360 років тому військо гетьмана Івана Виговського отримало перемогу під Конотопом

Вагомою підставою навідатися у село Руда останньої червневої неділі було 625-річчя від першої писемної згадки про село, котре колись мало статус містечка, та 360 років, як об’єднані сили під керівництвом гетьмана Івана Виговського перемогли московські війська 28-29 червня (8-9 липня) 1659 року під Конотопом.

 

Власне, остання дата наснажила на проведення другої Всеукраїнської конференції «Витоки та становлення козацького руху на етнічних землях України». В  її організації взяв активну участь Львівський торговельно-економічний університет,  ректор Петро Куцик та проректор і заступник голови Наукового товариства імені Шевченка  Степан Гелей, які забезпечили видання матеріалів конференції, доповнили концертну частину хором «Мрія» та ансамблем бандуристок. Подбав про належне проведення конференції голова місцевого самоврядування Іван Оліяр, йому сприяло реєстрове козацтво. Доречним була вікторина зі школярами щодо знань про Виговського, його тріумф і драму.

 

Директор музею Степан Ревуцький інформував про історію створення закладу, що є філіалом Львівської національної галереї імені Бориса Возницького, з’ясовував низку невирішених питань передусім пошуків останків гетьмана. На думку археолога Василя Рудого, вони можуть бути в  під церквою Різдва Пресвятої Богородиці, яка споруджена згодом; їх можна виявити новітніми електронно-магнітними засобами, але для цього потрібні великі гроші. 

 

Про гетьмана Івана Виговського (1657-1659 рр.), його місце в історії, впливи на тодішнє й сьогоденне життя України заявили 46 авторів у 32 доповідях. Переважно це досвідчені науковці з різних регiонiв України, в тому числі львів’яни, доктори наук, професори Степан Гелей, Богдан Якимович, Василь Лизанчук, Михайло Гнатюк, Петро Шкраб’юк, Михайло Глушко та інші.

Серед учасників конференції був і автор цих рядків. Він  торкнувся питання про козацтво як феномену історії України, що веде в глибину віків, оповите міфами, легендами та реальними вчинками, які мали історичне значення не тільки для України. Козацтво — збірна назва, вона цікавила бага­тьох дослідників, маємо численні припущення. Проте козацтво — це сукупність окремих індивідуумів, особистостей, зв’язних кілець, на яких тримається цей унікальний ланцюг нашого національного подвижництва.

 

Особливою ланкою у цьому ланцюгу є Іван Виговський. Він єдиний iз гетьманів, хто зробив найрішучіший у реалізації популярного нині гасла «Геть від Москви!».

 

 

Іван Виговський звинуватив Москву в порушенні Переяславської й інших угод

 

За походженням Іван Виговський — український шляхтич з Овруцького повіту на Київщині, здобув освіту в Києво-Могилянській академії, був на польській старостинській службі у Луцькому, потрапив у полон до татар під час поразки польсько-магнатського війська на Жовтих Водах (1648 р.) Викуплений Богданом Хмельницьким І. Виговський став найближчим його соратником, генеральним військовим писарем, виявляв блискучі дипломатичні здібності. Отримавши гетьманську булаву на Корсунській раді, він узявся за реалізацію задуму свого керманича Богдана — звільнити Україну від Москви, розгромив її ставлеників запорізького кошового Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина  Пушкаря влітку 1658 року. 

 

Пошук союзників у боротьбі з підступною Москвою привів до укладання осінню того ж року в Гадячі договору з Польщею. Його суть у створенні федерації рівноправних держав — Польщі, Литви та України. Останню репрезентували Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства під назвою «Велике Князівство Руське», на його чолі мав бути гетьман, затверджений королем, якого обиратимуть три держави. 

 

Договір передбачав окремі міністерські уряди, послів до спільного законодавчого сейму, судовий трибунал і скарб, окрему монету, армію, відкриття двох університетів, а також колегій, гімназій, друкарень; православ’я  зрівнювалось у правах із католицизмом, у спільному сенаті мали засідати православні митрополити та  єпископи. Заборонялося перебування польського і литовського війська в Україні, будівництво унійних церков і монастирів. Українським творцям договору, автором якого був головним чином відомий діяч Юрій Немирич, не вдалось прилучити Волинське, Белзьке, Руське і Подільське воєводства до Князівства. 

 

Польський сейм затвердив Гадяцький договір, але він не став реальністю, був скептично сприйнятий низкою вчених, проте є і такі, що  оцінюють його як українську національну програму, величну пам’ятку Козаччини та державницької думки України. Той договір, пише видатний історик Наталія Полонська-Василенко, стояв вище від рівня понять тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини; що вже говорити про рядове  козацтво, селянські маси, які піддалися пропаганді, вбачаючи в ньому утвер­дження польсько-шляхетського панування, чим скористалася Москва, розпочавши наступного року воєнну авантюру проти України.

 

Іван Виговський вдався до практичної реалізації задуму, звернувся до європейських дворів iз маніфестом, у якому звинуватив Москву в порушенні Переяславської, інших угод та підтримці заколотників. Залучивши допоміжні сили поляків, німців і татар, він розгромив царську армію під Конотопом, де загинуло або потрапило полон 30 тисяч її вояків, у тому числі «цвіт московської кінноти», кілька воєвод. Удар був такий тяжкий, що жах напав на Москву, цар вийшов у жалобній одежі до народу і звелів укріплювати столицю земляними валами від можливого наступу козаків. 

На жаль, успіх під Конотопом не був розвинутий. У запіллі почались заворушення, повстання проти гетьмана старих полковників, які воліли бути під царською рукою; кошовий запоріжців Іван Сірко подався на бусурман у Крим,  змусивши татарську кінноту покинути козацькі загони Виговського. Ідеалізований та харизматичний  Сірко, який називав гетьмана не інакше, як «собака», не мав сталої політичної позиції i більше зашкодив визвольній боротьбі, ніж приніс користі.

Перемога під Конотопом стала початком падіння Івана Виговського, змусила його віддати булаву, повернутися в Польщу, де отримав Київське воєвод­ство, а 1664 року розстріляний, до слова, своїми, за їхнiм доносом і вироком польського суду як зрадник. Пекуча та повчальна історія.

 

Україну охопила у другій половині ХVII століття ситуація, названа «Руїною», що уподібнювала погану шахову партію, у якій нема добрих ходів. Шахівницю заполонили пішаки, котрі прагнули стати фігурами, рвалися в дамки, королі. Взаємне поборювання, інспіроване ззовні, приз­вело 1686 року до поділу України на Правобережжя, підвладне Польщі, та Лівобережжя — Московії, підпорядкування Київської церкви московському патріарху.  

 

У  цій та подальшій бездержавності України губилося, затиралося ім’я теоретика й практика Звитяжця під Конотопом, воно  не знайшло належної та об’єктивної оцінки в козацьких літописах, працях окремих істориків ХIХ ст., не говорячи про російсько-імперських, совєтських учених від ідеології, для яких усі гетьмани, за винятком Б. Хмельницького, були «ізменніками». Серед наших, українських, критиків  Івана Виговського опинився і Михайло Грушевський. Цікаво, що видатний історик не взяв нічого повчального з чужих політичних помилок для себе як голова Центральної Ради. 

 

Відсутність рішучої державницької позиції, міжусобиці  викинули на «шахівницю пішаків» різних анархістських, отаманських мастей, що сприяли тим же сусідам на сході й заході, аби Україна як незалежна держава не відбулася. 

 

І все ж викреслити ім’я Івана Виговського з пам’яті народної не вдалося, про що свідчать автори державницького історіографічного напряму Дмитро Дорошенко, Наталія Полонська-Василенко, Богдан Крупницький, Іван Крип’якевич та ін.  Авторитетний діяч В’ячеслав Липинський писав: гетьман, «незважаючи на зроблені ним політичні помилки, останеться все одним із найбільш освічених, найбільш патріотичних державних мужів України». 

 

Такі мужі потрібні сучасній Україні, де, наче в дзеркалі,  відображаються давні й ближчі події, але таких мужів не завжди сприймають збаламучені маси. Та ж «шахівниця», як і колись, шалена критика «зліва» і «справа» найуспішнішого президента-державника Петра Порошенка під час президентської виборчої кампанії привела до верховної влади особу з телевізійного шоу, особу без політичного, міжнародного, зрештою, державницького досвіду. Галас про величезну її підтримку електоратом абсолютно не означає торжество очікуваної мрії. Невже існує аксіома, що більшість завжди має рацію? Двох місяців не збігло від коронації «Слуги народу», а викликів назбиралося чимало. І це тільки початок.  

 

Стартували вибори до Верховної Ради України. Дистанція коротка, спринтерська, претендентів багато, кожний поспішає сподобатися виборцю, аби всістися в омріяне парламентське крісло. Не бракує і таких, які не тільки возвеличують власну персону, що «покладе край епосі бідності», а й безпардонно обливають брудом конкурента, намагаючись виштовхнути його з черги претендентів. 

Як і на президентських перегонах, так і тепер об’єктом виняткової критичної дискримінації є п’ятий президент Петро Порошенко на чолі команди «Європейська солідарність».

 

Прижиттєвий портрет гетьмана Івана Виговського. Автор невідомий

 

«Богом війни» називають артилерію, а тепер, у гібридній війні, нею став телевізор. З його  екрана не припиняється  масоване бомбардування людських мiзків. Спонтанний перегляд телеканалів, зокрема «112», «Ньюз ван», «ЗІК», котрі належать опозиційним, достеменніше,  російсько-антиукраїнським олігархам, де штатні глашатаї обіцяють, агітують, звинувачують тощо, складається враження, що «п’ятирічка Порошенка» — це суцільний провал країни, ба більше: усе робилося, аби людям жилося гірше, щоб їх виїхало якнайбільше з країни, задля чого Порошенко домігся «безвізу»!!! 

 

У цьому «хорі» прорізається і голос ветерана борців за справедливість та щастя знедоленого народу, точніше, за найвищі керівні посади пані Юлії Тимошенко. Красномовністю вона ніколи не відзначалася, монотонне повторення завчених фраз, проте ще діють, наче гіпноз, на певну категорію слухачів, які вірять, що «месія» зробить газ удвічі дешевшим. Нещодавно (23 червня) вона була бажаним гостем на «чужому» їй каналі «Ньюз ван», де організована публіка схвально плескала за сигналом диригента на проголошені нею приємні господарям фрази. Особливо часто й гучно лунали оплески, коли гостя взялась «за Порошенка» — того, який «переступив усі червоні лінії». Жодного позитиву — суцільний негатив, власне збагачення!

 

Окрім сказаного, для пані Тимошенко було найголовніше: вкотре оприлюднити «рятівну» свою програму нового економічного курсу України, яку обраний президент Зеленський повинен би оцінити і скористатися нею; вона, Юля, готова прислужитися в її реалізації в разі обрання  на посаду глави уряду. Бути прислугою — не перша  заява трудівниці Тимошенко. Не забулося, як вона обіцяла «прати білизну» Вікторові Ющенку, аби його обрали президентом, а їй дісталося «скромне» місце другої державної посадової особи, як вона «прислужилася» Путіну, підписавши кабальну газову угоду, наслідки котрої досі відригуються. 

 

Тепер «леді Ю» хоче прислужитися панові «Зе», що презентує молоді, «нові обличчя». Хоча вона, даруйте, дама «не першої свіжості», але це не біда, радше, цінне надбання, бо матимемо «сплав» молодечої сили з величезним досвідом бувалих, без чого неможливо подолати корупцію, зламати прогнилу існуючу систему, вивести країну в ряд передових і т. ін., і т. п. 

 

Даруйте, але це хто наважився заявити, що пані Юля архаїчне, закостеніле, «не нове обличчя»? Цофнемо стрілки годинника назад, коли вона, молода, енергійна простоволоса брюнетка зажила слави «газової принцеси», щоправда, «принц» невдало подався за океан, а  газова афера запахла загрозливо, тож брюнетка перефарбувалася на блондинку (білявку) із заплетеною косою над чолом, гірляндами кольорових намист. Кпини про блондинок якось обминали її, але карна стаття, яку визначив президент Янукович, — ні. Тепер вона розплела косу, напевно, втомилася заплітати її, пасмо білявого волосся опустила над лівою частиною грудей, а ще окуляри в чорній оправі, усе це повинно навіювати, що маємо справу з іншим, таки «новим обличчям». Чи  форма вплинула на зміст, бо таки  «літа на зиму повернули», керівник партії «Батьківщина» відкидає, що називається, «з порога» якісь сумніви у вікових, гендерних та ідейних змінах: вона та ж,  жертовна, безкорислива, статків не нажила, бо «ні кола, ні двора», бідна, як церковна миша, згідна й надалі на будь-які коаліційні компроміси, аби доконати ненависного їй Порошенка. 

 

Очевидно, не все залежатиме від її захцянок, як і «слугів народу», а передусім виборців, чи знову вони поведуться так ганебно, як у президентській кампанії? Особливо прикро за галичан, котрі впродовж останнього століття жертовно, патріотично відстоювали національні позиції, а тепер більшість проголосувала за «зелених», зокрема  мешканці села Старий Угринів Івано-Франківської області, де народився Степан Бандера. Якщо у Києві суд відмовив називати проспекти іменами Бандери та Шухевича, то складається враження, що українській націоналістичній ідеології уже не місце на берегах Дніпра. Повторюється позиція нашого західного «стратегічного» сусіда Польщі, який «Україну з Бандерою у Європу не пустить». Наразі  єдиний та приємний  виняток з усіх областей становить Львівщина, вона підтвердила, що там і надалі залишаються  інтелектуальні, пасіонарні сили, які не зраджують державницькій ідеології, віддали голоси за П.Порошенка.

 

Хоч як би завершилася парламентська виборча кампанія, хоч скільки б місць  здобули кандидати від «Європейської солідарності», ім’я її лідера Петра Порошенка увійде назавжди у пантеон мужів України, де в шерензі її борців за державність вписаний гетьман Іван Виговський. 

ДЕНЬ КАЛЕНДАРЯ