Рушник від Дніпра до Сени: як 9-метровий оберіг довезли до пам’ятника Тарасові Шевченку в Парижі

10.07.2019
Рушник від Дніпра до Сени: як 9-метровий оберіг довезли до пам’ятника Тарасові Шевченку в Парижі

Рушник національної єдності у шостому районі Парижа, на бульварі Сен-Жермен у затишному скверику Тараса Шевченка (Фото надане організаторами проекту)

Презентація Рушника національної єдності в Україні набрала такого розголосу, що народився цікавий міжнародний проект. Незвичайний символічний мистецький витвір проклав шлях від Міжнародної французької школи в Києві до Української школи в Парижі.
Нагадаємо, упродовж ще 2007-2008 років загальнонаціональний оберіг вишивали 1тис. 340 осіб. Узор Рушника національної єдності розробила українська художниця Олександра Теліженко, яка заклала в нього всі необхідні важливі коди та знаки. Скажімо, довжина — дев’ять метрів. Ця цифра не випадкова. За нумерологією, вона є цифрою достатку. Хранителями Рушника національної єдності є подружжя Тамари і Миколи Степаненків.

Крок перший: французька школа в Києві

Недавно директорці Міжнародної французької школи в Києві мадам Тіфен Анрі було за­пропоновано зробити презентацію Рушника національної єдності для учнів і батьків у навчальному закладі, який вона очолює. І вже 14 травня у Пущі-Водиці стартував проект. Старшокласники розгорнули 9 метрів рукотворної краси й історії України. Хранитель рушника Микола Степаненко розповів учням, вчителям та батькам історію створення рушника. Фантастична краса перехоплювала дух.
 
І як тут без української пісні?! Талановиті сестри Галина та Людмила Турчак зачарували своїми голосами, наповнивши подвір’я школи піснями. Хтось підспівував, хтось щемливо стримував сльозу. Мадам Тіфен пригадала свою вже улюблену українську пісню «Цвіте черешня в мами на городі». (До речі, вона мріє невдовзі заспівати її французькою мовою). 
 
25 років Тіфен Анрі живе в Україні. За ці роки француженка полюбила Україну всім серцем, закохалася в українця, народила й виховала донечку й сина. Вивчила українську мову, звичаї і традиції нашого народу. Хоча свого часу казала, що жити в Україні й залишатися француженкою дуже важко. 
 
Тіфен Анрі пригадує, як усе починалося: «Я закінчувала навчання в Парижі. Треба було писати дипломну роботу. За розподілом мала їхати до Москви. На жаль чи вже на щастя, виникли проблеми з бюджетом. Директор університету східних мов, де я навчалася, захоплено розповідав про чудове місто на Дніпрі — Київ. Ось так самостійно і зробила свій вибір. Одразу відчула українську гостинність, зрозуміла, що таке насправді слов’янська душа. Все, чого навчали нас у Франції, — то теорія. На практиці  все інакше. Україна відчутно відрізняється від Росії. Тепер я напевне можу сказати, що Україна — не Росія. Дуже важко французам розповісти, що таке Україна. Тут треба довго жити, щоб розуміти культуру, звичаї, традиції».
 
Мадам Тіфен залюбки співпрацює з усіма, хто йде назустріч: письменниками, кінорежисерами, акторами, перекладачами, художниками, співаками, видавництвами. Тож ідея з Рушником національної єдності для неї була як знахідка. Вона заздалегідь бачила продовження цього проекту. «Рушник національної єдності: від України до Франції!» — засвідчував виготовлений учнями та педагогами плакат.

Bonjour Paris!

А потім були лише три години перельоту. 1 тис. 846 кілометрів — і Рушник національної єдності приземлився в аеропорту Шарль де Голль. Там українську делегацію зустрічав випускник Української школи в Парижі Леонід Іванов. Він із радістю повідомив, що кілька років тому в його місті Бердянськ, звідки родом, був свідком і учасником гаптування цього рушника. Отож мав неабияке бажання швидше побачити результат!
 
Далі — затишна вулиця в самому центрі Парижа з благозвучною назвою авеню Мессін. Саме тут розташований Культурно-інформаційний центр Посольства України у Франції, а в ньому Українська паризька школа, яку вже ось 15 років очолює українка Олена Місталь. Це 8-й район французької столиці, який парижани називають «золотим трикутником», де розташовані Єлисейські поля, авеню Монтень, Фобур Сент-Оноре, вулиці Георга V та Матиньон. Цю будівлю пощастило придбати уряду України у 2004 році. З будинком пощастило, бо він має свою історію: одним iз власникiв свого часу був популярний кіноактор Ален Делон. Саме тут французький актор мешкав iз красунею Ромі Шнайдер.
 
Олена Місталь, директорка Української паризької школи, разом iз цьогорічними випускниками зустрічали рушник при вході. Дев’ятиметровий красень привернув увагу і групи японців, які попросили дозволу сфотографуватися з рукотворним шедевром. Після такої нетривалої затримки під оплески учнів, батьків і звуки гімну України рушник національної єдності урочисто занесли до зали. І тут не без цікавості діти й батьки слухали історію створення оберега та отримали на його тлі атестат про здобуття освіти. 
 
«Українська паризька школа починалася з 10 дітей i трьох учителів, — розповідає Олена Місталь. — Зараз навчається близько сотні дітей, а тих, що здають державну атестацію, — 56. Решта просто вчиться, аби не забувати рідну материнську мову». 
 
Олена Місталь, яка називає себе «київською парижанкою», бо живе у Франції понад 20 років, зізнається, що на ювілейний, 15-й, рік Українській паризькій школі з Рушником національної єдності просто пощастило. «Це унікальний випадок,  що до нас прилетіла частинка України, частинка рідної землі й умовно…1 тис. 340 українців, які вишивали цей рушник!»
 
З успішним завершенням навчання дітей привітали, окрім директорки і засновниці закладу, представниця Міжнародної української школи, голова атестаційної комісії Наталія Жаворонкова та очільниця Культурно-інформаційного центру Посольства Наталія Кочубей. Невеличкий концерт випускникам та їхнім батькам подарував українсько-французький колектив Sc. А завершилося свято традиційним вальсом.
 
Наступна презентація Рушника національної єдності відбулася у День родини для дітей молодшого віку та їхніх батьків. 

Український острівець на Сен-Жермен

Є у шостому районі Парижа, на бульварі Сен-Жермен, затишний скверик Тараса Шевченка. І радо зустрічає там гостей Тарас. Поруч — Українська греко-католицька катедра Володимира Великого. А при церкві — Українська школа Святого Володимира Великого. 
 
«Українська школа при церкві Святого Володимира Великого почала працювати у 1950-х роках завдяки сестрам-служебницям, — розповідає Любов Любчик, вчителька української мови і літератури. — Першими учнями школи були діти українських емігрантів, що з різних причин оселилися у Франції. Заняття тоді проводили щосереди.
 
Із 80-х років організацією занять та масових заходів школи почали займатися батьки учнів. Сестри продовжували викладати катехизм і готували дітей до Першого Святого Причастя. Заняття вирішили проводити у церковній залі щосуботи, щоб відмовитись від недешевої оренди приміщення для 3-4 учнів. Поступово склад і кількість вихованців змінювалися. Вже у 1984 році школа налічувала 15-20 учнів, які навчалися за підручниками з Канади та Англії. У 2010-му в школі навчалося 48 учнів. Нині тут близько 300 дітей віком від 4 до 16 років. Більшість учнів — це діти українських емігрантів, народжені у Франції».
 
Уже багато років школу очолює пані Надія Мигаль, яка вважає себе канадійкою й українкою. Напівжартома каже, мовляв, «моя голова виросла в Канаді, але в мені українська кров!» Тато Григорій, мама Марія вчителювали свого часу в Україні, мама була вчителькою початкових класів. Очевидно, від неньки пані Надія успадкувала бажання бути педагогом. Та була в неї ще одна мрія: дуже хотіла побачити Париж. Ще в Канаді почала вивчати французьку мову. 
 
«Долею випадку випало мені приїхати до Франції на два роки, — розповідає Надія Мигаль, — та й залишилася понині». В Україні вперше побувала в 1973-му, у Львові. Місто приємно вразило. Милувалася архітектурою, захоплювалася людьми, мовою. Навіть татову рідню вдалося зустріти.
 
Пані Надія віддано любить свою роботу. Без школи, дітей уже не уявляє свого життя. Вона відстежує всі цікавинки й новинки про Україну й намагається, аби про все те дізнавалися діти й батьки.
 
Новина, що Рушник національної єдності приїхав до Парижа, не пройшла повз її увагу. Разом з учителями і батьками український оберіг гостинно зустрічали в суботній школі, де близько сотні учнів 5-9 класів по черзі тримали рушник і слухали історію його створення. Це була сота презентація рушника! 
 
А вже скільки запитань посипалося до хранителів цього рукотворного дива! Дітей цікавило, насамперед, де саме, у яких регіонах вишивали рушник, скільки кілограмів ниток пішло на гаптування і чи долучалися до такої творчості діти? 
 
І наостанок усі дружно сфотографувалися на згадку з Рушником національної єдності біля пам’ятника Тарасові Шевченку у французькому сквері.