Де найвищий у світі чабан: як у бессарабському степу відродили знищене село

До Фрумушики з Одеси 180—220 кілометрів, у залежності від обраного маршруту. Дорога займає понад три години. У минулому подорож сюди була тiєю ще пригодою і займала не менше шести годин. Простіше стало після відкриття в лютому 2019 року оновленої 300-кілометрової траси M15 від обласного центру до прикордонного Рені.

 

Тепер по ділянці Одеса—Маяки—Сарата їхати одне задоволення.

 

Складнощі починаються на в’їзді в райцентр Сарата, коли авто повертає вправо, у напрямку до Тарутинської степу. Далі потрібно подолати близько 30 кілометрів по розбитій дорозі, через колишні землі німецьких колоністів і ще кілометрів 15 просто по полях.

 

— Просимо людей телефонувати нам, — розповідає Олександр Паларієв. — Якщо набрати координати, навігатор неправильно веде. Скидаємо в месенджери детальний маршрут. Супроводжуємо туристів, якщо потрібно. Буває, їдуть напролом, іноді ночують у дорозі. Або застряють під час дощів. Допомагаємо, витягуємо буксиром, ремонтуємо. Всяке буває.

Степова частина шляху в Фрумушиці — найскладніша для водіїв, але найцікавіша для пасажирів.

 

— Європейці разом з українськими ботаніками та екологами проводили дослідження, — розповідає Паларієв. — Є висновок, що це один з небагатьох типчаково-ковилових степів, що збереглися в Європі.

 

У 2012 році 5 200 гектарів землі оформили як природний ландшафтний заказник районного значення.

Запах полину і червонокнижних трав, журавлі, лелеки і соколи — тут дихається легко і впорядковуються думки. Єдині ознаки цивілізації — пастухи, отари овець та одинокі трактори, що працюють далеко в полях.

— Перша лопата будівельників копнула в степу 6 червня 2006 року, — згадує Олександр Паларієв. — Спочатку ми за три роки збудували найбільший у Європі вівчарський комплекс каракульської породи. Потім з’явився винний льох. Ферму стали відвідувати друзі бізнесмена та вівчарі з Європи, Австралії й Нової Зеландії.

— З’явилася потреба у відповідній інфраструктурі, — каже Паларієв. Так поступово вирiс цілий етнокомплекс. Зараз у Фрумушиці-Новій є готель, гостьові будинки, ресторан, басейн і церква. Можна рибалити на штучному водоймищі, полювати, стріляти по тарілках, зіграти в міні-гольф і полікуватися у «бджолиному санаторії».

Паларієв встановив вишку для інтернету і зв’язку, провів електролінію, пробурив артезіанську свердловину. Побудував систему водопроводу, каналізації та водоочищення. Сьогодні за роботу та життєдіяльність поселення відповідають від 30 до 70 осіб, залежно від сезону, який офіційно починається 20 квітня, а закінчується 1 грудня.

Через 13 років iз початку будівництва комплексу багато хто досi називає Паларієва «божевільним». Сам бізнесмен не хоче говорити на тему, скільки коштувала і коштує йому Фрумушика. У приватній бесіді ті, хто знає Олександра ближче, називають суму в 3-4 мільйони євро.

— Спочатку я рахував витрати, а потім перестав, — посміхається Паларієв. — Тому що страшно було. Якби дружина побачила ці цифри, то мені б стало дуже незручно перед нею.

 

Навіщо воно йому треба? На це питання Паларієв відповідає, помітно хвилюючись.

— Тут, до ліквідації села, в 1933-му, народився мій батько Паларієв Андрій Діомідович, — ділиться він. — Щоліта, до 16 років, я проводив у цих краях, пас овець. Якось я пообіцяв своєму батькові, що ми прославимо Фрумушику на весь світ. Він пішов iз життя у віці 83 років і встиг побачити, як відроджується село.

Своєї обіцянки, даної батькові, одеський бізнесмен дотримався. Статуя чабана в бурці i з посохом, яку він встановив у Фрумушиці, ввійшла до Книги рекордів Гіннесса і визнана найвищою у світі. Її висота — 16,43 метра, вага — 1080 тонн. Гігантський чабан, встановлений у Тарутинському степу на знак поваги до місцевих вівчарів, зроблений iз лабрадориту, видобутого в Житомирській області. У скільки обійшовся світовий рекорд, бізнесмен теж не каже. На статую пішло 152 кубометри лабрадориту. Така кількість матеріалу коштує до 200 тисяч гривень.

«Ми везли заготовки метр на метр iз Житомирської області. Їх обробляли під Одесою, відвозили в степ і тут уже доробляли, — розповідає він. — При будівництві статуї використовували одну з технологій єгипетських пірамід. Жоден кран на таку висоту брили підняти не міг. Спочатку робили насип на 15 метрів. На неї заїхав кран і поступово піднімав частини скульптури до фінішної точки. Потім насип прибрали».

Одне з найбільш вражаючих місць Фрумушики — «Музей пам’яток соцреалізму». Статуї Леніна, Сталіна, Троцького, Горького, Дзержинського стоять посеред степу, ніби радянський Стоунхендж. На даний момент тут зібрали 130 бовванів.

За словами Олександра Паларієва, більшість пам’ятників він купив іще до декомунізації. На хвилі ленінопаду, що прокотився Україною після Майдану, зібрав близько п’яти вiдсоткiв своєї монументальної колекції.

У відродженій Фрумушиці занурюють у побут народів Бессарабії.

 

На питання, чи дорого купити пам’ятник Леніну, бізнесмен відповідає: «Все залежить від розміру, від ситуації. Коли є настрій і зайві гроші, сильно не торгуєшся». Коли в Паларієва запитують, навіщо йому збирати осколки СРСР, одесит розповідає, як виникла ідея.

— У мене добрі стосунки з посольством Литви, — згадує він. — Посол у 2011-му запросив до себе на батьківщину. Повіз мене в парк Грутас.

Один литовець, який займався експортом ягід і грибів, організував цей парк на місці колишнього болота. Вийшов відомий серед туристів музей радянської окупації.

— Я подивився і подумав, що потрібно зробити щось подібне, але не під таким соусом. У нас музей аполітичний. Просто об’єкт для туристів. І ми не помилилися — людям дуже подобається, — зазначає Паларієв.

Відпочинок у Фрумушиці — з молдавським колоритом. Тут можна спробувати біле вино з місцевої виноробні, овечу бринзу, плацинди, баранину, заму, мiтiтеї та багато того, про що більшість українців навіть і не чули.

Олександр Паларієв, молдованин за своїм корінням, намагається зберегти пам’ять і про іншi народності, що населяли ці землі. Для цього він точно відтворив національні хати та подвір’я, після чого Фрумушику стали називати «Бессарабським Пироговом».

— Будинки ми будували за ескізами, — розповідає бізнесмен. — Молдавське подвір’я — за кресленнями мого тата.

Німецьке скопійовано в прилеглому селі Семисотка, де в XIX столітті жили колоністи. Болгарське — в одному з болгарських сіл. Гагаузьке — в Гагаузії, на півдні Молдови. Єврейське — в селі Ламбровка Тарутинського району, яке виникло в 1932 році як єврейська комуна.

У 2017 році у Фрумушиці побували 5 200 туристів. У 2018-му — 5 тисяч. Близько 80—85% мандрівників — одесити.

 

— Напевно, кiлька відсотків — іноземці, — розповідає Паларієв. — В основному, це німці, чиї предки жили в Бессарабії.

 

За словами Олександра Паларієва, щороку туристи стають більш вимогливі до доріг. Хоча багато хто навіть не знає про те, що полегшити шлях можна по новій трасі M15, тому що навігатори продовжують вести в об’їзд, через Затоку та Білгород-Дністровський.

 

Рiч у тiм, що після села Маяки, на шляху до Сарате, а потім і до Фрумушики, починається транзитна частина української траси M15, що йде по території Молдови. Вона займає всього сім кілометрів і мінімум турбот.

 

Щоб проїхати по іншій країні, не потрібен закордонний паспорт. На КПП, на в’їзді в Молдову, українські прикордонники дають водієві талон iз часом перетину кордону та кількістю людей у салоні авто. Під час транзиту, який займає кілька хвилин, не можна зупинятися, висаджувати пасажирів або брати когось у салон.

 

На ще одному КПП, наприкінці транзиту, авто після мінімального контакту з прикордонниками знову в’їжджає на територію України.

 

Як каже Олександр Паларієв, він сподівається, що рано чи пізно питання з найскладнішою частиною шляху в Фрумушиці, що пролягає по Тарутинському степу, вдасться вирішити.

— Ми вже написали проект. Євросоюз виділив 7 мільйонів гривень. Цього нам вистачило лише на 400 метрів дороги. Ми розуміємо, що в селах Тарутинського району є нагальнішi проблеми, ніж дорога на Фрумушику. Будь-які розмови про будівництво дороги сприймають як «бенкет під час чуми». Тому цю проблему намагаємося не педалювати перед районними та обласними властями. Беремо участь у грантових проектах ЄС, — ділиться Паларієв.

 

Чи є майбутнє у Фрумушики, чи вона залишиться утопією, на яку вже витратили мільйони? На це питання в Олександра Паларієва є оптимістична відповідь: «Мої два сини пишаються цим проектом. Вони вже виконують близько 80% технічної роботи, і в них є плани розвитку Фрумушики».

Грошей Паларієву на свою мрію, схоже, не шкода. Земля предків для нього безцінна.

— Коли виїжджаю з Одеси, як тільки опиняюся в степу, проїжджаю озеро села Введенка, одразу хочеться випити вина, — каже він і впевнено тисне на педаль газу.