Як тебе не любити: все про головні кулінарні символи Києва

Безсумнівним і заслуженим лідером серед таких символів вважають «Київський торт», створений iще в грудні далекого 1956 року. Історію його появи пов’язують із курйозним випадком, який начебто трапився на тодішній кондитерській фабриці імені Карла Маркса.

 

Одного разу кондитери забули по­класти на ніч у холодильну камеру партію коржів iз яєчного білка, призначених для виготовлення бісквіта. На ранок вони засохли, і начальник бісквітного цеху Костянтин Петренко за допомогою 17-річної помічниці кондитера Надії Чорногор, щоб приховати від керівництва помилку колег, ризикнув перекласти ці застиглі коржі масляним кремом, додав подрібнених горішків, посипав їх ванільною пудрою, а поверхню прикрасив квітковим орнаментом. Так нібито і з’явився попередник відомого столичного торта, який воістину став візитною карткою Києва.

 

Хоча на підприємстві стверджують, що над винаходом саме такого оригінального рецепта працювали цілеспрямовано і досі тримають у секреті виготовлення хрустких горіхово-білкових коржів. До речі, патент на цей кулінарний «винахід» торт отримав лише в 1973 році — тоді авторське свідоцтво видали кондитерам Ганні Курило та Галині Фастовець-Кулиновській.

 

Також існує цікава версія, що саме «Київський» є єдиним із тортів колишнього Радянського Союзу, який нагороджений орденом «За заслуги» перед тодішнім генеральним секретарем компартії СРСР Леонідом Брежнєвим.

 

На його 70-річчя офіційна українська делегація подарувала генсеку триярусний кулінарний шедевр — «Київський торт» кондитерів фабрики імені Карла Маркса, який складався з 70 коржів, загальною вагою понад п’ять кілограмів.

 

Він настільки сподобався вождеві, що той вимагав від своїх кухарів відтворити цей торт, але їм це не вдалося. Тож Брежнєв начебто і нагородив кулінарний винахід орденом.

 

Але найвища відзнака цього торта те, що він уже понад 60 років є одним із головних кулінарних символів столиці. Його смакують або купують як сувенір мало не всі іноземні туристи, а мешканці Києва дарують своїм знайомим в інших містах і країнах.

Ще однією із найвідоміших столичних кондитерських візитівок є цукерки «Київ вечiрнiй». Їх створили в рамках грандіозного святкування 1500-ліття Києва, яке урочисто відзначали у 1982 році за ініціативи тодішнього секретаря ЦК компартії України Володимира Щербицького, який зазначив: «Відзначимо 1500-річчя за життя нинішнього покоління.

 

А якщо нащадки вирішать, що ми помилилися, нехай собі відзначать інший ювілей». Яким би там не було політичне підґрунтя цього свята, а цукерки відтоді стали одним із кулінарних символів столиці. Вони були в ту пору великим дефіцитом, і дарували їх лише як сувенір іноземцям, родичам та найкращим друзям.

 

А ще солодощі допомагали вирішувати серйозні питання у високих кабінетах чиновників, за що їх називали «золотим ключиком», який відкриває двері високопосадовців. Один мій знайомий, який у той час займав досить поважну посаду, розповідав мені, що саме завдяки цим цукеркам він зміг отримати місце в готелі Москви, коли їздив туди на наради, а також потрапити на прийом до поважних керівників...

 

 

За однією з версій, для виготовлення саме цих цукерок незвичної в ту пору для старомодних рецептів радянської кондитерської індустрії форми та начинки — куполоподібних із цільним горішком — на кондитерську фабрику імені Карла Маркса, яка є єдиним їх виробником, завезли першу в Радянському Союзі іноземну виробничу лінію, яка забезпечувала їх випуск.

 

Рецептура цього солодкого витвору була на той час досить оригінальною. Цукерки виготовляли з класичного праліне (десертний інгредієнт iз меленого мигдалю або фундуку, обсмаженого в цукрі), цілий фундук, глазурований шоколадною глазуррю.

 

До їх складу входили також цукор, терте какао та какао-масло, вершкове масло, сухе знежирене молоко, ванілін i навіть коньяк. І хоча за час існування цих цукерок їх рецептура дещо змінювалася — зокрема, використовувався еквівалент какао-масла та інші інгредієнти, а також мінявся дизайн самої коробки з фотографіями різних архітектурних пам’яток, проте цукерки «Київ вечiрнiй» заслужено претендують на один із головних кулінарних символів столиці. 

Історія створення цього смаколика має досить протиріч. За однією з версій, вважається, що подібну котлету створив француз Ніколя Аппер ще в середині ХVIII століття. Звідти вона як «котлета де-воляй» прийшла в Росію за правління імператриці Єлизавети Петрівни, коли там була мода на французьких кухарів та їхню кухню.

 

Хоча це припущення дещо сумнівне, оскільки в ту пору Апперу було лише трохи більше 10 років. У Києві ж такі котлети почали готувати за часів правління Павла Скоропадського, у 1918 році.

 

Їх як «котлету де-воляй по-київськи» начебто подавали офіцерам штабу гетьмана в ресторані готелю «Континенталь». Але в ті часи страва не прижилася через економічну ситуацію. «Друге пришестя» фірмової котлети до Києва датується 1947 роком, коли її приготували на честь повернення української делегації з Парижа.

 

Тоді вона всім дуже сподобалася. А свою назву «котлета по-київськи» отримала начебто від Микити Хрущова, якому також прийшлася до смаку. З початку 1960-х страва стала коронним блюдом багатьох столичних кафе та ресторанів. 

 

 

Вона досі користується незмінним попитом у гурманів, для яких її готують зараз також із різними сирами (маскарпоне, дорблю, камамбер), шпинатом та різною зеленню, грибами, рибою, чорносливом та іншою начинкою.

 

Традиційний же рецепт «котлети по-київськи», мабуть, знають мало не всі столичні кухарки, адже вона може бути родзинкою будь-якого святкового столу.

 

Та й, напевне, зовсім мало киян жодного разу не ласували цією смакотою!.. І все ж нагадаємо, що готують її з курячого філе, в яке загортають шматочок холодного вершкового масла з кропом. Потім вмочають у яйце, панірують, смажать у фритюрі, іноді ще й трішечки запікаючи. У класичному виконаннi котлету нанизують на курячу кісточку, прикрашену папілеткою. Смак незабутній!..