Мило як прикмета куртизанок
Остання чверть ХІХ століття, що позначилась зміною статусу й отриманням жінками нових соціальних ролей, характерна суттєвими новаціями у моді та костюмі, наголошує пані Юлія. Якщо у 1850-х роках мода та краса були витриманими і суворо регламентованими, а макіяж і навіть застосування мила вважалися легковажністю і достовірною прикметою куртизанок, то наприкінці століття дами з поважного товариства, а за ними і жінки середнього достатку вже користувалися всіма можливими косметичними новинками і подеколи намагалися бути екстравагантними в своїх костюмах та манерах. Упродовж 1880-90-х повсюдно в дамському арсеналі уже наявні рідка пудра, рум’яна, чорна туш і губна помада.
«Зміна традиційного образу жінки-аристократки виразно помітна на світлинах та аксесуарах, представлених на виставці. У центрі столу — фотографія представників родини Тарновських iз родичами у Качанівці 1870-х років, де бачимо аристократок у традиційних на той час костюмах. Натомість навпроти на стіні — фотографія світської дами початку ХХ століття (дружини чиновника з Білої Церкви), напудреної білою пудрою і у вигадливому капелюшку та платті. На столі є аксесуари і предмети жіночого туалету рубежа ХІХ—ХХ століть: щітки для волосся та одягу, пудрениця з люстерком, набори скриньок для прикрас тощо», — розповідає Юлія Осташевська.
Найголовнішими пунктами «правил краси» стає використання макіяжу та догляд за шкірою. Різні засоби збереження шкіри і для боротьби з лупою рекламуються чи не в кожній газеті і часописі (зокрема, можна побачити рекламні вирізки з київських газет «Кієвлянін», «Кієвскоє слово»).
У центрі екпозиції — зразки жіночого одягу кінця ХІХ століття. Це вже не корсети і не довгі масивні плаття з роздутими рукавами і спідницею, як дзвінок. Із 1880-х років жіночий одяг і костюм виразно змінюються, даючи жінці свободу, що виражає її зростаючу соціальну мобільність. Дама тепер, наприклад, сідає за кермо велосипеда, і такі прогулянки спричиняють революцію в моді. Якщо в середині ХІХ столітті всі медичні статті доводили, що жіночий хребет слабкий і тому потребує корсету, то після винайдення рентгену в 1895-му з’явилися вивірені новим досягненням діагностики публікації про анатомічні деформації, що виникали внаслідок саме стягування жіночої фігури не надто зручним предметом гардеробу.
Окремі часописи — «Паризька мода», «Модний кур’єр», «Вісник моди» — друкували в 1900-1910 роках поради щодо пошиття «модного одягу». В них часто розміщувались додатки з викройками для кравецтва вдома. Аркуші таких видань із зображеннями плать (за ними далі розміщувались аркуші з викройками із розмірами і лініями крою), представлені на виставці.
Наприкінці XVIII століття відбуваються разючі зміни в уявленнях про людський організм, гігієну, профілактику хвороб. Історики пояснюють, що саме міркуваннями медичного характеру — запобігання поширенню венеричних хвороб — влада аргументує необхідність легалізувати проституцію. Повіям дозволяють легальну працю за умови реєстрації. Їм належало отримати спеціальний документ в органах охорони правопорядку, здійснювати регулярний медичний огляд, мати відповідний вік (він зріс в імперії Романових від 16 до 21 року; в Австро-Угорщині суворо заборонялося реєструвати молодших 14 років). Регулювалася відстань від борделів до храмів, навчальних закладів, державних установ (у Києві — не ближче, ніж 300 м, у Львові — 200 м).
Очевидно, що легальна проституція була вигідна владі: і сплатою мит, і як місце, куди не гребували заходити й високопосадовці. Зрештою, подолати заборонену рекламу не вдавалося. Один із її видів — поширення фото з напівоголеними дівчатами. Зразки можна побачити на виставці.
Перша хвиля феміністичного руху
Впадає в око суперечливість ставлення до жінки у тогочасному суспільстві. Адже одночасно плекався образ цнотливої жінки, що стане вірною дружиною і берегинею домашнього вогнища, та узаконювалися до/позашлюбні сексуальні розваги для чоловіків. Попри це, у XIX столітті освічене жіноцтво таки отримує можливість заявити про себе і свої права. Необхідною передумовою для цього стало поширення жіночої освіти.
Однією з приватних жіночих гімназій стала відкрита у 1878-му в Києві Вірою Ващенко-Захарченко — дружиною професора Університету святого Володимира, яка раніше викладала в Інституті шляхетних дівчат. Для того, щоб заклад запрацював, подружжя пожертвувало власні кошти.
«Навчання у жіночих закладах освіти давало вихованкам не лише подальший саморозвиток, а й можливість самостійно заробляти на хліб насущний працею «домашньої наставниці» чи вчительки (саме про це йдеться в атестаті 1885 р. випускниці гімназії Ващенко-Захарченко Марії Данилевської, представленому на виставці). Наприкінці 1911 року випускницям вищих курсів дозволили викладати у середніх навчальних закладах, а тим, хто навчався в університетах, — отримувати магістерські й докторські ступені», — розповідає співкуратор виставки, старший науковий співробітник Національного музею історії України Максим Яременко.
Віяло Лесі Українки. Фото НМІУ
Окрім педагогічної та наукової праці, навчання відкрило шлях жінкам до інших інтелектуальних видів діяльності, зокрема — перекладу. Яскравим прикладом перекладачки є письменниця Марко Вовчок (1833—1907). Із французької вона переклала кільканадцять романів Жюль Верна.
Перша хвиля феміністичного руху припадає на другу половину XIX століття. Не оминає він і українських теренів, що перебували у складі різних держав. Відомими його учасницями були Леся Українка, що мешкала в Російській, та Ольга Кобилянська з Австро-Угорської імперії. В експозиції представлені їхнє спільне фото та годинник і віяло, що належали Лесі Українці.
Ольга Кобилянська наголошувала, що боротися за жіночі права — це не відмовляти жінкам у жіночності, не уподібнювати їх чоловікам в одязі, поведінці абощо. Емансипація передбачає, як твердила вона, надання жінці таких можливостей, аби вона могла досягати власних цілей, жити згідно з власними потребами й інтересами, а не відрікатися від них під тиском якихось стереотипних уявлень про місце й роль представниць цієї статі у суспільстві, бути самостійними, а не підлеглими у житті.
Лікарі та лікарі-жінки
Жінки щораз активніше почали професійно реалізовуватися в медицині. Йдеться не про повивальні практики, котрі віддавна були в жіночих руках. Молоді дівчата здобувають освіту на медичних факультетах. Лише в Києві у 1913 році практикувало 47 жінок-лікарів. У тогочасних міських довідниках виділяли окремо рубрики «Лікарі» та «Лікарі-жінки», поділяючи фахівців за статевою ознакою. За словами Максима Яременка, серед лікарок переважали жіночі спеціалісти, дерматологи, венерологи та акушери, проте траплялися й педіатри, офтальмологи, імунологи, хірурги, невропатологи.
Жінку в медицині ілюструє вітрина з матеріалами про київську лікарку Катерину Григорівну Ляскоронську. Сестра відомого українського історика та археолога Василя Ляскоронського мешкала на Великій Житомирській, 38. Спеціалізувалася як жіночий лікар та акушер.
У вітрині бачимо виписаний нею рецепт. У НМІУ також зберігається листування цієї лікарки з колегами із Західної Європи. Катерина Ляскоронська і в 1920-ті роки продовжувала лікувати. Приклад цієї жінки показує, як в одній особі перепліталася різна діяльність, що стало можливо саме у XIX столітті. Окрім приватної медичної практики, Ляскоронська перед Першою світовою війною одночасно була ще й лікаркою Києво-Подільської жіночої гімназії та викладачкою гігієни у жіночій гімназії.
Отже, виставка дає змогу поглянути на зміни у становищі жінки, зосередившись на кількох «традиційних» та цілком нових образах містянок. До огляду представлено речі із фондів НМІУ, його філії — Музею історичних коштовностей України та приватного колекціонера Дмитра Піркла. Виставка триватиме до листопада.
