«Ми при вольностях наших і вмерти готові»: переможний досвід ведення перемовин із Москвою гетьмана Дем’яна Ігнатовича

Навесні 1668 року на Лівому березі Дніпра вибухнуло чергове велике повстання проти московських намагань поглинути Україну. Знекровлена 20-річною безперервною війною Українська козацька держава не мала сил для продовження повномасштабних бойових дій.

 

І тому Ігнатович вирішив вдатися до дипломатичних методів. Гетьман розпочав перемовини з командуванням московського війська, а пізніше послав повномасштабне посольство до Москви. Наступні три місяці пройшли в надзвичайно напруженій боротьбі за столами перемовин.

 

Від самого початку гетьман Ігнатович висунув дві жорсткі вимоги — виведення з українських міст московських гарнізонів разом з їх воєводами та повернення загального рівня прав та вольностей часів Богдана Хмельницького. 

 

За декілька років до цього його попередник гетьман Іван Брюховецький уклав із царем чи не найгірший за всю історію взаємовідносин договір, за яким було створено паралельну українському державному апарату систему влади московських воєвод. Саме відтоді Москва вперше почала пряме втручання в життя України, перейшовши від формального визнання царя головою Української держави (на що погоджувався Богдан Хмельницький) до спроб поглинути Україну. 

 

Факсиміле підпису гетьмана Дем’яна Ігнатовича.

 

Московські воєводи розгорнули бурхливу діяльність у тому ж стилі, в якому звикли керувати в себе вдома чи навіть гірше. На той час ще навіть у росіян не було фантазій про «адіннарод» і воєводи ніяк не приховували свого істинного ставлення, називали українців «черкасами» і «хохлами» та поводили себе зверхньо, як на завойованій території.

 

Українці виявилися неготовими спокійно дивитись на все це — заворушення почались одразу після укладення такого договору, а за три роки через свавілля воєвод вибухнуло загальне повстання.

 

Висунувши згадані вище вимоги, налаштований дуже рішуче гетьман Ігнатович наголошує, що «ми при вольностях наших і вмерти готові». А чернігівський архієпископ Лазар Баранович (який разом із гетьманом був головною дійовою особою з українського боку) пише царю про українців: «рід цей, який бажає свободи, воїнствує своєю волею». Москва ж вимагала від України «склонитися» і, відповідно до тамтешніх традицій, «по-холопськи» визнати владу царя.

Перемовини між українським урядом і царем відбувалися в режимі активного листування. Настільки активного, що гетьман одного разу навіть зауважував Барановичу, щоб той не посилав гінців до царя, не дочекавшись відповіді на попередні листи.

 

Окрім цього, гетьман двічі надсилав до Москви великі посольства. Перемовини тривали в дуже напруженій та нервовій атмосфері.

 

Навколо них часто відбувалися зов­сім не дипломатичні події. Москва затягувала час, тиснула морально і фізично. Одного разу навіть затримала послів. Гетьману довелося писати царю з вимогою терміново їх відпустити з Москви, погрожуючи припиненням перемовин та можливим союзом України з Кримським ханством.

 

Але спротив своєму дипломатичному поступу гетьман відчував не лише із зовні. Чи не більше клопоту створювали українські «поціновувачі» царської влади. Так, чи не найактивнішим із тодішніх «медведчуків» був ніжинський протопоп Семен Адамович.

 

Ще коли гетьманські посли були в Москві, він писав до царя: «ещё бы ныне, пока посланцы у вашего царского величества на Москве, послать бы будто в Киев на перемену, три или четыре стрелецких полка» — тоді б українці стали поступливішими. Інакше кажучи, цей «син України» просто радив ввести додаткові війська на свою рідну землю. Далі він обурювався, що гетьман та козаки «добиваются таких свобод каких никогда не бывало — как будто они победу одержали». 

 

У наступному листі радить царю: «а посланых к вам от гетмана казаков изволь задержать», «а людей Бога ради из наших городов не вели выводить». Звісно ж, як і в усі часи, це обставлялося бажанням самих українців, які протистоять «гетьманській хунті»: «и не нужно всем жителям того чтоб воеводы из городов ушли, того хотят только Лазарь Баранович да гетман Игнатович. Еще бы надо больше прибавить, а не этих выводить, потому что в нашей стороне нет ничего доброго. Люди плачут и желают чтоб жить под властью царской, а не под казацкой, а все другое выдумка гетмана Игнатовича, врага Божия». 

 

І це в той час, коли власні московські агенти доповідали про бажання українців узагалі «с русскими людьми в одних городах не жить». Але деякі звинувачення звучать як справжня похвала українським керівникам. Адамович доповідає в Москву: «архиепископ Лазарь говорил: надобно нам того, чтоб у нас и нога московская не стояла».

 

Звісно, що ні про яку відкритість позиції московського «доброхота» не йдеться, листи зав­жди завершуються застереженням «не вели этого моего письма объявлять», «а я здесь сколько Христос поможет великому государю нашему его царскому пресветлому величеству, по прежнему работать должен».

 

Не сиділа склавши руки й наша розвідка. Український гетьман мав агентів у Москві. Той самий Семен Адамович писав царю: «чтоб письма моего кто простой не переводил, потому что переводчики у вас есть такие, что переведши, нашим людям сообщают».

 

Врешті-решт, гетьман заареш­тував Адамовича. Та останній був такий не один. Під час цих самих перемовин гетьмана з Москвою відомості про українські справи туди постачав ієромонах Межигірського монастиря Анатолій. І це лише те, що нам відомо з опублікованих джерел. Як можна помітити, найактивнішими «доброхотами» були служителі церкви, та це не дивно — вона ж завжди була «внєпалітікі».

 

Із матеріалів роботи посольств відомо, що першочерговим епізодом перемовин стали розлогі історичні екскурси з боку московських урядовців, покликані довести «благодіяння царя» та «патологічну невдячність» з боку України. В подальшому подібні балачки супроводжували увесь хід перемовин.

Багато тижнів тривали перемови. Обговорювався увесь спектр проблем відносин між царем і Україною: від присутності московських гарнізонів у наших містах до повернення цінностей, захоплених московськими вояками, в тому числі й церковного начиння. «Битва» йшла по кожному питанню, і врешті-решт задля остаточного рішення 3 березня 1669 року зібралася козацька Рада в Глухові.

 

На Раді розгорнулися не менш жорсткі дипломатичні баталії, в яких брав участь тепер уже гетьман власною персоною. Цар надіслав до Глухова численне військо. В Москві казали, що задля забезпечення порядку. Військо оточило місце проведення Ради. Не зважаючи ні на що Ігнатович не поступався, а його непоступлива, але аргументована позиція принесла плоди — Москва почала повільно, але йти на поступки.

 

Зокрема, під час останніх перемовин гетьман на конкретних прикладах викладав претензії щодо свавілля воєводських адміністрацій. Характерною була відповідь московських послів: «а до сих пор великому государю на воевод ни каких жалоб не было».

 

Це було явною неправдою, оскільки збереглися чисельні відповідні скарги. Цинічна гра долі: в московському архіві зараз ці документи лежать поряд зі згаданою брехливою відповіддю московських послів. 

 

А історія взагалі часто демонструє нам свою іронію: на Глухівській раді був присутнім Путін! Щоправда, звали його Ігнатій і він був з українського боку — це був один із козацьких полкових хорунжих. До нашого часу текст договору дійшов лише у російській версії, тому припустимо, що це так московські писарі традиційно на свій манер познущалися з якогось Гната Пута чи Гната Путька.

 

Отже, московські посланці прибули до Глухова з переліком статей, отриманих від царя. 22 основні статті мали бути прийняті без умов і ще 9 були додатковими, по них була прописана можливість поступок та їх межі. Так от, майже всі додаткові статті ввійшли до кінцевого документа зі змінами на користь Української держави!

 

Яскравим прикладом може слугувати еволюція рішення щодо участі козацьких посланців у майбутніх перемовинах між Москвою та Річчю Посполитою. Цар казав: «как переговоры начнутся, казацким посланцам на них говорить можно, но при этом не сидеть».

 

Пояснювалося це несприйняттям польськими послами козаків за рівних собі. Гетьман кмітливо заперечував. Московські посланці відповідали, що не проти, якщо козаки будуть сидіти на рівних, але після того, як це буде узгоджено з поляками. На жаль, невідомо, що там з московськими послами під час перемовин робив гетьман, але у Глухівських статтях читаємо: «на з’їзді козацьким посланцям сидіти, тому що за служби мають честь дворянську. А хто заслужив шляхетство, той сидіти може».

 

Причому навіть було прописано право козаків відстоювати свою честь у випадку відмови. Є підстави припускати, що автором такого вишуканого повороту справи був особисто гетьман. А в ті часи подібні питання соціального символізму, як відомо, були чи не на найпершому місці.

 

Але правки на користь України були внесені і до основних надісланих царем статей. Зокрема, вдалося конкретизувати на користь України розмите царське бажання «воеводам быть в тех городах в которых царь скажет». В договір внесли чіткий перелік лише з п’яти міст.

 

Гетьману вдалося відстояти базові принципи існування незалежної держави. Царський уряд більше не втручався в судові справи в Україні, податки на користь царя не збиралися, московських воєвод та гарнізонів стало в чотири рази менше.

 

Глухівські статті стали нормативною базою для всіх наступних договорів гетьманів з царями, базою того, що Українська козацька держава проіснувала ще майже століття. Бажання Москви швидко поглинути Україну, що явно позначилось за попереднього гетьмана Івана Брюховецького, було зупинено. 

 

Віталій МАМАЛАГА,
старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»