Мова Голоду: провідні експерти дослідили вплив Голодомору на мову і світобачення українців

За «намагання розвивати українську мову самодостат­ньою, незалежно від російської» на початку 1930-х років садили до в’язниці. У ті роки боролися між собою «українізація контрреволюційна» та «українізація по-більшовицьки».

 

Українці чомусь горнулися до «контрреволюційної». Але ж, як казав Сталін, — «советская власть — власть русская». У перспективі всі нації мали «злитися» в одну. А спершу українську мову треба було підвести до російського знаменника.

 

Нелегкий шлях більшовиків до цієї «світлої мети» представив на симпозіумі головний доповідач — професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету, професор Українського Вільного університету в Мюнхені, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер.

 

Він нагадав, що вже у листопаді 1919 року Володимир Ульянов (Ленін) у проекті тез «Про політику на Україні» занотував, що для вчительської спілки та подібних організацій в Україні потрібен «особливий нагляд» та «особливі заходи для їх розкладання».

 

Розгром Всеукраїнської академії наук був лише питанням часу. «Партія» пильнувала також українських письменників. Коли Микола Хвильовий 1926 року висунув гасло «Геть від Москви», що означало бажання розвивати самобутню українську літературу за зразком європейських традицій, ці тези миттєво затаврували як «теоретичне оформлення українського фашизму». 

 

«Напередодні затвердження «харківського правопису» в травні 1928 року більшовики в Україні отримали вказівку посилити репресії проти «куркульських елементів на селі та ворожих інтелігентських елементів». 

 

«Процес Спілки визволення України став ударом по українській мові, — розповідає Міхаель Мозир. — Твердили, що СВУ тримає цілу низку наукових установ у ВУАН: Педагогічне товариство, Інститут наукової мови, Медичне товари­ство, бібліотеку, а через мережу курсів української мови та українознавства розставляє свої кадри на впливові пости СВУ та вербує нових прихильників. Метою СВУ називали «анексію України» «разом з фашистською Польщею».

За «зв’язок з СВУ» заарештували тисячі людей. Найперше — освітян. «Педагоги-шкідники впливали на дитячий розум, виховували антисемітів, зчіплювали національну ворожнечу і людську ненависть. Завданням було зробити школи засобом націоналістично-фашистського виховання», — твердив очільник «Народного комісаріату» освіти Микола Скрипник. Класовою силою, на яку спиралася українська контрреволюція, нарком називав заможне селянство, «куркулів». Поза тим, Скрипник «покривав» роботу над українським правописом, який прийняли на Харківській правописній конференції у 1928 році.

 

Після розгрому Інституту української мови ВУАН більшовики відкрили «мовознавчий фронт». Українських лінгвістів звинувачували в небажанні «відбивати героїчну боротьбу нашої суспільності з її ентузіазмом.., що виводять нашу країну зі злиднів, з некультурності на шлях комунізму». Провиною мовників було й те, що у словниках вони не висвітлювали таких важливих понять, як «пролетарій», «петлюрівщина», «піл­­судчик».

 

Нарком Скрипник недовго послужив комунізму. Навесні 1933-го Павло Постишев у часописі «Більшовик України» звинуватив його в націоналізмі. Мовляв, на посаді наркома освіти обплутував молодь ворожою пролетаріатові ідеологією. А перед тим як розставити літери «г» і «ґ», дав змогу ворогам у Наркомосі «розставити своїх людей в усій системі органів освіти». У статті Постишев підсумував, що головним джерелом «сільськогосподарської кризи» в УСРР був… український націоналізм. 

У тому ж номері «Більшовика України» Андрій Хвиля (Олінтер) опублікував статтю під назвою «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті». Хвиля обурювався, що «націоналісти» виховували маси в ненависті до соціалістичної батьківщини і в любові до козацької романтики.

 

Над новим правописом працювали не мовознавці, а комісія Політбюро — Станіслав Косіор, Павло Постишев, Андрій Хвиля, Панас Любченко. «Українську мову знекровили згідно з рецептами Хвилі та його чисельних однодумців, — підсумовує Міхаель Мозер. — Майже всіх українських мовознавців і культурних діячів, які працювали над розвитком української мови, арештували і знищили. Головну групу мовців — українських селян — понищили Голодомором».

Мовознавче дослідження професора Міхаеля Мозера доповнив історик, старший науковий співробітник Інституту історії Україні НАНУ Геннадій Єфіменко. Він розповів, як за допомогою правопису і термінології більшовики боролися з Україною.

 

Піком цієї боротьби стали роки Голодомору. Історик нагадав, що комуністи були переконані, що мовне різноманіття людства скоро мине. Ще в 1916 році Ленін оголосив, що «метою соціалізму є не лише зближення націй, а і їхнє злиття».

 

До жовтня 1922 року українізацію протиставляли совєтизації. Після цього вирішили українізацію «взяти на озброєння» та «очолити», аби використати її силу і популярність.

 

Геннадій Єфіменко прояснив ситуацію, за якої старого більшовика Миколу Скрипника звинуватили в націоналізмі. Більшовики шукали, на кого б повісити провину за «труднощі» у справі «уколгоспнення» селянства. Спершу хотіли звинуватити Панаса Любченка та Андрія Хвилю. Любченко, дізнавшись, швиденько «перевів стрілки» на наркома освіти УСРР Скрипника. Наркома звинуватили в «неправильному вживанні терміна «націонал-більшовизм». 7 липня 33-го відданий більшовик у розпачі наклав на себе руки. У 1937-му застрелився Любченко. Хвилю розстріляли як «фашиста» в 38-му, а в 39-му знищили Постишева — як японського шпигуна і Косіора — як члена «польської військової організації». Репресований український правопис назвали… «скрипниківським».

 

Історик, доктор політичних наук Владислав Гриневич доповнив правописну історію цікавими фактами. Окупувавши у 1939 році Західну Україну, совєти на якийсь час відмовилися від активної русифікації, щоб Західна Україна легше «інтегрувалася в СРСР». Коли Україну окупували німці, з Берліна до Києва надійшов наказ: перевести українську абетку на латиницю.

 

Дізнавшись про це, в 1943 році в Уфі, куди було еваку­йовано інститути АН УРСР, організували правописну комісію. Правопис частково повернули до «скрипниківського», зокрема ввели літеру «ґ». Тодішній міністр освіти УРСР Павло Тичина довго боровся за цю «контрреволюційну» літеру. Однак у 1946-му академік Богомолець передав йому слова Сталіна, що цю літеру слід усунути. Тичина скорився. Повернули «націоналістичну» літеру вже у 1991-му.

Саму ж мову, наближаючи її до російської та просочуючи совєцьким «новоязом», більшовики успішно викори­стовували для «комуністичного виховання» мас. Чому таке стало можливим? Як пояснює директорка Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво», докторка історичних наук Алла Киридон, мова має два плани: уяви і змісту. Більшовики підміняли реальний зміст слів уявним і використовували мову для індоктринації. Тобто своєрідного кодування кожної людини окремо і суспільства загалом. Зокрема, через мову відбувалося емоційно забарвлене маркування «свій-чужий». «Революціонер», «піонер», «стахановець» — це були «свої». А от «контрреволюціонер», «донька куркуля», «син ворога народу» — «чужі» й «небезпечні». Вірогідно, саме з тих часів бере початок сувора цензура шкільних заходів, «читання з папірця» промов перед трудящими — бо все мало бути сказано «правильно».

 

«Совєцька влада встановлювала контроль над суспільством через контролювання мовлення, — переконана учасниця симпозіуму, психолог Валківського інклюзивно-ресурсного центру Тамара Поліщук. — Словесні кліше, штампи, гасла таврували тих, кого прирікали на смерть: «злісні нездавачі», «шкідники», «куркульські петлюрівські елементи» тощо. У мові того часу спостерігається засилля військової термінології, пафосність, епітети, що мають передавати велич і всеохопність». Реакцією селян на впрова­дження «новоязу», на думку Тамари Поліщук, стали приказки, приспівки, анекдоти.

 

Приміром, «На хаті серп і молот, а в хаті смерть і голод»; «Ні корови, ні свині — тільки Сталін на стіні». Голодомор змінив мовлення: людські життя і смерть знецінилися, про людей стали казати, що вони «поздихали». Поза тим, ці зміни, а також фольклорні твори епохи Голодомору поки не досліджені достатньо. Тим часом словотвори на кшталт «Тарифний геноцид» та «Холодомор» політ­сили Віктора Медведчука, на думку учасника симпозіуму, аспіранта Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара Євгена Кравченка, знецінюють пам’ять про загиблих у 1932—33-му і грають на генераційній травмі Голодомору.

Професорка кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», провідна наукова співробітниця Інституту української мови НАНУ Лариса Масенко нагадала, що інструментами совєцької влади для виховання нової людини були не тільки терор і насильство, а й обман, що за допомогою трюків із мовою створив віртуальну реальність квітучої Країни Рад. Водночас епоха Голодомору створила ґрунт для стандартизації та уніфікації суспільства. На всій території СССР мало бути все однакове: мова, пам’ятники, будинки. Ідеал совєцької влади — це особа, яка не має власних ідей, власної волі і цілковито підкорюється владі. «Мовний штамп «простой совєтскій чєловєк» постійно повторювали, — каже пані Лариса. — Слово «простий», що в багатьох мовах означає «неосвічений, темний, нецивілізований», набуло в СРСР позитивного забарвлення». Словник української мови в 11 томах подає визначення прикметника «простий» у кількох значеннях: «трудящий»; «такий, що не відрізняється від інших». Людей, які намагалися мати власну думку, називали «отщепєнцамі». Вони ніби відколювалися від згуртованої маси «трудового народу». Тим часом слово «еліта» у сенсі «провідна інтелектуальна чи керівна група» вилучили з мовлення. Залишили його на означення рослин і тварин. А четверте, останнє, значення цього слова у словнику — «люди, що відрізняються від інших».

 

Штампи фальшивої радянської лексики вживаються і нині.

 

Лариса Масенко підсумовує, що ці штампи фальшивої мови вживаються і зараз. «Має відбутися деколонізація українського суспільства, що включає десовєтизацію і дерусифікацію, — переконана мовознавиця. — Наше суспільст­во надзвичайно вразливе до маніпулятивних технологій. Зокрема, через те, що наша мова досі густо помаркована словами зі зміненим значенням. Ми здійснили декомунізацію в топоніміці, але набагато важливіше здійснити її в головах людей».

 

Передовсім — через своєрідне сканування і переформатування мовного поля. Адже в Україні досі в щоденному мовленні використовуються совєтські штампи, зокрема маркер «простого чєловєка». Сергій Каплін має «Партію простих людей», Володимир Зеленський представлявся у виборчій кампанії «простим хлопцем із Кривого Рогу».

Повертаючись до власної самобутності, маємо повернути речам і явищам їхні реальні назви, розкрити справжнє значення совєтських термінів і словотворів. Кандидатка історичних наук, співкоординаторка програми HREC in Ukraine «Голодомор. Місця пам’яті: картографічний веб-ресурс», Леся Онишко упорядкувала «Словник Голодомору». Він, за своєю суттю, є першим совєцько-українським словником більшовицького «новоязу». У ньому словотвори-евфемізми на кшталт «одноосібник», «комнезам», «індустріалізація», свого часу покликані завуальовувати справжню суть означуваних ними понять, перекладені звичайною мовою. Адже досі переважна більшість академічних науковців, педагогів і журналістів, описуючи радянську епоху, користуються більшовицькими термінами, що все ще читаються з позицій совєцької влади.

Стосовно ж самого терміна «Голодомор» та комплексного висвітлення його як геноциду української нації виступив професор Квебецького університету (Канада) Роман Сербин. 

 

Маємо наново «прочитати» і постсовєцький ландшафт, інтер’єри шкіл та громадських закладів. Середовище також виховує. Незручно прокладені доріжки і побілені крейдою бордюри сприяють утриманню людських «мас» у форматі «простих трудящих». Виявляється, цьому слугувала і їжа, і не тільки в закладах «общєпіту», а й показана в кіно.

 

«Упокорення голодом і влада над їжею завжди були притаманні совєцькій владі», — каже старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії НАНУ Олена Стяжкіна, яка присвятила цій темі свою доповідь.

 

У совєцькому кіно 60—80-х перелік «офільмованої» їжі однотипний і небагатий — до 20 позицій. Їжа згадується, але в кадрі посуд зазвичай порожній. Цікаво, що в 1970-ті їжу показували в кіно несмачною, лише як пальне для трудящих. Смачно могло бути лише «несовєцьким елементам». Забаганки в їжі були дозволені представникам «неросійських народів» і дітям.

 

Вони ще мали «дорости» до «простої совєцької людини», яка не гидує тим, що несмачно. Практика в садках і школах того часу також зводилася до несмачної їжі, яку треба було швидко і мовчки заковтнути. Якщо дитина не хотіла їсти те, що їй дають, — вона ставала небезпечною. Адже потреба відчувати смак їжі могла перерости в небезпеку свободи. 

На симпозіумі науковці представили аналіз кіно та літератури, що так чи інакше торкається епохи Голодомору та спричиненої ним генераційної травми — тобто такої, що передається наступним поколінням. Аґнєшка Матусяк із Центру постколоніально-посттоталітарних студій Вроцлавського університету аналізувала донбаський дискурс у фільмах Дзиґи Вертова, Ігоря Мінаєва і Сергія Лозниці. А старша наукова співробітниця Інституту історії України НАНУ, кандидатка історичних наук Тетяна Євсєєва представила огляд творів Юрія Смолича («Прекрасні катастрофи»), Володимира Сердюка («Мистецтво вмирання»), Леоніда Кононовича («Тема для медитації»), Сергія Сингаївського («Дорога на Асмару»).

 

В.о. декана факультету іноземних мов Криворізького державного педагогічного університету Марина Варданян ознайомила всіх із дитячою літературою діаспори про Голодомор. Це, передовсім, повісті Лесі Бризгун-Шанта «Чорні хмари над золотим полем» та Ольги Мак «Каміння під косою», ідеєю яких є збереження культурної ідентичності та безперервність національної ідеї. Ці твори могли би бути включені до шкільної програми з української літератури. Бо, як зазначали учасники симпозіуму, «Марія» Уласа Самчука та «Жовтий князь» Василя Барки, які наразі вивчаються, є доволі складними. Для учнів середньої та старшої школи необхідно підібрати твори, які легше сприймаються і зможуть пробудити інтерес до теми та бажання її осмислити.

 

Співробітник Українського інституту національної пам’яті, співкоординатор програми HREC in Ukraine «Голодомор. Місця пам’яті: картографічний вебресурс», кандидат історичних наук Віталій Огієнко зауважив, що коли травматичний досвід нації переноситься у сферу культури — то різнопланово проговорюється й осмислюється. При цьому відбувається своєрідна психологічна реабілітація нащадків тих, що пережили геноцид.

 

«За десять перших років незалежності було встановлено близько 7000 пам’ятників жертвам Голодомору по Україні, без ніяких вказівок згори. Колективна пам’ять потребувала хоча б у такий символічний спосіб по-людськи поховати загиблих від голоду», — каже Віталій Огієнко.

 

З цієї позиції важливим є осмислення і представлення теми Голодомору в музеях України. Цю тему досліджувала професорка кафедри української літератури Ніжинського педагогічного університету ім. М. Го­голя, докторка філологічних наук Валентина Хархун. Далеко не в усіх краєзнавчих музеях є окремі експозиції про геноцид українців. Часом музейники обмежуються окремим стендом серед вітрин, заповнених старими фото і вирізками з газет про «успіхи індустріалізації», «ударників праці», «банди терористів», що перешкоджали вивозити хліб із сіл. Експозиції, присвячені Голодомору, є в Національному музеї історії України в Києві, у краєзнавчих музеях Черкас та Білої Церкви. Окремі музеї є в Межибожі, Харкові, Дніпрі та Миргороді.

Завершальною нотою симпозіуму стало представлення досвіду українських освітян у викладанні теми Голодомору. Література, кіно, меморіали та музеї мають на меті зберегти і передати молоді пам’ять і досвід попередніх поколінь. І можуть виконати свою місію сповна лише у співпраці зі школою. 

ПРЯМА МОВА