Літописці природи: як науковці рятують для нас незайманий світ Чорноморського біосферного заповідника

Чорноморський біосферний заповідник, що розташований у Херсонській та частково Миколаївській областях, — один із найстаріших у нашій країні.

 

Два роки тому його 90-річчя відзначав не лише науковий світ України, а й зарубіжні колеги.

 

«У Європі нічого подібного не залишилось. Їхні вчені приїжджають до нас у гості й від щирого серця заздрять... Адже дослідникам найрізноманітніших напрямів тут стільки роботи!» — каже директор біосферного заповідника Анатолій Юрченко.

Мені пощастило бути в Чорноморському біосферному заповіднику кілька разів і природа тут дійсно унікальна. А щодо його науковців... То розмова особлива!

Талант дослідника у них гармонійно поєднується з умінням цікаво розповідати про свою улюблену роботу. Тож нехай їхні розповіді відкриють читачам нашої газети незвичайний світ заповідників України і навчать чуйно і відповідально ставитися до природи.

Знайомтеся: старший науковий співробітник, кандидат біолоґічних наук, теріолог Зоя Селюніна.

 

 

— Зою Володимирівно, слово «біологія» відоме всім ще зі школи. А що стоїть за словом «теріолог»?

 

— Теріологи вивчають світ звірів — ссавців. А, наприклад, герпетологів цікавить світ рептилій — змій, ящірок тощо. У нашому заповіднику вчених обмаль, тому я працюю, так би мовити, на обох фронтах — і теріолог, і герпетолог. Це значно розширює діапазон моїх спостережень у світі природи. 

 

— Зою Володимирівно, мешканці прибережних сіл розповідали мені, що не так уже давно вони бачили тут вовків. І був серед них справжній перевертень-вовкулака... 

 

— Цій легенді судилося ще довго жити — у ній переплелися дійсно документальний випадок і народні повір’я. За специфікою роботи мені свого часу довелося брати участь у загонах диких звірів — ли­сиць, кабанів, вовків. І сталася історія дійсно з присмаком містики. 

 

Офіційно в нашому регіоні останній вовк був застрелений у 1916 році. Тут, у Херсонській тоді губернії. Потім спалах їхньої популяції стався після Другої світової війни. У 1947 році. 

 

Вовки зайшли до нас із Харківської області. Десь у 1968 році їхня поява вже мало кого дивувала. Наш співробітник бачив, як вони роздерли телятко. 

 

У нас, у селі Геройському, є старовинна церква — ще з козацьких часів. Вона без даху стояла. Унадився в село вовк — то козу задере, то гуску спіймає. Мисливці влаштували на сірого засідку, але він утік. Важко поранений. Знайшли вовка мертвим через тиждень. У козацькій церкві. Коли хижака зважили, було близько 100 кілограмів. І назвали його місцеві перевертнем: приповз до церкви від гріхів очиститися... 

— Дійсно, містикою повіяло... До звірів — мешканців вашого заповідника — ми ще повернемося. А яке основне завдання досліджень, спостережень вчених заповідника? Що вивчаєте? Може, ставите якісь експерименти...

 

— Заповідна наука не ставить експерименти! Ось уже 90 років кілька поколінь учених зберігають, розвивають і створюють обґрунтовані прогнози щодо стану нашої екосистеми. Ми ведемо своєрідний літопис... А літопис включає в себе моніторинг — довгострокові стандартні методи спостережень. Порівняльний аналіз 30-х, 50-х і наступних років дозволяє спостерігати, як працює механізм природи: його динаміку, поширення виду чи навпаки — його зменшення. Моніторинг дає картину, що відбувається в природі під впливом глобальних, локальних чи антропологічних факторів. На основі цього ми можемо визначити механізм і тенденцію розвитку популяції тварин чи рослинного світу, а якщо виникають фактори, які шкодять популяції, спробувати їх відвернути або загальмувати.

 

Красномовний факт: не так давно борсуки почали катастрофічно швидко зникати з географічної мапи України. Мисливство, слава про цілющі властивості жиру цього звірка... І ми змушені були занести борсука до Червоної книги. Зараз завдяки роботі вчених і вчасно вжитим державним заходам кількість борсуків в Україні повністю відновилась і цінний звір виведений із Червоної книги нашої країни.

 

Щороку кожен науковий працівник здає в Академію наук України ось такий том нашого літопису — моніторинг природного комплексу Чорноморського заповідника. Це плоди наукової роботи вчених. (Пані Зоя поклала переді мною великий переплетений науковий звіт. — Авт.). Тисячі таких томів зберігаються в Академії наук. Результати ретельної праці поколінь дослідників минулого і сьогодні допомагають нам, дослідникам нинішнім.

 

— Зараз ви працюєте з комп’ютером. Мабуть, готуєте черговий звіт... Але ж звичайна робота дослідника — це постійні відрядження безпосередньо в біосферний заповідник. А якщо зустрінеться ось такий «перевертень», як у тій церкві. Не страшно?

 

— Випадків нападів вовків на людей не спостерігалось. Одна жіночка якось пасла корову і побачила, як до корови підкрадався вовк. Вона схопила палицю і почала кричати, погрожуючи звіру. Той посидів з півгодини і пішов геть...

 

Тут трапляються інші, неприємніші випадки — з лисицями, кішками, єнотовидними собаками... На заповідному острові Довгий навіть проводився плановий відстріл лисиць. Їх розвелося надто багато і вони заважали гніздуванню птахів. А які ж хитрющі... Не лише в казках. При наближенні мисливців лисиці ховаються у великих калюжах чи водоймищах і собаки їх не бачать. Іноді хвіст не встигає намокнути і залишається на плаву на поверхні. Тоді собаки чи мисливці можуть помітити невдаху...

 

Під час загону не всі мисливці з рушницями і хитрющі звірі проскочать саме повз неозброєних загонщиків — чи запах рушничного масла чують, чи бачать, що людина без зброї... Та й озброєні мисливці не завжди можуть стріляти — є ризик влучити у товариша. Лисиці іноді ховаються на дереві, хоч і погано лазять. Ховаються на похилених гілках. Як кажуть, небезпека окриляє.

Вони люблять таїтися ще на околицях сіл: влаштовують нору під смітником або під самим курником. 

 

Різноманітність поживи звіра визначає і його поведінку, реакцію, спосіб полювання. Це дуже розвиває тварину... Лисиця харчується рослинами, комахами, не цурається канібалізму — якщо їх дуже багато. Вони їдять кішок, заражаючи сказом. А вовки, у свою чергу, їдять лисиць. Лисиця — традиційний рознощик сказу. Заражена лисиця може відкрито напасти на людину, та ще небезпечніший заражений сказом кіт. Він сидить на даху і потім зверху кидається на людину, кусаючи шию або обличчя...

Якось терміново необхідна була вакцина від сказу — ніде нема!

 

Раніше існували спеціальні епізоотичні комісії: вони постачали вакцину для лісгоспів і заповідників. Комісії ліквідували і тепер немає державного контролю... І вакцини теж!

 

Узагалі, вірус сказу дуже слабкий і швидко гине — м’ясо тварин навіть можна їсти. Та коли є рваний укус — це вже небезпечно! Простий укус можна продезінфікувати йодом або зеленкою.

 

— А якщо заражений звір, той же кіт, агресивно поводиться і ситуація стає критичною?

 

— Захищатися від нападу можна звичайною водою — бризніть на тварину... Від води у неї почнуться спазми. Можна сховатися у водоймищі — скажені звірі не підійдуть до води. Зараз сказ усе більше мігрує на північ.

 

— Чому?

 

— Можливо, через зміни клімату: потепління переміщається на північ. Традиційно сказ був поширений у засушливих регіонах — пустелях, напівпустелях. На північ було значно менше вірусних інфекцій сказу, чуми, лептоспірозу. Та клімат міняється... Вірус сказу, до речі, розносять також кажани. У зв’язку зі зміною клімату змінився і час прильоту та відльоту кажанів. Раніше багато їхніх видів були мігрантами, тепер стали навіть зимувати.

 

— Пані Зою, під час експедицій ви спостерігали якісь незвичайні природні явища?

 

— Так. На березі Ягорлицької затоки я бачила ніби яскраво виражене північне сяйво. У цей момент, мабуть, було рідкісне поєднання температури, вологості і тиску, що й спричинило дуже красиве рідкісне видовище.

 

Змія першою не нападе

 

— Свого часу я був автором телевізійного документального фільму «Роянов та його полонянки» — про українського змієлова з Охтирки. І бачив, як збирали отруту в гадюк, кобр, гюрз у серпентарії киргизької столиці Бішкек: видовище досить моторошне... На руках працівниць серпентарію були шрами від укусів змій. Роянов возив туди степових гадюк. Потім їхню отруту використовували для виготовлення ліків. Що цікаво, тут працювали українки, пращури яких переїхали до Киргизії ще два століття тому. Російська імперія платила добрячі гроші за переїзд на малозаселені землі... Ви, пані Зою, герпетолог і теж жінка...

 

— Маєте на увазі, чи боюсь я змій? Така боязнь цілком природна — тут працює спадкова пам’ять. Але я звикла... А всім іншим раджу: зустрінете змію — відійдіть убік. Вона сама не нападе! Отруту, яку використовують для виготовлення ліків, обов’язково розводять. Застосовують лише мікродози.

— Я чув, що отрута у змій найбільш сильна і небезпечна навесні.

— Ні, десь у червні-липні. Тоді їхня активність підвищується. Сплеск активності припадає ще на вересень та жовтень: у цей період змії активно харчуються, щоб накопичити поживні речовини. Перед тим, як залягти в сплячку.

Колега пані Зої — молодий науковець Сергій Плющ також займається моніторингом природи. Він — орнітолог,  не так давно закінчив Херсонський державний університет. Дослідник веде довготривалі спостереження за водоплавними і прибережними птахами. Завдання вченого — вивчення багаторічних змін чисельності найрізноманітніших видів птахів, умов їхнього перебування і виживання. Результати досліджень Сергія і його колег використовують для прийняття важливих рішень і заходів у сфері охорони і збереження незвичайного і прекрасного пернатого світу Чорноморського заповідника. 

— Територія нашого заповідника найбільша в Україні, та й у Європі подібного немає. Тут є угіддя численних видів птахів, що цікавлять не лише вітчизняних, а й зарубіжних науковців, — розповідає пан Сергій. — Акваторії заповідника взимку не покриваються кригою, і це має неабияке значення для підтримки птахів за складних природних умов. Взагалі у нас зафіксовано близько 300 видів пернатих, серед них чимало водоплавних і прибережних. Тут мешкають три види лебедів, кілька видів як річкових, так і пірнаючих качок, найбільшу частину складають різні види куликів.

Іноді бачиш дивні речі... На одному невеличкому озерці бувають такі великі скупчення птахів, яких немає на великих за площею територіях. На крихітному озері іноді буває до 35 тисяч птахів, а на великих обстежених територіях — лише близько 5 тисяч. 

— Може, там поживи більше?

— Це все ситуативно. Чому — сказати складно. Може, тут виникають сприятливіші умови і менше антропологічного навантаження: утворюється особливий заповідний режим. У таких місцях бувають не лише величезні скупчення птахів, а й більше рідкісних рослин, навіть більше різних тварин. Пам’ятаєте «Загублений світ» Конана Дойля?

Тут, у Чорноморському заповіднику, є ще такі загадкові куточки, якими їх задумала матінка-природа сотні тисяч років тому. Лише б у цей таємничий світ первісної природи не втручалася людина.

  Збереження цих унікальних куточків конче необхідне. З одного боку, це збереження всіх видів разом, з іншого — подібні заповідні місця мають важливу науково-інформаційну роль, є джерелом надзвичайного обсягу інформації для людини про недоторкані природні системи. Адже це має також прикладний характер: знаючи, де і як функціонують недоторкані природні системи, ми потім зможемо відтворити вже порушені. А людина поза природою і сама не зможе існувати як біологічний вид, у якого теж є певні рамки виживання...

— Як ви протягом року дістаєтесь найвіддаленіших куточків заповідника? Іноді дорога така, казали ваші колеги, не позаздриш!

— Всяке буває... Їхали туди — погода нормальна, а назад — завірюха. Буває, що машина не може вибратись. Ще проблема — у нас багато узбережжя, і воно у різних місцях розсічене протоками, промоїнами. Надягаємо болотні чоботи. Бувають випадки, коли вийшов з однієї точки, а назад дороги вже немає. Треба довго шукати нову. Проходиш тонку кригу, а вона провалюється.

А ще швидко виростають льодові тороси — кілька метрів заввишки. Неймовірно важка дорога! І вертоліт не викличеш... Влітку інші небезпеки — надзвичайно високі температури. А це ризик теплового удару. Ще одна особливість: у серпні треба провести дуже багато обліків у різних місцях. А це до сорока кілометрів пішки. Машиною туди не проїдеш.

— В експедицію ходите один?

— У нас кількість наукових співробітників не сягає десяти осіб. У кожного — своє завдання. Так що, ходимо наодинці. Дуже велике навантаження і дуже низькі наукові ставки...

— Пане Сергію, в заповіднику не лише унікальні рослини і птахи з Червоної книги України, а й водяться хижаки...

— Так, коли ми виконуємо свої обліки, на деяких ділянках зустрічаються різні види диких тварин: вовки, лисиці, єнотоподібні собаки, дикі кабани.

— А ви неозброєні...

— Треба мати відповідний дозвіл. Річ складна... Підходиш іноді до невеликих гайків, а звідти вискакують кілька кабанів і мчать у твій бік. Іноді після цього зовсім по-іншому переоцінюєш своє життя... Щодо вовків — я і мої колеги бачили їх через бінокль кілька разів. Вони нас відчувають за кілометр: реагують на нашу ходу, звуки. Вовки дуже обережні і відходять далі. Нападів не було. Швидше, небезпеку несуть дикі кабани і дикі коні. Вони охороняють своє стадо. Коні набагато небезпечніші від вовків. Небезпечні і лисиці, заражені сказом.

А взагалі наш Чорноморський заповідник надзвичайно різноманітний: тут і узбережжя, і ліс, і плавні, і степи. Але у нас можуть працювати тільки підготовлені люди. Це однозначно! Так, все у нас лімітується фінансовими витратами, не вистачає автомобільного палива... Наші експедиції бувають дуже виснажливі і водночас дуже цікаві. Плюс розуміння важливості роботи, яку ти виконуєш. Іноді повертаєшся в темряві, іноді ночуєш у наметі — така наша робота!

Розуміти важливість своєї роботи... Здається, саме це і є основним правилом кожного науковця в заповіднику. Вони дійсно живуть справою, в яку закохані. І Ольга Юріївна Уманець, ботанік, кандидат біологічних наук, провідний науковий співробітник заповідника, — саме з таких.

 

— З понад 700 видів рослин, що ростуть на території нашого заповідника, 44 види охороняються на державному та міжнародному рівнях, — розповідає пані Ольга. — Серед них  30 видів занесені до Червоної книги України, 6 видів — до Світового переліку видів, які підлягають охороні, 3 види охороняються відповідно до Бернської конвенції, 7 видів підлягають охороні за Вашингтонською конвенцією. За цими сухими, але дуже багатозначними цифрами, — прекрасний і чарівний світ рослинності Чорноморського біосферного заповідника, якому я віддала 40 років наукової діяльності.

Серед рослин заповідника — багато видів, що мають цінність для введення в культуру: їх можна використовувати як медоносні, лікарські, ґрунтопокривні, декоративні, технічні. Багато видів є носіями безцінних генів для селекційних робіт. І зберегтися в усій різноманітності вони можуть тільки в єдиній і багатогранній системі заповідника. Заповідники — внесок у майбутнє людства!

— Пані Ольго, ви сказали — 40 років наукової діяльності. У мене враження, що ви знаєте все про рослинний світ заповідника. А чи залишилася ще надія на хоч якесь маленьке відкриття?

— Так, здавалося б, тут усе вже відоме про рослинний світ... Але! Я знайшла два нові види на заповідній території. З різних причин вони тут з’явилися і тепер занесені до книги рідкісних рослин.

Надія на відкриття є у кожного дослідника: крім ботаніків, у нас працюють іхтіологи, ентомологи, орнітологи. Ми добре знаємо дослідницьку роботу колег: на наших островах не було пеліканів, але вони прийшли до нас і гніздяться вже десятки років. Раніше орнітологи лише мріяли про це. Ще один дуже цікавий факт — величезна кількість бакланів була в Примор’ї та в інших морських державах. Усі разом не могли вирішити проблему, як скоротити чисельність чайок-бакланів. Вони спустошували улови рибальських сейнерів у величезних розмірах (а проблема глобального голоду нависає над людством усе грізніше). Це як саранча на суші...

 

— Ольго Юріївно, а знаєте, яку небезпеку ще несуть ці птахи? Слухаючи вас, згадав унікальний випадок в історії авіації — під час злету українського вантажного гіганта «Руслан» компанії «Авіалінії Антонова» з аеродрому Генуї в нього врізались 40 чайок-бакланів. Вага одного — до 10-12 кілограмів. Два двигуни відразу заглохли. І лише видатні льотні якості нашого літака і мужність та вміння екіпажу відвернули катастрофу — літак розвернувся і виконав посадку в Генуї. За тиждень до цього там на аеродромі розбився великий американський транспортний літак. Причина — ті ж самі баклани...

— Може, зараз ця проблема втратить свою гостроту... 

— Яким чином?

— Поки люди вирішували непросту проблему, раптово кількість таких чайок у світі різко скоротилася. Саморегуляція у природі? Це — загадка... Наш Чорноморський заповідник — чи не єдине місце, де вивчають природу без впливу людини або за її мінімальної участі. Але навіть тут, у заповіднику, ми не відгороджені від антропологічного впливу. Зарегулювання Дніпра, наприклад, дало зміну гідробіологічного режиму. Змінилися важливі температурні фактори. А звідси — і зміна видового складу колись традиційних рослин. Переконливий приклад: поблизу заповідника почали вирощувати рис. Забруднені води пішли у чисті раніше заповідні лимани, а там — традиційні багатющі нерестилища різних видів риби... Але ж і рис — цінний продукт харчування!

Ми намагаємося пояснити людям, як воно у природі відбувається, звідки негативні наслідки, яких вони раніше не знали. У нас це вже прочитана книга. Коли б не було заповідників, як би ми читали цю книгу природи? Не було б із чим порівняти... Не було б точки відліку.

— І все ж... Як вирішити проблему на зразок «рисової»?

— Щоб людство усвідомило, що природа — дорожча, проходять десятки тисяч років. Чому так багато уваги приділяється природоохоронній програмі на Заході? Тому що у них фактично не залишилось природи... Коли ми їздимо в наукові відрядження за кордон, то бачимо: того, що є в нас, у них давно немає. В Україні ще збереглися унікальні природні комплекси. Наприклад, степи різного виду. Такі, як піщані, у нас в заповіднику.

— А чим вони цінні?

— На них збереглися унікальні види рослин, а в Росії, Молдові, інших країнах всі степи пішли під зерно. Назавжди втрачена первісна природа...

— Пані Ольго, у вас справді унікальний біосферний заповідник. А сюди є доступ екскурсійним групам? 

— Так. Хоч у нас досить жорсткий заповідний режим, ми провадимо розгорнуту просвітницьку роботу протягом року. До нас приходять численні групи наших екскурсантів і зарубіжні гості: вчені, дипломати, державні діячі.

У заповіднику я завжди попереджаю відвідувачів, щоб вони не сідали на траву.

— Чому?

— Тому що там є каракурти... Я прошу також не рвати чебрець голими руками: там часто ховаються маленькі самці і є гнізда цих отруйних павуків.

— А чому самка каракурта, яку в народі прозвали чорною вдовою, вбиває самця?

— Просто хочеться їсти — у неї дуже сильна отрута. Це звичайне явище в ентомології. Це ж саме робить самка богомола. Вона з’їдає самця під час спарювання. Але самці йдуть на такий ризик — інстинкт продовження роду сильніший... 

  

КЛІМАТ  

«З часом природа відновиться, а людство — ні»