Які ми — така й держава: коли Україна стане державою мрії

Цього літа пощастило побувати в резиденції Всесвітнього клубу одеситів, який має філії фактично скрізь, де можна пристойно жити вже сьогодні.

 

 

Люди масово виїжджають у пошуках кращої долі, отримуючи довіку нездоланну ностальгію за рідним морем, колоритними двориками свого дитинства, алеями знаменитих акацій і платанів.

 

 

У тому ж таки клубі пролунала і фраза, яка не йде з голови вже кілька місяців поспіль.

 

«У себе тут ми чітко визначилися зі своєю політичною позицією, — сказала жінка, яка тримає на собі усі клубні міжнародні комунікації. — Ми — за Україну».

 

«А хіба може бути інакше?» — було б доречно запитати у відповідь, але ніхто з присутніх не зважився порушити незручну тишу. І це та правда, яку неможливо запхати на задвірки свідомості, бо вона надто болить, аби залишитися нерозпізнаною. 

 

Цього літа також пощастило побувати у Маріуполі, переважна більшість жителів якого не марить еміграцією, проте мріє, аби Україна пішла від них сама, поступившись місцем Росії, а в ідеалі — зниклому СРСР.

 

Саме тоді, на їхню думку, навколо запанує мир і до них гарантовано повернеться втрачена стабільність. Тут і досі архаїчну «Азовсталь», яка нещадно забруднює повітря і море, називають патетично «наша годувальниця», хоча там працює лише кілька тисяч заводчан з усього півмільйонного міста.   

 

Водночас у тому ж таки Маріуполі доля подарувала можливість поспілкуватися з людьми, які переїхали в Україну усвідомлено з тих територій, де її немає вже шостий рік. Не всі переселенці думають так, як мої співбесідники, але й «мої» — не самотні у власній позиції.

 

Так ось, на підконтрольній Україні території їх привадили  не лише спокій на вулицях, якісні харчі і наявність роботи, а й свобода, що автоматично зникла з приходом «руского міра».

 

На їхню думку, живучи тут, ми мало цінуємо те, що маємо, а тому позитив залишається непоміченим. Паростки нового фактично не пробиваються крізь телевізійний ґвалт, заточений винятково на негатив.

 

Ним упиваються, його тиражують, ним смакують, а потім, переситившись, намагаються врятуватися втечею у внутрішню чи закордонну еміграцію, бо ця штучно створена панічна реальнiсть несумісна з нормальним життям. 

 

Але ж Україна — це перш за все наше дзеркало. Вона не може бути кращою за нас самих. Які ми — така і держава. Ми або почнемо дбати про неї, як про самих себе, або тут з’явиться новий господар, якого сьогодні лише невелика частка населення свідомо називає окупантом.

 

Зміна ідейних трендів, що стала очевидною після виборів, розхитує фундамент самої держави, нівелюючи принцип незворотності процесів, започаткованих 28 років тому. 

 

Утiм після цих двох поїздок у душі з’явилася і світла радість, викликана спілкуванням із молодими людьми. Вони всі дуже схожі своєю лояльністю до рідних пенатів.

 

Для них Україна — частина великого світу, який вони сприймають як щось цілісне, своє, досяжне і доступне. Вони можуть легко поїхати кудись і з такою ж легкістю повернутися назад, бо почуваються вільними. І це найбільший здобуток нашої держави, з якого реально і вже зараз визріває чимало надзвичайно цікавих проектів.

 

Складається враження, що наша країна розділилася не на схід та захід, не на «європейців» та «москалів», а на тих, хто шукає свої сенси у минулому, і тих, хто здатен будувати її майбутнє.

 

Ці дві паралельні прямі не можуть перетнутися у просторі, але здатні утримувати рівновагу, формуючи наш власний український світ. Краще нас і за нас його не наповнить прийнятним змістом ніхто.

 

P. S. Журналісти «України молодої» (газети, що є ровесницею нашої Незалежності) щиро вітають усіх своїх читачів із головним дер­жавним святом, а також iз Днем прапора.