Кафкіанський гамбіт: від Краснагоракаї до Пашковського?
Схоже, Ласло Краснагоркаї — це угорський Франц Кафка. Назва роману «Меланхолія опору» (К.: Комора, 2025) цілком могла би бути підзаголовком до «Процесу». >>
Коли слово протремтить по жилах струмом: рецензія на поетичну збірку Ігоря Павлюка «Перевізник мрій»
24.07.2019
Майже чверть віку тому під час одного з журналістських відряджень у містечковій книгарні надибав «Нетутешній вітер» Ігоря Павлюка. Ім’я автора віршів мені нічого не говорило.
Але, заглибившись у тексти, вже не міг позбутися враження, що потрапив під дію магії словесного дивовижжя.
Згодом дізнався, що віршар мешкає у Львові і є журналістом за фахом, бо закінчив той самий факультет у Франковому виші, що і я.
А оскільки відчуваю пієтет до міста своєї студентської юності, то почав стежити за творчістю львів’янина. Ще й сталося так, що через деякий час наші шляхи перетнулися — виявилися членами редколегії літературного часопису «Золота Пектораль». В однойменному видавництві побачили світ і наші книги.
Відтоді пан Ігор посоліднішав: доктор наук із соціальних комунікацій, провідний науковий співробітник академічного Інституту літератури; професор Львівського національного університету; автор багатьох різножанрових видань, у тому й закордонних. Лавреат численних престижних премій.
Шанувальники полюбили його творчість, що вирізняється зануреністю у стихію ріднизми, «як сліди звірині на Волині». Поруч Павлюкових мотивів ріднокрайності мислиться також про вірші Василя Герасим’юка, Олеся Дяка, Бориса Щавурського, в котрих живе та ж туга. Це ніби з ними перегукується Ігор: «На рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро».
Тепер-от — «Перевізник мрій». Ігор Павлюк залишається традиціоналістом у виборі назви. Радикальна метафорика характерна для найменувальної політики вітчизняної поезії: «Екзистенцію дощу» Віктора Палинського, «Ловіння снів» Василя Рябого, «Політ водоспаду» Олеся Дяка.
У нових віршах чимало так званих громадянських мотивів. Авжеж — «це в душі. Це зветься батьківщиною. Пахне материнським молоком». Вплив політичного сьогодення провокує часом геть несподівані образи-оцінки, як-от: «Цих відьом радянських чорти узяли на поруки».
Але ще більше тут філософічності аж до богошукальницьких мотивів. Причому, ті пошуки важко назвати уповні конвенційними через постійний «тихий праісторії вокал» — відтак виходить «по-християнськи, трішечки перунно».
Пейзажність — необхідна умова існування лірики Павлюка. Вона часом не так візуальна, як слухова: «Зимова мряка... тонко плаче риба». Та, звісно, не бракує і кольорового живописання: «Лінивий вітер котить синій сум»; «Зелений змій комусь диктує вірші»; «Люблю цей світ, як білий лист паперу».
Так, любов до навколосвіття постійно «конкурує» з коханням у творчій магії: «Цей осінній вогонь загортаю в листок моїх віршів». І все задля того, аби «світлом ставати від болю і кольору, й звуку». А ще — побачити, як «скаче доля на одній нозі».
ЛІДЕРИ ЛІТА: КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО
Поезія
Іван АНДРУСЯК. Фонетика душі; М’яке і пухнасте. – Тернопіль: Богдан, 324+264 с.(п)
Катерина КАЛИТКО. Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 96 с.(п)
Василь МАХНО. Поет, океан і риба. – Х.: Фоліо, 512 с.(п)
Ігор ПАВЛЮК. Перевізник мрій. – Х.: Майдан, 352 с.(п)
Василь СИМОНЕНКО. Задивляюсь у твої зіниці. Сер. «Українська Поетична Антологія». – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 208 с.(п)
Андрій СОДОМОРА. З-під долоні. – Л.: Апріорі, 120 с.(п)
Тарас ФЕДЮК. Цеглина. – Тернопіль: Богдан, 528 с.(п)
