Союз випробував на Семипалатинському полігоні Казахстану свою першу ядерну бомбу.

Над казахським степом піднявся ядерний гриб, а над рештою світу нависла загроза ядерної гонки, нагадує «Радіо «Свобода».

«Перша блискавка» — так назвали радянську ядерну бомбу, яку підірвали тоді о 7-й годині ранку. Американці на чотири роки раніше вже показали, що вони володіють атомною зброєю, скинувши ядерну смерть на японські міста Хіросіму і Нагасакі у серпні 1945 року.

Отож Радянському Союзу хотілося наздогнати військові досягнення Заходу. Секретність тієї роботи була такою, що деякі свідки випробувань заговорили тільки після розпаду СРСР. 

Яким був цей «перший раз»

Закрита зона під кодовою назвою «Ш». Саме тут секретною операцією «Перша блискавка» Радянський Союз вступив у ядерну гонку зі Сполученими Штатами. На полігоні у Семипалатинську підірвали атомну бомбу, у 20 разів потужнішу за ту, яку американці скинули на Хіросіму під час Другої світової війни. За радянською традицією, місцеве населення не евакуювали. Навпаки, 700 тисяч людей мали стати піддослідними в таємних експериментах.

 

Очевидці розповідають, що на полігоні встановили тридцятиметрову вежу, на верхівці якої і приєднали смертельну зброю. Вежу було зроблено за американськими кресленнями. Щоб зрозуміти силу бомби, навколо вежі розставили військову техніку, звели житлові будинки, казарми і навіть дві станції метро. Військові неохоче про це згадують, але під час першого випробування дію немирного атому ледь не перевірили на живих людях. За кілька секунд до вибуху добровольці в бетонних казематах мали вручну ввімкнути камери, які б і зняли історичний момент. Однак в останню мить усе перевели на автоматику.

 

За день до випробувань на об’єкт приїхав куратор ядерного проєкту — член Політбюро Лаврентій Берія. Його разом iз науковцями посадили в перших рядах — бетонний бункер стояв за десять кілометрів від епіцентру. Решта глядачів розмістилися на 15-кілометровій точці. Випробування пройшли, за висновками радянського керівництва, «гладко». Берія надiслав до Кремля телеграму: «Товаришу Сталін, Ваше завдання успішно виконане».

 

Офіційно під час експерименту ніхто з людей не постраждав. Насправді жертви були. Але згадувати про це було суворо заборонено. Після вибуху групу фотокореспондентів пустили на об’єкт — зафіксувати для історії «ядерний успіх» радянської держави. Вони отримали смертельну дозу радіації. Крім того, радіаційна хмара накрила декілька аулів. 

Як створювали немирний атом

Наукове керівництво радянського атомного проєкту здійснював радянський фізик Ігор Курчатов. Питанням  ланцюгової реакції розподілу урану займалися Яків Зельдович і Юлій Харитон.

 

На початку 1942 року кілька листів Сталіну про те, що атомна бомба можлива, написав Георгій  Фльоров, який звернув, зокрема, увагу на те, що роботи з атомної фізики перестали публікуватися у закордонних журналах. Упродовж 1942-го багато розвідувальної інформації про роботу зі створення атомної бомби надійшло з Англії від Клауса Фукса, а зі США від Бруно Понтекорво.

 

Радянська розвідка зробила не менший внесок у створення радянської атомної бомби, ніж учені. Вже через 12 днів після закінчення складання першої атомної бомби в США опис її складу отримали в Москві. 

 

Перший ядерний вибух.

Фото Карагандинського екологічного музею в Казахстані.

 

Усього з 1941-го по 1945-й роки розвідка СРСР отримала близько 10 тисяч листів секретної документації, пов’язаної з роботами над атомною бомбою в США і Великобританії, саме розвідка поінформувала про отримання нового елемента плутонію в атомному реакторі, розвідка добула вирішення безлічі технічних проблем.

 

Тільки в 1992 році радянські-російські науковці зізналися, що тоді, в 1949-му, вони просто скопіювали роздобуту розвідкою схему американської бомби.

 

Наслідки ядерного бомбардування Сполученими Штатами Японії неабияк вразили Сталіна. Він розумів, що в руках американців — зброя небаченої сили. Тому створення власної машини смерті стало першочерговим завданням для Сталіна.

 

Для цього до СРСР перевезли зі східної окупаційної зони близько 300 німецьких фахівців, які раніше працювали над створенням ядерної зброї для Гітлера. Їх розмістили в таємному осередку поблизу Сухумі. Німецьких фізиків із західної окупаційної зони перевезли до США. Паралельно військові та в’язні ГУЛАГу ударними темпами будували залізницю, заводи для збагачення урану та сам «полігон смерті».

 

Улітку 1948 року поблизу Челябінська завершилося спорудження першого промислового атомного реактора, а через кілька місяців прийняли в експлуатацію і радіохімічний завод із виділення плутонію з урану. Пуск цих двох підприємств дозволив приступити до виготовлення й випробовування ядерної бомби. 

Семипалатинське пекло

«Пекло в степу» — так називали найбільший ядерний полігон Радянського Союзу в Казахстані, що був створений рішенням Ради Міністрів СРСР від 21 серпня 1947 року. Місце для нього обрали в районі ріки Іртиш, за 170 км на захід від Семипалатинська.

 

Полігон розкинувся на території трьох областей: Семипалатинської, Павлодарської і Карагандинської. Се­мипала­тинський полігон — це 18,5 тисячi квадратних кілометрів, на яких упродовж 42 років провели 456 наземних і підземних ядерних випробувань.

 

Те, що за 70 кілометрів від епіцентру ви­бухів жили люди, нікого не турбувало. Місцевому населенню відвели роль піддослідних кроликів.

 

Людям наказували виходити зі своїх домівок і дивитися на вибухи, щоб згодом відстежувати вплив радіації на організм. А тварин і взагалі як живих піддослідних використовували.

 

Їх прив’язували на різних відстанях від епіцентру вибуху та вивчали вплив ударної хвилі та радіації на живі організми. Так у СРСР моделювали ядерну війну з Америкою. 

 

За Хрущова на прилеглих до полігону землях почали масово сiяти пшеницю. Робили це переважно селяни з України, яких підступними обіцянками чи під примусом вивозили до Казахстану «піднімати цілину». А потім радіоактивний хліб із казахської цілини споживали в усьому Радянському Союзі. 

 

Казахське місто Курчатов носить ім’я радянського науковця Ігоря Курчатова, що очолював наукову команду ядерників. Місто було побудоване разом iз полігоном. У ньому жили будівельники, військові й учені. 

 

12 серпня 1953 року на Семипалатинському полігоні була випробувана термоядерна зброя, а 22 листопада 1955 року світ довідався про надпотужну радянську водневу бомбу, яку створив академік Сахаров. Наземні вибухи проводилися до 1962 року. З 1963-го вони були перенесені під землю на майданчики Балапан і Дегелен. Останній вибух на території полігону відбувся 19 жовтня 1989 року. З 29 серпня 1991 року Семипалатинський полігон указом президента Казахської РСР Назарбаєва іменується як колишній. У 1995 році на ньому був знищений останній ядерний пристрій.

 

У квітні 1996 року Національний ядерний центр Казахстану й Агентство з ядерної безпеки при Міністерстві оборони США підписали угоду, відповідно до якої казахські й американські фахівці приступили до ліквідації тунелів і штолень, у яких проводилися випробування. Проект завершився 29 липня 2000 року — була знищена остання штольня Семипалатинського ядерного полігону.

Урановий «інтернаціонал»

Після війни в СРСР було перероблено 100 тонн оксиду урану, 12 тонн урану. Для запуску реактора був потрібний уран у кількості десятків тонн, а в розпорядженні Курчатовської лабораторії № 2 в той час було лише кілька кілограмів урану.

 

У грудні 1946 року був запущений перший (експериментальний) атомний реактор, який потребував 45 тонн урану. Для запуску промислового реактора з отримання плутонію було потрібно ще 150 тонн урану, які були накопичені тільки до початку 1948 року.

 

І «прорив» у цьому питанні стався лише завдяки «братській» допомозі чеських товаришів. Швейцарський дослідник чеського походження доктор Георг Іржи Добровольни провів велику роботу в державних архівах, передусім архіві парламенту Чехії, і встановив, що роботи на чеських уранових родовищах почали вести ще 1942 року німці.

 

Після закінчення Другої світової війни започаткований німецькими нацистами видобуток уранової руди на найбільших чеських родовищах поблизу місцевостей Яхимів, Пшибрам, Горні Славков, Маріанське Лазне Карловарського краю та самого міста Карлові Вари відновився.

 

Відповідна угода про поставки руди до СРСР була підписана 23 листопада 1945 року. В шахти замість військовополонених почали заганяти чеських політв’язнів, яких звозило сюди місцеве управління «Виправні установи», організоване за зразком сталінського ГУЛАГу у складі 18-20 концтаборів регіону. 

 

До 1959 року, коли СРСР проголосив, що припиняє імпорт руди для військових цілей, до Радянського Союзу з Чехії надійшло 97 тис. тонн уранової руди. Але розробка політв’язнями названих родовищ велася навіть до 1962-1965 років, зрозуміло, що не для власного вжитку чехами. 

 

Після амністії 1961 року в’язні змогли повернутися до своїх домівок. Але далеко не всі. Загальну кількість загиблих від важкої праці, браку їжі та води і, передусім, радіоактивного опромінення досі не встановлено. Є лише точні дані по урановому родовищу в Яхимові. Через нього пройшли приблизно 70 тисяч в’язнів комуністичного режиму, з яких загинули 15 тисяч 726 осіб. 

 

P.S. Висловлюю вдячність доктору Георгу Добровольни за інформацію про «чеський внесок» у створення радянської атомної бомби, який досі не був відображений у вітчизняних ЗМІ. 

НАСЛІДКИ

Ракові захворювання, фізичні мутації та вади, з якими народжувалися діти, неврологічні хвороби, різні вроджені каліцтва серед тварин i худоби — усе це стало буденністю для мешканців Семипалатинського регіону. В інших країнах ядерні випробування проводили на безлюдних територіях, незаселених островах чи в пустелях.

 

Семипалатинський полігон — це єдиний випробувальний простір, де жили і живуть люди. Внаслідок роботи полігону, за оцінками експертів, постраждали близько мільйона місцевих мешканців. Семипалатинськ досі залишається найзабрудненішим місцем на Землі, де люди вимирають цілими вулицями від аномальних хвороб.

 

За підрахунками вчених, лише через тисячу років цей регіон Казахстану знову стане придатним для життя. Утiм тут і досі проживає понад півмільйона людей, а влада країни будує грандіозні плани промислового розвитку регіону.