Тарас Компаніченко: відновлення Батурина - це лише початок осмислення своєї величної історії

— Пане Тарасе, пригадуєте, коли вперше побували в Батурині та які враження залишилися?

 

— Уперше побував незадовго до початку реконструкції. Це було таке занедбане містечко, про яке ми всі читали в якихось аналах історії. Але яке не мало жодних ознак минулої слави. Батурин свого часу був гетьманською столицею, містом європейським, розвиненим. Москалі його принизили сповна, все зробили для того, аби стерти пам’ять про нього. Це було свідоме доведення містечка фактично до стану села, де знищені всі архітектурні домінанти, де має функціонувати льонозавод, колгосп — і не більше. Головне — щоб нічого не нагадувало про його славетне минуле... 

 

Тарас Компаніченко

 

Коли розпочався процес відтворення, я ще приїздив до Батурина: на встановлення хреста на цитаделі, на відкриття пам’ятного хреста загиблим батуринцям, на перепоховання останків жертв Батуринскої різні... Та й зараз там буваю практично щороку.

 

Відвідуючи Батурин, бачу, як швидко він повертає своє обличчя. Там з’являються туристична інфраструктура, ошатність, готельні комплекси, сувенірна продукція. Бачу, що з’являються такі осередки паркової архітектури, як ансамбль регулярного парку — рідкісний, на жаль, в Україні. Але це теж важлива деталь, яка демонструє, що українці мали не тільки «англійські» парки (ландшафтні), як у Тарновського в Качанівці чи в Безбородька в Ніжині, а й «французькі» (регулярні, правильної геометричної форми з чіткою симетричною композицією. — Авт.).

 

Пригадую, коли тільки створили музей у Батурині, там було мало артефактів, здебільшого художні картини «на тему». А тепер це місце, яке наповнюється не тільки духом, а й реальними раритетами. Тут з’явилися автентичні речі, подаровані Грегором Розумовським, нащадком останнього українського гетьмана,   оригінальна мейсенська кераміка, модна на той час. Переконаний, що це буде осередок, який інспіруватиме потребу людей збирати по світу цю батуринську старовину й повертати її додому, щоб наповнювати музей справжніми експонатами, а відтак — непідробним змістом.

 

Археологічні розкопки, наукові знахідки і той факт, що Батурин знову фігурує в наукових дослідженнях, — доказ тому, що місто повертається на своє заслужене місце в українській історії. Нещодавно історик Тетяна Таїрова-Яковлева опублікувала частину батуринського архіву, що був вивезений Меншиковим і розпорошений по кількох сховищах. Я думаю, що це лише початок осмислення своєї величної історії.

 

Відновлення Батурина — це велика, вважаю, перемога. Прізвище третього президента Віктора Ющенка несправедливо в цьому контексті забувається. Так, переведення Віктором Андрійовичем України на монетарну політику, а не бартер, важко переоцінити — це велика його заслуга як фінансиста. Але президент Ющенко зробив і кільки символічних націєтворчих кроків — повернув українцям пам’ять про Голодомор і викреслені з нашої історії імена, ініціював створення Інституту національної пам’яті та відбудував дві гетьманські столиці — Батурин і Чигирин, які лежали в руїнах. Ніхто не заважав жодному з президентів це зробити. Але кеби і бажання не було. Бо це все йде від внутрішньої потреби людини, від того, чи відчуває вона цю величну місію, покладену на неї історією і предками. Місія наступних поколінь — наповнити відроджену гетьманську столицю реальним автентичним змістом.

— На концертах ви виконуєте пісню «Батуринська колискова». Як вона з’явилася у вашому репертуарі? І це ваша авторська пісня чи твір XVII століття, як вказують деякі джерела?

 

— Та ні, це моя пісня. Мені дивно, а певною мірою й приємно, коли мої твори обростають такими міфами і легендами. Бо це значить, що пісня пройшла випробування часом і вже живе своїм, окремим від автора, життям. А наявність у ній деяких слів староукраїнської мови, через що її, напевно, й зарахували до XVII ст., — вертоград, наприклад, це данина тому, що я просто добре знаю давню українську літературу і співаю твори тієї доби, займаюсь скорописом давньоукраїнським. І щоб додати композиції присмаку того часу, як шапрану, я вживаю ті лексеми, які хочеться повернути в новий обіг через поезію. Я написав цей твір в 90-х роках, коли в мене почали народжуватися діти. І співав їм, заколисуючи...

 

— Справді? Але це непроста композиція. Мені доводилося бачити на ваших концертах, як люди, слухаючи «Батуринську колискову», не стримували сліз...

 

— Це справді така неколискова колискова. Звісно, я співав їм і інші. А ця з’явилася як такий маніфест незнищенності України, що попри те, що нас убивали і нищили, ми все одно вистояли і зберегли не тільки сем’я і плем’я, а й клейноди віри і цноти.

 

— Але це не єдина пісня про Батурин у вашому репертуарі...

 

— Ні, не єдина. «Дума про Батурин», наприклад. Є кілька версій цього твору. Зокрема, «Плач зозулі» — коротка версія, в якій є слова:

 

В городі в Батурині,

Билась Москва три дні, три години. 

Розбилась на три половини. 

Течуть ріки кривавії,

Мостять мости тілами

Козацькими...

 

Цей твір можна знайти в кількох збірниках давньої поезії. Зустрічається варіант «В городі Кистрині», власне, назва міста могла бути будь-якою — в думах часто назви міст були завуальовані. Але пам’ять людську не обдуриш, тому у вищезгаданому варіанті чітко вказується назва — Батурин.

 

Узагалі я багато чого виконую, пов’язаного з Батурином. Адже гетьманська столиця залишила нам величезну пісенну і поетичну спадщину. З цим містом пов’язані імена бага­тьох достойників. Це Дмитро Туптало, духівник Івана Мазепи, той, що став святим Ростовським. Стефан Яворський, поет і духівник гетьмана Мазепи, пізніше — митрополит Муромський і Рязанський, місцеблюститель патріаршого престолу. Далі — Теофан Прокопович, видатний науковець, драматург, поет, письменник і державний діяч. З Батурином пов’язані поет Іван Орновський, перекладач Іван Максимович, автор віршів і церковно-релігійних творів Варлам Ясинський, письменник і поет Іван Величковський, віршописець доби Мазепи Климентій Зиновіїв (Зиновенко, Трясця). А ще ж Пилип Орлик і його видатна поетична спадщина. І, звісно, Іван Мазепа та його доробок. Тобто Батурин — це великий культурний пласт.

— Справді, Івана Мазепу доля щедро обдарувала талантами: державний діяч і полководець, він знав кілька мов, грав на музичних інструментах і сам писав пісні. Проте мені доводилося зустрічати думку, що деякі твори, авторство яких належить Мазепі, насправді народні, просто гетьман їх дуже любив...

 

— Маєте на увазі алегоричну «Пісню про чайку»? Це твір XVII століття, він існує в кількох варіаціях. Але в цій версії (наспівує) «Ой горе-біда тій чайці-небозі, що вивела діти при битій дорозі» і далі «Киги-киги» — оце дуже ймовірно Мазепа. А пісня «Бідна моя голівонько», створена 1707 року на смерть Марії Магдалени Мазепіни, «пані госпожі ігумені Вознесенського Паненського (тобто дівочого. — Авт.) монастиря» на Печерську (матері гетьмана. — Авт.), зберігалась у збірниках Полуботка і Маркевича, де записана як пісня Мазепи. Згодом цей твір називали «Сирітська пісня».

 

Враховуючи все, що пізніше відбувалося довкола постаті гетьмана, від цього прізвища свідомо відхрещувалися, тому його пісні вже декларувалися як народні.

 

 

Останні, до речі, знахідки, які писані рукою Мазепи. Я ось допіру дивився батуринський архів Таїрової-Яковлевої, вона процитувала в «Батуринській старовині» два рядки з твору «Старець із тілом своїм бесідує». Цей твір та «Поема про волю» — це дві поезії, які збереглися і вважається, що вони належать Мазепі.

 

— У травні, під час відкриття виставки у Батурині на честь Григорія Орлика, ви розповідали, що син Пилипа Орлика теж був музично обдарованим і грав на бароковій лютні? Де він цього навчився?

 

— Григорій, син Пилипа Орлика і похресник Івана Мазепи, захопився грою на лютні, коли навчався в університеті в Лунді (Швеція). Вважається, що він учився у видатного австрійського лютніста, композитора Вайса. На той час ренесансна лютня не була популярною, тому це, швидше за все, була барокова лютня.

 

На торбані (це фактично архілютня) грав Іван Мазепа, його інструмент зберігався у колекції Тарновського в Чернігові з гербом гетьмана. Андрій Розумовський (син Кирила Розумовського) теж грав на торбані, у Відні утримував власним коштом струнний квартет і сам у ньому виконував деякі партії. В колекції родини Розумовських було аж три торбани, один із них і досі висить на кухні Грегора Розумовського. Тобто, це інструмент, який тут лише по музеях можемо взріти, а в Австрії, у Відні, де мешкає нащадок Розумовських, він — частина хатнього інтер’єру і родової пам’яті.

 

Європейська лютнева школа була досить потужною. Днями я давав інтерв’ю одному італійському професору Джованні Ерколані, який приїхав знімати про Майдан, і коли заграв йому Мазепину «Бідна моя голівонько» та кілька інших творів тієї доби, він сказав: «Та це ж і ренесансна, і барокова музика європейська!» Тобто коли ми говоримо «старосвітська українська культура», це означає — європейська. На початку XIX століття виникло поняття «старосвітський». Старосвітські батюшки, старосвітський торбан, старосвітська одіж. Що це означає? Та це ж Гетьманщина! «Занапастили Божий рай!.. Гетьманщина!» — читаємо в Шевченка. Тобто старосвітське — це давнє, рідне, своє. Можна провести таку аналогію: якщо Європа — це старий світ щодо Америки, то Гетьманщина — це старий світ для українців. Стара Гетьманщина овіяна ореолом доброї слави. І Батурин, у якому переплелися біль, слава, втрачені можливості, — ключове місце цієї Гетьманщини.

 

— Коли ми вже говоримо про таланти гетьманської столиці, то не можна не згадати, що брат останнього батуринського гетьмана Олексій Розумовський також проторував собі дорогу на найвищі щаблі влади голосом і талантом. Відома історія, що завдяки гарному співу він спочатку потрапив до Москви, а потім і в покої самої імператриці... 

 

— Коли після батуринської трагедії столиця була перенесена в Глухів, там було створено, зокрема, Глухівську співацьку школу. Зауважте, не лицарську, а співацьку — цей край москалі намагалися не розвивати, а «пользітєльно» використовувати. Пригадуєте, як у радянські часи в гербах республік були «пользітєльниє вещі для дєла міровой революції» — пшениця, бавовна, виноград? Якось мене сусід запитує: «Тарас, а почему символ Украины — калина, а не буряк? Вот если бы буряк, то я бы понял». Відчуваєте підтекст цього запитання? Оце принцип колоніального мислення: розглядати цей край не з точки зору пієтету, а з точки зору «пользітельності», яка користь з нього може бути.

 

І співацька школа в Глухові теж була створена з корисливою метою — поставляти таланти в Москву. Там вчили грати на музичних інструментах, вчили співати партессо (спів по голосах. — Авт.). Партесні співаки, які співали в стилі багатоголосного концерту, були дуже популярні на Московщині, починаючи з Олексія Михайловича. «Алєксєй Міхайловіч тішайший» просив Богдана Хмельницького прислати співців, щоб вони йому виконували на клиросі партесні концерти, бо мали добрі голоси і співали таки милозвучно.

 

Після Батуринської трагедії практика рекрутування талантів з України набула ще більшого розмаху. І ця мода на все малоросійське там, у Москві, це було не просто так. У них була мода і на все грузинське. Вони так приручали «диких звірів». Диких — себто вільних. Тоді ж цілі збірки наших пісень разом із співаками-рекрутами потрапляють на Московщину і вже виконуються як великоросійські. (Наспівує).

 

Щиголь тугу мает, 

Параду збирает.

Не может един мешкати 

Женитися мает. 

Яка це мова? Російська? Та невже?!

 

Олексій Розумовський (як і Сковорода, між іншим, Григорій Любисток, Полторацький, Дегтяревський, Максим Березовський та багато хто) теж потрапляє до придворного хору. Розповідають, ніби Олексій заспівав Єлизаветі пісню «Ох я нещасний», і між ними проскочила ота іскра, яка призвела до стрімкої кар’єри українського парубка і всього його роду. Можна було б гадати, що це лише красива легенда, якби не наукова знахідка професора Київської консерваторії Михайла Степаненка. В альбомі Єлизавети Петрівни він знайшов фортепіанну обробку цього мотиву та опублікував її. І ця знахідка підтверджує ту історію, що Олексій дійсно співом і вродою вразив майбутню царицю.

 

Зберігся також інший твір, авторство якого приписують Єлизаветі Петрівні.

 

Житіє моє всегда горькоє.

Прожив я свой вік як не чоловік.

Прожив я свой вік як не чоловік,

В світі жиючи біду терплячи.

 

Дуже по-великоросійськи чи не так? Іронізую звісно. До того ж кант написано від чоловічої особи. Припускаю, що насправді Єлизавета Петрівна могла почути цю пісню від Олексія Розумовського і записала її.

 

Зрештою, хоч як би там   було, а Олексій отримав добру освіту і дав освіту своєму братові Кирилу. Так, торувати собі дорогу своїм талантом — це був гіркий шлях. Та на той час, коли малоросів розглядали лише як слухняних рабів, іншого не було. Вся ця страшна дипломатія через ліжко, через голос і талант — це, звичайно, принизливо. Але Розумовські не забули про свою батьківщину, дбали про неї, намагалися використати своє становище, аби полегшити долю свого краю і народу.

— Кілька років тому ви започаткували проект «Родинні гнізда», аби привернути увагу до плачевного стану маєтку, який належав матері останнього гетьмана Наталі Розумисі. Саме цей маєток ми бачимо у відомому фільмі «Звезда пленительного счастья»...

 

— Так. Цим проектом ми хотіли привернути увагу широкої громадськості до проблем пам’яток історико-культурної спадщини. Оскільки багато таких об’єктів не просто занедбані, а опинилися на межі зникнення через бездіяльність держави. Першим об’єктом, про який хотілося бити на сполох, був маєток у селі Покорщина (нині — місто Козелець на Чернігівщині. — Авт.). Його історія пов’язана одразу з трьома знаменитими українськими родами — Розумовськими, Дараганами, Галаганами. До того ж це пам’ятка часів Гетьманщини, яка одна з небагатьох на Лівобережжі дійшла до наших часів.

 

Його, нагадаю, придбала Наталя Розумиха для того, щоб прийняти тут свою невістку імператрицю Єлизавету Петрівну, яка приїхала, щоб укласти таємний шлюб з Олексієм Розумовським. Існує легенда, що село Покорщина отримало таку назву тому, що тут нібито «упокорилась» — уклонилася — цариця своїй свекрусі — простій козачці Наталі Розумисі. Насправді, назва походить від прізвища полкового писаря Івана Покорського, якому належав маєток і місцеві землі. Згодом садиба відійшла як посаг доньці Розумихи Вірі, дружині київського полковника Юхима Дарагана і сестрі гетьмана Кирила Розумовського. Останні власники Галагани — ще один відомий український рід.

 

З фотографом Дмитром Клочком ми були тут у 2003 році і зробили серію фото, потім фотографували маєток у 2016 році, коли започаткували проект «Родинні гнізда». Різниця між світлинами — разюча. З Іриною Данилейко ми зняли там також кліп на фольклоризовану версію пісні «Ох я нещасний», ту саму, що Олексій Розумовський заспівав Єлизаветі й з якої почалася історія великого кохання.

 

— Цей кліп можна побачити в мережі. Особисто мене шокувала різниця між теперішнім станом маєтку і тим, як він виглядав у згаданому вище фільмі режисера Володимира Мотиля, знятого в 70-х роках...

 

— Садиба руйнується, і боюся, якщо нічого не робити, то ще через десятиріччя ми можемо приїхати на руїни! І тоді цей маєток ми зможемо побачити хіба що у згаданому фільмі або ж на фото. 

Такі об’єкти овіяні легендами і таємницями, а таємниці завжди притягували увагу й дослідників, і простих туристів. У чому таїна маєтку «Покорщина»? Тут, у Козельці, не тільки здійснилося таїнство шлюбу Єлизавети Петрівни й Олексія Григоровича в 1744 році. Тут виховувалися й їхні діти. І ота княжна Тараканова з відомої картини Флавицького, яка видавала себе за доньку Єлизавети Петрівни й Олексія Розумовського та була проголошена самозванкою, ймовірно, й була плодом цього морганічного шлюбу (без права престолонаслідування. — Авт.). Вона виховувалася в Дараганів і, очевидно, мала їхнє прізвище: Тараканова — то вже переінакшене на російський кшталт. Доля її склалася трагічно — вона померла в ув’язненні, куди її запроторили за наказом Катерини II, якій не потрібні були конкуренти на престол.

 

У цілому приїзд імператриці в Малоросію — це був той «добрий случай», який міг змінити хід історії. Долею випадку історія справді повертається в щасливе для нас русло: відновлюється інститут гетьманства, яке проіснувало аж до 1764 року, а сама Гетьманщина — до 1783 року...

 

«Це не злидні, це все — неосвіченість наша»

 

— Нині цей маєток так і стоїть занедбаний? Якісь зрушення в його долі є?

 

— Так, на жаль, і стоїть. Є якісь рішення місцевої влади. Але проект перебуває в такому завислому стані. Ми зробили інспірацію, будемо намагатися продовжити роботу в цьому напрямку. Просто дуже важко займатися всім одночасно. Є рішення, яке передбачає задіяти цей об’єкт як музейний простір. Наприклад, є пропозиції зробити музей килимарства або музей київського полку. Та хай би що було, аби маєток зберегти.

 

Я дуже боюся, аби не було так, як із церквою у Пустовійтівці на батьківщині Калнишевського, яку просто знищили. В радянські часи там зробили комору для зерна, але вона була, стояла, ще недавно я виступав там. І раптом під виглядом реставрації її... знесли, а натомість збудували муляж. Хороша «реставрація», нічого не скажеш! Боюся, що й автентичний маєток у Покорщині доведуть до такого стану, а потім збудують муляж. Хоча по ньому повністю збереглася документація, якщо захочуть відновити — є на що спертися, замки, завіси — все описано!

Насправді це не злидні, це все — неосвіченість наша. Гроші на реставрацію можна знайти. Просто люди живуть іншими цінностями.

 

Ось ми з вами зараз розмовляємо в Музеї шістдесятництва, в залі, де відкрито виставку художниці й скульпторки Галини Севрук. А чи багато людей знає, хто це і який її внесок в українську культуру? В мене взагалі складається враження, що сучасний гомо сапієнс вже давно є гомо віденс — це продукт телебачення, який не читає книжок і не цікавиться своєю історією, а ковтає тільки те, чим його годує телевізор. І це трагедія.

 

Ми в лютому написали звернення проти «Зе», то в соцмережах люди писали: «А кто ето такіє? Пусть уезжают, ми іх нє знаєм!» А серед підписантів, зокрема, були В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Богдан Горинь, Кирило Стеценко, Любов Голота, Павло Мовчан. Але «Ми іх нє знаєм!» І ми хочемо від цих людей, аби нація зберігала такі об’єкти!

 

 Та переконаний, що ми переможемо. «Пощезнуть всі перевертні й приблуди І орди завойов­ників-заброд». Все одно ця земля всіх перемелювала. Багато хто приходив сюди ворогом. Капністи прийшли сюди служити Петру I і руйнували Січ, оту першу, ще за Мазепи, а потім їхні нащадки були українськими патріотами. Василь Капніст написав відому «Оду на рабство», в якій виступив проти знищення Гетьманщини і запровадження кріпосного права. А через десять років після цього їздив зустрічатися з пруськими кайзерами, прохаючи підтримки в повстанні проти Москви. Схожа історія з Галаганами — прилуцький полковник Гнат Галаган зрадив Мазепу і допомагав знищувати Запорізьку Січ. Але згодом його рід дуже прислужився українській cправі. І таких прикладів, коли ця земля обертала завойовників на своїх, багато.

 

А крім них, є ще й правильні українські роди, які століттями боролися за українську справу. Якось письменник і видавець Іван Малкович розповів, що знайшов дані про свого предка, який іще в XV столітті боровся за Україну й був страчений. Моя дружина каже: «Іване, це значить, що твій рід уцілів у вихорі віків і досі тримає небо України».

 

P.S. Із 3 червня на урядовому сайті kmu.gov.ua триває збір підписів під петицією (№41/002318-19еп), яка має на меті зупинити знищення садиби Дараганів «Покорщина». Підписати її та долучитися до шляхетної справи збереження історичної спадщини можуть усі небайдужі. 

ОСОБИСТЕ