Андрій Усач, який дивом вижив під «Градом», вважає це подарунком долі й займається волонтерством

Із бійцем Андрієм Усачем ми якось познайомилися у Головному військово-медичному клінічному госпіталі, де група канадських медиків разом із нашими лікарями оперувала учасників АТО. Він був одним із 40 тяжкопоранених, яким іноземці надали допомогу.

 

Коли ми зайшли до госпітальної палати, там миловида жіночка готувала на тумбочці дещо незвичний сніданок для чоловіка... із перетертих продуктів. «Андрійко практично не може жувати, — ніяковіючи пояснила нам. — У нього немає шматка щелепи і багатьох зубів. Тож доводиться бути з ним за кухарку, — сором’язливо посміхнулася. — Але це вже великий прогрес, бо після поранення його взагалі годували зондом через ніс. І ми сподіваємося, що канадські лікарі зможуть реставрувати всі кістки, тому й приїхали сюди».

 

Сам же Андрій Усач розповів, що на війну він пішов добровольцем відразу після подій на Майдані, в яких брав активну участь. Воював у складі 80-ї десантної бригади в Слов`янську, Краматорську, Щасті. Справжнє ж пекло пережив, захищаючи влітку 2014 року Луганський аеропорт, про що дуже мало повідомляли ЗМІ, бо туди їм просто не можна було потрапити. На тому плацдармі російсько-сепаратистські війська практично оточили велику групу наших воїнів. Тож частині, в якій він служив, дали наказ: прорватися до них на підмогу, доставивши озброєння і боєприпаси.

 

Колона з кількома танками, БТРами, понтонними мостами та військовими машинами з боєприпасами і особовим складом вирушила на прорив. Андрій вів «Урал» зi снарядами для гармат та екіпажем. Під перший мінометний обстріл вони потрапили, коли намагалися звести через річку понтонний міст замість дерев’яного. По тому, як точно лягали снаряди тоді й пізніше, Усач і досі впевнений, що не обійшлося без коригувальника у складі самої колони. Втративши кілька машин та бійців, колона в паніці відступила і пішла іншим шляхом — через бетонний міст. Упродовж дня вони перебували під постійним обстрілом, а неподалік аеропорту група розвідників потрапила у засідку — там понесли втрати. Потім прямим попаданням міни поряд з Андрієм розбило таку ж машину — загинули чотири бійці. Зрештою близько опівночі вони таки пробилися до аеропорту, де їх накрили «Градами».

 

— Вони «прасували» нас декілька днів, — пригадав той жах боєць. — Під час одного обстрілу я встиг заховати машину за сарай, а сам кинувся до укриття. У цей час неподалік вибухнув реактивний снаряд, і я навіть не зрозумів, чому впав. Спробував піднятися, але побачив, що ліва нога ледве тримається на шкірі та штанині. Хотів спертися на руку, але й вона виявилася роздробленою. Намагався закричати, та щелепа і зуби були розтрощені, лице обпечене й посічене. Добре, що підбігли товариші та зробили знеболювальний укол. Непритомним мене донесли в тутешній «госпіталь» — ангар пожежної частини, де провели першу операцію — ампутували ногу вище коліна. Тут перебувало майже 50 поранених, тож лікарі не встигали надавати належну допомогу, та й не було чим, адже ми фактично були в оточенні. Так я пролежав чотири дні, бачачи, як помирають бійці. А в останню ніч перед вивезенням в ангар влучив ще один снаряд — мене обпекло й посікло дрібними осколками, але заряд... не вибухнув. Тоді я подумав, що народився в сорочці, або ж Господь зберіг мені життя, щоб я допомагав іншим. Зрештою, одна з колон пробилася до нас і просто «насипом» у кузові вантажівки вивезла зо три десятки ще живих поранених. Спочатку я потрапив у польовий госпіталь, звідки згодом переправили у Харків...

 

— Вибачаюсь, що переб`ю, — не втрималася дружина Світлана, — але аж доки Андрій не потрапив туди, я не знала, що він на фронті. Щодня телефонував і говорив, що на полігоні. А коли зв’язку не стало, я почала дзвонити до всіх знайомих, у частину, до волонтерів. Аж раптом він сам повідомив, що везуть до Харкова. Коли я його там побачила, то вжахнулася, але, як могла, старалася підтримувати.

 

Потім Андрія Усача доставили у львівський госпіталь, де хірурги зробили справжнє диво, врятувавши йому руку. Тут же волонтери допомогли бійцю виготовити хороший протез ноги в Польщі. А от вирішити проблему зі щелепою не вдавалося понад два роки. У Львові, через волонтерів він дізнався, що до Києва приїдуть канадські медики, зокрема і спеціалісти з щелепно-лицевої хірургії.

 

Так і потрапив до них у Головний військово-медичний клінічний госпіталь уперше ще в 2014 році. Тоді вони пересадили бійцю кістку з ноги, але вона, на жаль, не прижилася. Потім подібну операцію провели в Америці, де «вживили» донорську кістку, проте організм знову її відторгнув. Того ж разу канадські хірурги видалили цей мертвий шмат, почистили місце запалення і пообіцяли, що в наступний приїзд — спробують пересадити кістку з плечової лопатки разом з артерією — можливо, це дасть позитивний результат. На що Андрій дуже сподівався і не втрачав оптимізму. Навіть у такому стані очікування він активно займався волонтерством — не раз доставляв у зону бойових дій продукти, одяг, амуніцію і налаштований продовжувати цю роботу, попри все.

 

«Якщо вже Господь зберіг мені життя, то я маю допомагати тим, хто зараз захищає нас, а також мільйонам українців на Донбасі», — вважає Андрій Усач.

 

P. S Цього разу операція пройшла успішно. І вже незабаром Андрій Усач захищав честь України на Іграх нескорених.