Золоті слова. І ноти: як створювали українськi пiснi-шедеври

13 листопада 2014 року спецiальна сесiя Київської мiської ради ухвалила рiшення: офiцiйним гiмном Києва вважати пiсню композитора Ігоря Шамо та поета Дмитра Луценка «Києве мiй».

 

 

З цiєї нагоди до Києва прилетiла з Нiмеччини Тамара Шамо — дочка композитора.

 

 

Збентежена виявленими шанами, вона сидiла в президiї, а в кулуарах її буквально закидали квiтами. Вона помiтно нiяковiла, мовляв, я тут нi до чого, це все тато, тато...

 

Не без проблем я пробився до неї, аби сповiстити приємну новину: як член Комiсiї Київради з топонiмiчних назв, як автор довiдникiв «Вулицi Києва» я разом iз кiлькома ентузiастами зiнiцiював подання про перейменування бульвару Олексiя Давидова (голова Київського мiськвиконкому, винуватець Куренiвського потопу 1961 року) на бульвар Ігоря Шамо, а також про перейменування вулицi Крейсера «Аврори» на вулицю Дмитра Луценка.

 

Виходячи з того, що в Києвi щойно стартувала масштабна декомунiзацiя вуличних назв, це питання можна вважати вирiшеним. Тож бульвар Ігоря Шамо з’явиться у Днiпровському районi Києва, а вулиця Дмитра Луценка — в Голосiївському.

 

Дмитро Луценко

 

І знову Тамара Ігорiвна розчулилася i навiть витягла хустинку, а я висловив надiю на iнтерв’ю з нею.

 

Але iнтерв’ю — далi, зараз же про те, що передувало появi славнозвiсної пiснi...

 

Коли нiмцi розробляли план «Барбаросса» — стратегію нападу на СРСР, вони розраховували не пiзнiше вересня 1941 року, тобто до настання зими, окупувати Москву.

 

Та сталося iнакше — найперший удар нiмецьких танкових армiй прийняла на себе не росiйська столиця, а українська: цивiльне населення Києва в короткий строк вирило три лiнiї оборони, оточивши місто добре обладнаними укрiпрайонами, що дало змогу стримати танки ворога на цiлих три мiсяцi.

 

Для Москви це був колосальний виграш часу, завдяки чому вона, непiдготовлена до вiйни, змогла органiзувати й змiцнити оборону як з повiтря, так i з основних шляхiв пiдступу.

 

Подвиг киян був гiдно вiдзначений на найвищому рiвнi, щоправда, лише через 20 рокiв. 21 червня 1961 року голова Президiї Верховної Ради СРСР Леонiд Брежнєв пiдписав указ, який нинi зберiгається в Музеї iсторiї Києва: «За проявлений героїзм трудящими мiста Києва в боротьбi з нiмецько-фашистськими загарбниками при оборонi столицi Радянської України в липнi-вереснi 1941 року нагородити мiсто-герой Київ орденом Ленiна».

 

1961-й — рiк виходу указу — ознаменувався масовим штурмом космiчного простору, i Леонiд Брежнєв без упину чiпляв зiрки героїв вiдважним космонавтам, а в травнi наступного, 1962-го, року вiн нарештi змiг вибратися до Києва. Далi продовжить Тамара Ігорiвна Шамо:

 

— Я була ще школяркою, але тi незабутнi днi пам’ятаю добре. Тато прийшов додому дуже роздратований. Київська мiська парторганiзацiя виступила з патрiотичним почином: «Митцi столицi — трудящим вугiльного Донбасу». Не знаю, як iншi митцi, але тато мав на пiв року виїхати до Ворошиловграда (нинi Луганськ). Але ж вiн щойно пiдписав контракт iз Чернiвецьким музично-драматичним театром i мав написати музику до п’єси Ольги Кобилянської «У недiлю рано зiлля копала».

 

Виїхати на Донбас — означає зiрвати прем’єру, не виконати вже пiдписаний контракт, за який уже й аванс отримав. І тато вирiшив звернутися до мiнiстра культури. Щойно поклав перед собою аркуш паперу, щойно вивiв «Мiнiстру культури Української РСР тов. Бабiйчуку Р. В.», як задзвонив телефон i жiночий голос мовив тоном наказу: «Ростислав Володимирович просить вас негайно приїхати до нього».

 

Тато знизав плечима, мовляв, мiстика та й годi, i одразу поїхав у мiнiстерство. Мiнiстр був помiтно схвильований й одразу перейшов до дiла:

 

— Ігоре Наумовичу, за два-три днi до Києва приїде Брежнєв, аби вручити мiсту орден Ленiна. Оскiльки йтиметься не про Україну, а про Київ, на урочистостях має пролунати не Гiмн України, а саме гiмн Києва, якого в нас немає. Прошу вас, облиште всi справи, створiть цей гiмн.

Завдання не з простих, до того ж часу обмаль. Що ж робити? І тато, вийшовши вiд мiнiстра, просто на пiдвiконнi почав писати гiмн. Робив це без зайвих зусиль, бо музика, як вiн казав, сама переслiдувала його.

 

Стосовно того, хто напише текст, двох думок не було: звичайно, фронтовий побратим, з яким служили в однiй частинi, — Дмитро Луценко, на вiршi якого тато вже на той час написав чимало пiсень.

 

Дмитро Омелянович без вагань узявся до справи. І хоча вiн не був киянином, а народився у Пирятинi Полтавської областi, усе ж написав досить пристойний текст, у якому були i канни, й каштани, й любов.

 

І раптом заминка: не виходить рефрен, тобто приспiв. І зовсiм випадково пригадав фразу, яку почув, гуляючи на Володимирськiй гiрцi, коли один iз туристiв, оглянувши Київ iз висоти, мовив захоплено: «Як тебе не любити, Києве!..»

 

«Ось вiн, приспiв», — зрадiв Дмитро Омелянович, i тато також схвалив цi простi та щирi слова. Отак i з’явився гiмн Києву.

 

—Як зустрiли пiсню кияни, зрештою, й українцi, хто був її першим виконавцем?

 

— «Києве мiй» — глибоко лiрична пiсня, написана у формi вальса, у нiй навiть натяку немає на пафоснiсть та урочистiсть гiмну, що не раз закидали татовi, але вiн стояв на своєму: це якраз те, що треба Києву, бо «холоднi» гiмни не залишають слiду в душi, а лiрична пiсня живе, бо хвилює та зворушує.

 

Щодо перших виконавцiв, то ними став непевершений дует Костянтина Огнєвого та Юрiя Гуляєва. Ви не уявляєте, що коїлося в Театрi опери та балету пiсля вручення Києву найвищої вiдзнаки! На противагу замовним вiршам (i пiсням) про героїзм i, звичайно, роль партiї, як запоруки всiх перемог, раптом лунає зовсiм iнша пiсня, яка зворушує найпотаємнiшi струни душi... А приспiв «Як тебе не любити, Києве мiй» раз у раз пiдхоплював увесь зал.

 

— Чому вибiр мiнiстра культури припав саме на Ігоря Шамо?

 

— Ростислав Володимирович Бабiйчук важав, що пiсню про Київ (за задумом гiмн) має створити композитор, який народився у Києвi, а тато був корiнний киянин: вiн народився на вулицi Малiй Василькiвськiй (нинi Шота Руставелi), пiзнiше ми переїхали на вулицю Челюскiнцiв (нинi Костьольна). Маючи яскраво вираженi музичнi нахили, тато вступив до Київської консерваторiї, де його наставниками були такi композитори-корифеї, як Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, пiзнiше — ректор консерваторiї Андрiй Штогаренко. Усi вони розгледiли обдарування Ігоря Шамо i ставилися до нього з усiєю приязню. Вони й посприяли тому, щоб тата, ще студента третього курсу консерваторiї, прийняли до Спiлки композиторiв України — безпрецедентний випадок!

n Як сталося, що в роки вiйни Ігор Наумович був вiйськовим медиком? Є навiть фото, де вiн, iще зовсiм молодий, знятий у бiлому халатi...

 

— До музики вiн прийшов не одразу. Уже з дитинства (вiн народився 1925 року) мрiяв стати лiкарем, у розпал вiйни (1942 року) закiнчив в Уфi медичне училище, а коли почув вiршi однополчанина Дмитра Луценка, то одразу вiдчув, що це, по сутi, музичнi твори. Отак вони разом i працювали, i з естради лунало: «Музика Ігоря Шамо, вiршi Дмитра Луценка). Разом вони створили i такi пiсеннi шедеври, як «Осiннє золото», «Три поради» та iншi.

 

Але було б неправильно сприймати Ігоря Шамо як композитора-пiсняра. У його творчому доробку — десять романсiв на вiршi Тараса Шевченка, дванадцять концертних п’єс для бандури, сюїти «Українська класична», багато iнших симфонiчних творiв.

 

Має право на життя й така версiя: Ростислав Бабiйчук ранiше був другим секретарем Львiвського обкому партiї. І коли в Театрi опери та балету вiн прослухав татовi квартети та хори на слова Івана Франка, а особливо глибоко народнi «Гуцульськi акварелi», сповненi неповторної карпатської мелодики, то, ставши мiнiстром культури УРСР, Ростислав Володимирович доручив саме Ігорю Шамо написати гiмн Києву, який у татовiй трактовцi полонив душу й серце кожного слухача.

 

— Як я розумiю, шана й слава, любов i популярнiсть не обiйшли Ігоря Наумовича...

 

— Уже пiсля першого виконання пiснi «Києве мiй» такими видатними майстрами, як Костянтин Огнєвий та Юрiй Гуляєв, Ігор Шамо зазнав, я б сказала, нечуваної слави. Ось складена мною коротка хронологiя: заслужений дiяч мистецтв УРСР, народний артист УРСР, лауреат Республiканської комсомольської премiї iм. Миколи Островського, лауреат Державної премiї УРСР iм. Тараса Шевченка, ордени Дружби народiв, «Знак пошани», «За трудову доблесть», почесний громадянин Києва — i це, я думаю, ще не все.

 

Додайте до цього приязне ставлення влади, всенародну любов, занесення до «Червоної книги росiйської естради». Тато ревно слiдкував, щоб шана i нагороди не оминули Дмитра Омеляновича Луценка.

 

...Улiтку 1982 року у вiцi 57 рокiв тато тяжко захворiв. І коли зрозумiв, що жити йому залишилося недовго, то просто в лiкарнянiй палатi написав сповнений туги й щему музичний твiр «Я з вами був i буду кожну мить».

 

І справдi, хiба ж то не Ігор Шамо присягається сьогоднi рiдному мiсту:

Буду мрiяти й жити на крилах надiй.

Як тебе не любити, Києве мiй!

Державну премiю України iм. Тараса Шевченка (нинi Нацiональна) засновано 1961 року. А вже через рiк — 9 березня 1962 року — було названо iмена перших  лауреатiв. Ними стали поет Павло Тичина, письменник Олесь Гончар, композитор Платон Майборода.

 

Павло Григорович високим поетичним стилем вiддав належне керiвнiй ролi рiдної партiї (цикл вiршiв («Партiя веде»), Олесь Терентiйович високо оцiнив визвольну мiсiю Червоної (згодом Радянської) армiї (роман «Прапороносцi»), а Платон Ілларiонович оспiвав (у прямому сенсi цього слова) велич української матерi, яка виряджала в дорогу далеку рiдного сина i рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

 

Пiсню спершу сприйняли як народну (а це найвища похвала для композитора), вона й справдi одразу пiшла «в народ», тим паче що виконували її самодiяльнi та аматорськi колективи. Та от до Платона Майбороди завiтали троє незнайомих чоловiкiв.

 

Вiдрекомендувалися: Михайло Грицюк, Анатолiй Фуженко та Юлiй Синькевич — усi скульптори, автори пам’ятника Тарасу Шевченку в Москвi, який у червнi буде урочисто вiдкрито до 150-рiччя з дня народження поета.

 

Платон Майборода

 

«Чому ж у червнi? — здивувався Майборода, — увесь свiт знає, що день народження поета 9 березня...»

 

«Коли б ви знали, якi випробування залишилися позаду... Ми пройшли тринадцять художнiх рад... Три-на-дцять! Ми викликали ревнощi у визнаних країною скульпторiв, якi прагнули пам’ятником Кобзаревi уславити не так Шевченка, як себе. І лише пiсля того, як на наш бiк став видатний український митець Іван Кавалерiдзе, нас залишили у спокої».

 

«І то не все, — додав Михайло Грицюк. — Художнi ради не прийняли того факту, що в нас на постаментi Шевченко стоятиме в образi «окриленого поета», адже він був академiком i мав право носити так звану «крилатку» — накладну шинелину для людини з академiчним ступенем. До нас так Шевченка нiхто не зображав».

 

«А до вас, Платоне Іларiоновичу, — пiдсумував Анатолiй Фуженко, — видатного українського композитора, першого серед композиторiв лауреата Шевченкiвської премiї, ми завiтали, аби запросити до Москви на вiдкриття пам’ятника Тарасу...»

 

Коли скульптори пiшли, Майборода подумав: якщо вiн i поїде до Москви, то лише з Андрiєм Малишком, своїм постiйним спiвавтором.

 

10 червня 1964 року Майборода та Малишко прибули до Москви. Вони не сподiвалися на якусь зустрiч, але на перонi Київського вокзалу на них буквально накинувся народний артист СРСР Іван Козловський:

 

— Платоне, Андрiю! — збуджено вигукував вiн, — ви створили фантастичну «Пiсню про рушник», яка круто змiнила моє сценiчне життя.

 

Поки їхали, Іван Семенович пояснив: ось уже 30 рокiв вiн на сценi Большого театру. Проспiвавши всю росiйську класику, вiн, уродженець Київщини, скучив за рiдною українською мовою. І тому свiй подальший репертуар сформував на основi творчого доробку Майбороди та Малишка i переходить до концертної дiяльностi...

 

Далi надаю слово канадсько-українському публiцисту Петровi Кравчуку: «10 червня 1964 року всiм нам здавалося, нiби Москва перетворилася на столицю України: приїхали люди з усiх областей України, а також багато росiян i москвичiв, якi мали українське корiння. А до готелю «Україна», бiля якого мали вiдкрити пам’ятник Шевченку, важко було навiть наблизитися.

Чекали довго. Аж от на червонiй дорiжцi, що вела до пам’ятника Шевченку, з’явилися обидва лiдери — Союзу РСР Микита Хрущов, Української РСР — Петро Шелест. Обидва в українських вишиванках, вони були бiльше схожi на заможних українських селян, нiж на найвищих посадових осiб.

А далi — грандiозний концерт українських художнiх колективiв на головнiй сценi СРСР — в Большому театрi. В українськiй версiї «Торонто-геральд» Петро Кравчук зазначає: «Справжньою окрасою концерту стала «Пiсня про рушник». Івана Козловського викликали й викликали, у декого я бачив сльози на очах».

 

У фондах Українського державного музею музичного, театрального й кiномистецтва зберiгаються й такi вiдгуки: «Андрiй розповiдав менi, що пiсню любив iз самого дитинства, нiколи з нею не розлучався, i саме любов до пiснi надихала його на створення давнiх поезiй, а Платон одразу вчував у них чарiвну мелодiю. «Рiдна мати моя» — глибоко лiрична пiсня, це пiсня-дума, пiсня-балада, обидва автори мають завдячувати, в першу чергу, своїм матерям, бо вони знали багато українських народних пiсень й iз задоволенням спiвали їх дiтям».

 

Іван Козловський, народний артист СРСР, солiст Державного академiчного Большого театру: «Апофеозом поезiй про матiр є вiрш Малишка «Рiдна мати моя». Окрилена чарiвною мелодiєю Майбороди, пiсня набула всенародної порулярностi, спiвають її не лише українцi, а й навiть тi, хто не знає нашої мови. Але найкраще вона звучить саме українською, бо її образнiсть тримається на українському рушниковi, з яким в українцiв пов’язане все — вiд народження до останнього шляху».

 

Костянтин Данькевич, композитор, народний артист СРСР та УРСР, лауреат Шевченкiвської премiї: «Рiдна мати моя» сприймається як монолог сина, який знаходить найнiжнiшi слова, щоб подякувати любiй матерi за її турботу, вiрну любов i ласку. Пробували перекласти пiсню росiйською — не виходить, бо таке поняття, як «рушник вишиваний» одразу викликає в уявi канонiчну українську глибинку, а сам рушник є невiд’ємним символом українства».

 

Борис Штоколов, солiст Ленiнградського (Марiїнського) театру опери i балету, народний артист СРСР: «...У Києвi, на вулицi Ярославiв вал, 21, окремо стоїть ошатний двоповерховий будинок, який виблискує вивiскою «Музична школа».

 

Пiд керiвництвом досвiдчених наставникiв дiти та пiдлiтки опановують тут твори Шуберта, Гайдна, Вiвальдi. І нiхто з педагогiв i репетиторiв не має найменшої гадки про те, що в цих стiнах народилася легенда української пiснi — «Рiдна мати моя». Саме сюди в голодному 1946 роцi з Глобинського району, що на Полтавщинi, приїхали двоє братiв — Георгiй i Платон Майбороди. На чорнiй закiптюженiй стiнi вивели уламком цегли: «Музичне училище».

 

Нижче бiлiв папiрець, який роз’яснював, що кожен учень має прийти з власним музичним iнструментом, бо в училищi нема геть нiчого, навiть стiльця, лише порожнi холоднi класи.

 

І хоч як це дивно, але люди почали приходити: хто з бандурою, хто з домброю, хто зi скрипкою, а один принiс i таку розкiш, як баян. Звали його Андрiй Малишко. Розповiв, що вiн родом з Обухова, що на Київщинi, народився в робiтничiй сiм’ї. Вiдслужив в армiї, пiсля закiнчення Київського iнституту освiти працював учителем в Овручi.

 

Андрiй Малишко

 

— Що ви умiєте? — перебив його Майборода.

 

— Багато чого, — похвалився Малишко, — вчуся грати на баянi, трохи спiваю, пишу вiршi.

 

— Вiршi? — пожвавiшав Майборода, бо це було саме те, чого йому не вистачало, адже старший брат Георгiй почав писати опери, а пiснi давно заполонили серце Платона.

 

Отак вони й зустрiлися — поет i композитор, i наслiдком їхньої зустрiчi стали справжнi витвори пiсенного мистецтва, якi з’являлися один за одним: «Колгоспний вальс», «Ми пiдем, де трави похилi», «Київський вальс», «Ти, моя вiрна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Гаї шумлять бiля потоку», «Журавлi», «Бiлi каштани», «Колискова», «Пролягла дорiженька»...

А предтечею знаменитої «Пiснi про рушник» став вiрш «Материнська»:

 

Бувало мати, Ївга Базилиха —

До неї й досi спагадом лечу, —

В зимовий вечiр заспiває стиха

І доведе малого до плачу.

 

Платон Майборода порадив Малишковi вiдiйти вiд образу своєї матерi, а вивести її такою, щоб кожен українець впiзнав у нiй свою.

 

І це було зроблено: пiсня «Рiдна мати моя» зачарувала всю Україну, i хоча її перекладено тридцятьма мовами свiту, найкраще вона звучить саме українською.

 

P. S. 17 лютого 1970 року Андрiй Самiйлович Малишко пiшов iз життя... Пiшов катастрофiчно рано, у вiцi 58 рокiв. Через кiлька мiсяцiв Київський мiськвиконком ухвалив рiшення: вулицю Вищедубичанську в Днiпровському районi перейменувати на вулицю Андрiя Малишка.

 

Уже в наш час, коли почалася декомунiзацiя назв i понять, Київрада перейменувала вулицю Маршала Будьоного в Шевченкiвському районi на вулицю Платона Майбороди, провулок Дзержинський у Печерському районi на провулок Івана Козловського.

Цю дивовижну пiсню створили Олександр Бiлик i Дмитро Павличко. Я мав щастя зустрiчатися з ними обома, але найперше знайомство було заочним: на початку 60-х рокiв вийшов фiльм «Роман i Франческа». Фiльм посереднiй, касового успiху не мав, тож єдине, що запам’яталося, так це глибоко лiрична пiсня, яку пiдхопила вся Україна:

 

Впали роси на покоси,

Засвiтилися навколо.

Там дiвча ходило босе,

Бiлу нiжку прокололо...

Олександр Бiлаш

 

Дмитро Павличко

 

От тодi з естради i в радiоефiрi вперше пролунали поруч їхнi iмена — Олександр Бiлаш, Дмитро Павличко...

І їхня наступна пiсня — «Два кольо­ри» — удостоїлася Республiканської премiї iм. М. Островського, яка була тодi дуже престижною i за значимiстю йшла одразу пiсля Державної премiї iменi Тараса Шевченка.

 

Не одержавши нiякого доручення вiд керiвництва молодiжної газети, де я тодi працював, вiдчув гостру потребу розповiсти про молодого амбiтного лауреата. Аби зустрiтися з ним, довелося їхати аж у Ворзель, де розташовувався Будинок творчостi композиторiв.

 

Лiсник Петро, водночас i сторож, привiв мене до котеджу, де не так вiдпочивав, а бiльше — працював Олексанлр Бiлаш. І я негучно постукав у дверi. Вiдчинив їх особисто господар. Навiть не розпитавши, хто я, звiдки i для чого потурбував його, привiтно посмiхнувся: «Заходьте».

 

Олександр Іванович був у пiднесеному настрої, бо вже знав, що став лауреатом. Людина публiчна, вiдкрита, вiн звик до уваги преси, але розмову почав не з себе, а як голова Київського вiддiлення Спiлки композитоiв України — з успiхiв своїх колег-композиторiв. Цього разу його буквально приголомшила наймолодша член Спiлки композиторка Юлiя Рожавська: 

 

— Я неголосно проспiваю вам її шедевр, i ви все зрозумiєте:

 

Летять в небi чайки i вдень, i вночi

В синю даль, в синю даль,

А серце менi шепоче:

«Кинь печаль, кинь печаль...»

 

— Я часто запитую себе: як змогла ця молода тендiтна жiнка, мешканка великого мiста, так органiчно й трепетно вiдтворити в пiснi найнiжнiшi людськi почуття?.. Тож прошу вас: якщо писатимете щось, не оминiть це юне обдарування та її «Чайки». Якщо ж скажете кiлька слiв i на мою адресу, буду вдячний.

 

— Але для того ви повиннi бодай щось розповiсти про себе.

 

— Що ж, спробую. Народився, на щастя, в музичнiй сiм’ї: мати Євдокiя Андрiївна мала найкраще сопрано в нашому Глобинському районi, батько Іван Панасович спiвав гiрше, зате чудово грав на струнних — мандолiнi, балалайцi, гiтарi. Маючи такий родовiд, я 1946 року подав документи до Полтавського музичного училища, але не був зарахований через... вiдсутнiсть слуху. Ви не можете собi уяви­ти розпач п’ятнадцятирiчної людини, яка вiдчула примарнiсть своїх музичних устремлiнь. Можна було, звичайно, пiти на агронома або сiсти за штурвал комбайна, але все, крiм музики, було не моє.

 

І я роблю нову, цього разу вдалу спробу: 1948 року вступаю до Житомирського музичного училища iменi Косенка. Щастя було безмiрним, але я гостро вiдчув потребу у викладачах високої квалiфiкацiї, тож, переїхавши до Києва на свiй страх i ризик, нiкому не вiдомий, я вступаю на вечiрнє вiддiлення (бо вдень заробляв на шмат хлiба) консерваторiї iменi Чайковського, а там традицiйно була дуже сильна кафедра композицiї.

 

— «Пiсня «Два кольори» уславила вас i вашого спiвавтора, її пiдхопила вся Україна, i цiлком слушно вам обом було присуджень премiю iменi Миколи Островського. Як створювали цю легендарну пiсню?

 

— Пiсля того як ми з Павличком написали пiсню для фiльму «Роман i Франческа» i вона здобула всенародну популярнiсть, ми вирiшили спiвпрацювати й надалi. Невдовзi трапилася нагода, яка несподiвано пiдказала нову оригiнальну тему, яку й вiдобразили «Два кольори»: нас iз Павличком запросили на зустрiч громадськостi Києва з першим космонавтом планети Юрiєм Гагарiним. Час спливав, Гагарiн затримувався. Попереду нас сидiла жiнка в українському нацiональному вбраннi — вона мала пiднести космонавту традицiйнi хлiб-сiль. Ми звернули увагу на вбрання цiєї жiнки

 

— в ньому переважали два кольори — червоний i чорний. «Червоний — то любов, а чорний то журба», — раптом каже Павличко, а я спiймав себе на думцi про те, що це основна думка майбутньої пiснi. Ми одразу приїхали сюди: у Ворзельський будинок творчостi, а поки їхали, Павличко коментував: «Червоний i чорний кольори — це традицiйнi барви української вишивки, якi не змiнювалися впродовж тисячолiть. Вишитi здебiльшого червоними i чорними нитками, вiзерунки означали переплетiння в людському життi радiсних i сумних моментiв».

І тiльки-но я сiв за рояль, ми одразу зрозумiли, що вийшло в нас непогано...

 

...До Олександра Івановича Бiлаша люди не приходили хiба що вночi, а впродовж дня — з ранку i до вечора — тут збиралися таланти та iнтелектуали найвищого ґатунку. Не став винятком i той пам’ятний день, коли на запрошення господаря я завiтав до його помешкання по вулицi Пушкiнськiй, 34, аби передати свою статтю про нього. У меншiй кiмнатi впадав у вiчi стiл, прикрашений пляшками коньяку, але гостi надали перевагу великiй кiмнатi — тiй, де стояв рояль. Не чекаючи прохань чи запрошень, Олександр Іванович сiв за рояль, а поруч у концертнiй позi став професор Київської консерваторiї, народний артист СРСР та України Анатолiй Мокренко.

 

Очiкувати на тишу було марно, всi гомонiли, але могутнiй баритон Анатолiя Юрiйовича зачарував усiх:

 

Як я малим збирався навеснi

Пiти у свiт незнаними шляхами

І всi разом:

Сорочку мати вишила менi

Червоними i чорними,

Червоними i чорними ниткам...

І то було найкраще, що я чув у своєму життi.