На фестивалі в Сицилії показали пропагандистський фільм з Медведчуком і Путіним

Перш ніж перейти до опису самого «українського» фільму-переможця, варто познайомитись, що ж то за «славетний кінофестиваль» на Сицилії у місті з населенням 11 тисяч мешканців. Місто дійсно мальовниче, його віддавна вподобали багатії, в ньому проводились кілька важливих міжнародних самітів. А для розваги нудьгуючих товтосумів 65 років тому вигадали ще й кінофестиваль. Він належить до най­старіших у світі, але у фестивальній градації перебуває у хвості алфавіту після магічної для кіноманів літери «А».

 

 

...та їхній беззмінний «меценат».

 

Тож і про цьогорічний фестиваль інформували переважно трійка телеканалів Медведчука та окремі російські видання, зокрема кремлівська «Російская газета», але аж ніяк не світові ЗМІ. 

 

Але ж свято у медведчуківських каналів не відняти, їхній хазяїн його замовив, їхній хазяїн на ньому був. І не сам, бо у стовідсотковому очікуванні на вишеньку на торті до Таорміни прибули дружина Медведчука Оксана Марченко, віддані друзі з команди «регіоналів», численні репортери згаданих медведчуківських ЗМІ, що мали зареєструвати для  передвиборчої агітації «тріумф» хазяїна, який після виборів мітить посісти крісло спікера Верховної Ради.

 

Масований десант «регіоналів» на приємний і «переможний» кінофестиваль до Сицилії був виправданим. Все застраховано, жодних збоїв не мало бути. Виконавчий продюсер фільму Олівер Стоун став главою журі й особисто оцінював представлену на конкурс ним же роботу. Такий збіг інтересів недопустимий на будь-якому іншому кінофорумі світу. 

І що ж це за «шедевр» кінодокументалістики, який Олівер Стоун особисто продюсував і особисто визнав переможцем? Це серія інтерв’ю, які як особисто Олівер Стоун, так і інші модератори провели з Віктором Медведчуком, його дружиною Оксаною Марченко та... президентом Росії Володимиром Путіним. Є ще вкраплення антиукраїнських висловів інших українофобів. У доступному в інтернеті трейлері фільму наводиться висловлювання колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера: «Я завжди стверджував і продовжую стверджувати всім, що Україні не місце в НАТО».

 

Оскільки ми ще не бачили фільму, то покладемося на його описання одного з ініціаторів його створення. Депутат Верховної Ради України медведчуківець Тарас Козак так прокоментував у Таорміні одному з медведчуківських же телеканалів послання фільму: «Я підкреслюю, що Олівер Стоун прагнув довести і показати, що в Україні є реальне втручання, і Україна — це розмінна карта для Америки».

 

Довести, що Майдан організував та фінансував американський філантроп Джорж Сорос. Також, на його думку, фільм повинен вплинути на світогляд кожної людини (перед парламентськими виборами, зрозуміло). А ще у фільмі висловлюються побоювання (не лише для внутрішньо українського, а й міжнародного вжитку), що Україна може стати плацдармом для нової війни у протистоянні НАТО і Росії. Як вихід із ситуації, пропонується висловлювання Путіна в інтерв’ю Стоуну, що «зближення» України та Росії є невідворотним.

Медведчуківські канали просувають у своїх повідомленнях, що ця агітка є фільмом Олівера Стоуна, хоча він є лише частково інтерв’юером та виконавчим продюсером. Режисером та продюсером фільму є Ігор Лопатонок, якого, для більшої авторитетності, відрекомендовують «американським» режисером. Хоча насправді «американець» народився 4 січня 1968 року в місті Марганець Дніпропетровської області.

 

Не варто відмовляти йому в таланті, бо, попри технічну освіту в Дніпропетровському університеті, він також закінчив факультет міжнародних фінансів Московського університету міжнародних відносин. Обрав життєвий шлях відповідно до особистих інтересів, а саме — реставрацію та переведення в кольоровий формат старих радянських фільмів. Він вселив «барвисте» життя в таку радянську кінокласику, як «В бій ідуть тільки «старики», «Волга-Волга», «Цирк», «Офіцери», «Три тополі на Плющисі», «Батько солдата». Накопичивши грошиків, розпочав інвестувати в інші прибуткові українські, російські та закордонні проекти, щоб надалі назовсім перебратися до Лос-Анджелеса.

 

Важко відстежити легальність всіх його проектів, як і мотиви та час початку співробітництва з людьми Януковича, але вже у попередній своїй роботі «Україна у вогні» (2016) Ігор Лопатонок чітко зазначив свою позицію. У синопсисі фільму говориться: «Бійня на Майдані 2014 року спровокувала кривавий бунт, який відсторонив від влади Віктора Януковича і зобразив Росію у західних ЗМІ як втручальника у ці події». Далі автори фільму вказують: «Помаранчева революція 2004 року та бунт 2014 року призвели до жорстокого відсторонення демократично обраної влади Віктора Януковича.

 

Це було представлено у західних ЗМІ як народна революція, хоча насправді відбувся держаний переворот, підготовлений та організований групами українських націоналістів та Держдепартаментом США». Олівер Стоун був продюсером цієї огидної російської агітки у виконанні команди Медведчука. Більш того, він проводив інтерв’ю з Віктором Януковичем, у яких виправдовувались усі викладені тези.

 

Зазвичай лауреати міжнародних кінофестивалів проходять довгу дорогу від нагороди до показу на телебаченні. Але не у випадку цієї агітки. Вже через тиждень після лауреатських «лаврів» вона буде показана 13 липня на медведчуківському телеканалі «112». Для того ж і створювалась, щоб стати «козирним тузом» перед виборами. Лише від українського суспільства залежить, щоб вона стала цвяхом у труну сподівань Медведчука. 

Олівер Стоун є одним із найвідоміших американських кінорежисерів, продюсерів та сценаристів, проте й одним з найбільш суперечливих.

 

Він народився 15 вересня 1946 року в родині біржового брокера з Волл-Стріт, єврейського вихідця з Центрально-Східної Європи. Молодий Олівер так і не закінчив навчання в Єльському університеті, бо призвали на військову службу та відправили на війну до В’єтнаму. Вояком, певне, був хорошим, бо за два роки перебування там відзначений двома найвищими військовими нагородами. Попри це, під час служби захопився музикою провідних американських рок-виконавців (The Doors, Jefferson Airplane), які виступали проти війни у В’єтнамі, та наркотиками, які вони пропагували.

 

Після повернення з В’єтнаму Стоун не продовжив навчання в Єльському університеті, а натомість обрав кар’єру кінематографіста. Його першою студентською роботою став антивоєнний фільм «Останній рік у В’єтнамі» (1971). В наступні роки Стоун як виступав у ролі постановника власних фільмів, так і писав сценарії (дуже вдалі) для інших постановників. Власне, за сценарій до фільму британського режисера Алана Паркера «Опівнічний експрес» (1978) про торгівця наркотиками, якого заарештували в Туреччині і якому довелося пройти через усі жахіття турецьких в’язниць, Стоун здобув свою першу нагороду «Оскар». І це поклало старт його великій міжнародній кар’єрі.

 

Олівер Стоун завжди позиціонував себе як антисистемний кіномитець, жорсткий критик американської системи влади та цінностей. Його політичний фільм «Сальвадор» (1986) розповідав про втручання США у справи Центральної Америки. Стоун зняв ще чотири різко критичних фільми про в’єтнамську війну, зокрема «Взвод» (1986), «Народжений 4 липня» (1989), «Небо і земля» (1993). Про брудні ігри американських корпорацій та фінансових установ він розповів у фільмі «Волл Стріт» (1987). У біографічній стрічці «Дорз» (1991) про легендарного американського рок-виконавця Джима Моррісона Стоун піддав нищівній критиці американську систему моральних цінностей. У фільмі «Джон Ф. Кеннеді» (1991) Стоун намагається майже з документальною точністю докопатися до таємниці вбивства американського президента. У біографічній стрічці «Ніксон» (1995) Стоун уже напряму препарує на очах у глядачів систему американської президентської влади.

 

Олівер Стоун має три найвищі кінематографічні нагороди «Оскар», а його фільми в сумі зібрали 31 номінацію у різних категоріях на цю кінопремію. Але, схоже, всі найвищі кінодосягнення Стоуна залишились у минулому, ХХ, столітті. Починаючи з цього століття, режисер усе більше віддаляється від художнього (хай і дуже політизованого) кіно, перейшовши до політичної кінодокументалістики дуже своєрідного характеру: починає оспівувати найбільших диктаторів та ворогів демократії сучасного світу. Їхню заслугу бачить лише в тому, що вони є найбільшими ворогами Сполучених Штатів. Потрапити у прокат і хоча б повернути затрачене на зйомки цих агітпропних фільмів не було жодного шансу. Тому режисер знімає їх для телебачення.

 

Висновок напрошується: або Стоун сам їх фінансував, або зйомки щедро оплачували «герої» цих фільмів, виходячи з міркувань, що «шедеври» привернуть увагу публіки завдяки прізвищу режисера.

На початок 2003 року було знято два пропагандистські фільми про кубинського лідера Фіделя Кастро: «У пошуках Фіделя» та «Команданте». Трилогію замкнула стрічка «Персона нон-грата», у якій Стоун бере інтерв’ю у різних палестинських лідерів, зокрема і звинувачених у міжнародному тероризмі.

 

Спроба Стоуна відвоювати провідні позиції у світовому кіно завдяки епічній історичній стрічці «Олександр» (2004) про славетного полководця Олександра Македонського зазнала нищівного прокатного провалу та висміяна кінокритиками.

 

Стоун знову повертається до «малих форм». Низькобюджетний фільм «Буш» (2008) про президента США Джорджа Буша-молодшого окупив у прокаті витрачені на його зйомки гроші завдяки зоряному акторському складу, але успіхом аж ніяк не став.

 

Стоун повертається до агітпропу і знімає документальний фільм «На південь від кордону» (2009), в якому вихваляє комуністичних диктаторів Південної Америки, зокрема — президента Венесуели Уго Чавеса. Його черговим пропагандистським творінням став телевізійний проект «Нерозказана історія Сполучених Штатів Олівера Стоуна» (2012). А черговим зверненням до художнього жанру — фільм «Сноуден» (2016), героєм якого є Едвард Сноуден, котрий «злив» велетенську кількість державних таємниць США викривальному сайту «Вікілікс» австралійця Джуліана Ассанжа. Важко очікувати на успіх такої антиамериканської стрічки в прокаті США.

 

Після чергової невдачі Стоун знову осідлав улюбленого коника — нищівну антиамериканську та антизахідну псевдодокументалістику. Для ЗМІ він запропонував два проекти. Перший стосувався нелюдських умов утримання  в’язнів, яких звинувачують в ісламському тероризмі, у в’язниці Гуантанамо на Кубі, а другий — виславляння російського президента Володимира Путіна у серії прямих телеінтерв’ю з ним. Ця серія фактично не транслювалася у світі, а лише на російських телеканалах, і, очевидно, оплачувалась Кремлем.

 

Прийнявши сторону Путіна, поділивши його погляди, Олівер Стоун взявся підтримувати його в війні проти України, чи, як він знечів’я вважає, проти американських впливів у світі. 

 

І на завершення: гонорар Олівера Стоуна, як режисера класичного у вимірах світової кінематографії фільму «Обличчя зі шрамом» (1983) про історію кубинської мафії в США, становив 300 тис. доларів. Це в кілька разів менше, ніж українська мафія платить депутатам Верховної Ради за принципове для неї голосування. А коли йдеться про таку агітку і з таким міжнародним іменем перед парламентськими виборами, то про розмір ставок залишається лише здогадуватись.