У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Українець пожертвував життям заради порятунку грузинського солдата: через багато років його родина розшукала родичів рятівника
25.06.2019
Георгій Шенгелія виконав дідів заповіт.
У січні цього року до мене потрапив лист із Грузії. Він надійшов на адресу Чоповицької селищної громади, що на Житомирщині, а її секретар Ніна Дєньгаєва, знаючи, що я займаюся пошуковою роботою, передала його мені.
Автор листа Георгій Шенгелія просив допомогти знайти родичів загиблого українського солдата, уродженця села Скурати Чоповицького району (нині Малинський район) Анатолія Недашківського, який у березні 1944 року ціною свого життя врятував життя його діду Амбросію Шенгелії.
За словами діда, Анатолій вогнем із кулемета прикрив його і дав можливість застрибнути в окоп. Його ж самого куля ворожого снайпера вразила під каску — просто в лоб.
Історія одного пошуку
До свого листа Георгій Шенгелія долучив копію архівного документа, в якому зазначалося, що Анатолій Недашківський пропав безвісти в липні 1944 року. Інформація, отримана з цього документа, суперечила тому, що розповідав дід Георгію.
Анатолій не пропав же безвісти, а загинув на очах у своїх бойових побратимів. Виникло логічне завдання: перш ніж шукати родичів Недашківського, слід було ідентифікувати його особу.
Однак пошуки у райвійськкоматах та територіальних громадах Житомирської області результатів не дали. Єдине, що вдалося встановити, — у списках загиблих в роки Другої світової війни воїнів-односельчан Морозівської територіальної громади було виявлено прізвище Недашківського Анатолія Пилиповича — і більше жодної інформації.
.jpg)
У верхньому ряду зліва — Анатолій Недашківський.
Одночасно займався пошуками через узагальнену базу даних «Меморіал» та за місцем загибелі солдата. Місце загибелі Анатолія Недашківського, хоч і не зовсім точно, вдалося дізнатися зі щоденника Амбросія Шенгелії, який він вів під час війни і де 31 березня 1944 року записав: «Сегодня мне спас жизнь Недашковский Анатолий».
У наступному записі Амбросій зазначив, що його військовий підрозділ брав участь у боях за населені пункти Михайлівка та Дунаєв... (останні літери населеного пункту неможливо було прочитати). Через інтернет довідався, що в Україні дуже багато населених пунктів під назвою Михайлівка, але лише одне місто Дунаєвці — районний центр у Хмельницькій області, недалеко від якого розташоване і село Михайлівка.
Амбросій Шенгелія.
До подальших пошуків підключив голову ветеранської організації Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дунаєвецькому районі Миколу Слабінського, який дуже швидко повідомив, що, за архівними даними райвійськкомату, в братській могилі села Голозубинці числяться похованими два однофамільці: Недашківській Анатолій Костянтинович і Недашківській Анатолій Трохимович, обидва 1922 року народження і обидва уродженці села Дмитрівка Бердичівського району Житомирщини, з однією різницею — Анатолій Костянтинович загинув 30.03.1944 року, а Анатолій Трохимович — 31.03.1944 року.
Виникло чергове логічне питання: то який же Анатолій врятував життя Амбросію Шенгелії?
Подальша робота все більше звужувала коло пошуку. З Гришківецької територіальної громади Бердичівського району (в роки війни село Дмитрівка, звідки призивалися в армію Недашківські) на мій запит повідомили, що в списку загиблих односельчан є прізвище Недашківського Анатолія Костянтиновича. Його родичів не вдалося розшукати. Прізвище другого Недашківського — Анатолія Трохимовича — відсутнє у списках.
Дуже важливою для мене мала стати інформація з фронтового донесення про безповоротні втрати, яку спочатку не вдалося отримати через інтернет-базу даних «Меморіал». Вдалося це лише через прізвище зовсім іншого воїна, який загинув разом із Недашківськими. Виявилося, що раніше я не міг знайти необхідну інформацію, оскільки у прізвищі була допущена помилка — замість «Недашковский» зазначено «Недошковский» (неправильне написання прізвищ — дуже розповсюджена помилка у фронтових документах разом із помилками у назвах населених пунктів. — Авт.).
У вищевказаному фронтовому документі зазначено, що «...Недошковский Анатолий Константинович, стрелок 606 стрелкового полка 317 стрелковой дивизии убит 31.03.1944 года в селе Красное Каменец-Подольской области (нині Хмельницька. — Авт.) и похоронен в селе Демьянковцы...» (після війни був перепохований у селі Голозубинці. — Авт.). Будь-яка інформація щодо Недашківського Анатолія Трохимовича відсутня у цьому документі.
Для більшої впевненості уточнив, у якому підрозділі воював грузинський солдат Амбросій Шенгелія. Виявилося, що в тому самому, що й Недашківський Анатолій!
Так було ідентифіковано особу рятівника Амбросія Шенгелії, але не знайдено його родичів. Шансів на позитивний результат, з урахуванням негативної відповіді Гришківецької територіальної громади за місцем його призову в армію, було мало. І все ж звернувся по допомогу до директора Дмитрівської школи Бердичівського району Юрія Гостяєва.
Наступного дня Юрій Михайлович зателефонував мені і дав номер мобільного телефону племінника Анатолія Недашківського — Петра Пилиповича! Виявилося, що вчителька школи Валентина Муравицька знала Петра Пилиповича особисто.
Кожний пошук має свої особливості. Особливістю цього стало те, що довелося займатися ще й ідентифікацією осіб на фото. У родичів Анатолія Недашківського збереглося його фото у 13-річному віці, фото його брата Пилипа у віці понад 30 років та колективне — військовослужбовців і цивільних осіб.
Родичі припускали, що на колективному фото у другому ряду крайній зліва молодий чоловік — Анатолій або Пилип. Довелося звернутися по допомогу до фахівців експертно-криміналістичних служб.
Завдяки їм була встановлена істина: підліток Анатолій і молодий чоловік на груповому фото — одна і та сама особа! Користуючись нагодою, хочу щиро подякувати експертам за проведену роботу. Маю подякувати також і працівникам Національного музею історії України у Другій світовій війні за надану допомогу в пошуковій роботі.
Воював і загинув як герой
Відразу ж зателефонував Петру Пилиповичу Недашківському і розповів, що його як родича загиблого Анатолія шукають із далекої Грузії. Петро Пилипович розповів, що Анатолій — 1922 року народження. До війни працював на Бердичівському заводі з переробки шкіри. Одружений не був. У нього був брат Пилип (доводиться пану Петру батьком. — Авт.) і двоє сестер: Неокардія і Марія. Батько Костянтин загинув у роки війни біля свого будинку від розриву снаряда, мати Василиса Кузьмівна померла.
Близькі родичі знали, де похований Анатолій. Після війни Пилип їздив на могилу брата. Однак вони й не підозрювали про його бойові подвиги. Не знали і про те, що він нагороджений орденом Слави 3-го ступеня. Все це та деяку іншу інформацію, мені вдалося дізнатися із нагородного листа, найденого через сайт «Подвиг народу».
У нагородному листі зазначено, що рядовий, кулеметник Анатолій Костянтинович Недашківський був призваний на військову службу 10 січня 1944 року. В наступальних боях з 7 по 12 березня 1944-го за населені пункти Сміла, Уланів, Широка Гребля показав виняткову мужність і відвагу під час виконання поставлених перед ним бойових завдань.
У боях за село Чеснівку на Вінниччині рядовий Недашківський отримав завдання знищити кулеметне гніздо противника. Ризикуючи життям, він підповз до кулемета і знищив його гранатою, після чого відкрив шквальний вогонь по ворогу зі свого кулемета. Під час цього бою Анатолій першим увірвався в село, знищивши 4 фашистів.
Незабаром у бою за створення плацдарму на правому березі річки Буг Недашківський у числі перших форсував річку та знищив 7 гітлерівців. За ці подвиги 24 березня 1944-го він і був нагороджений орденом Слави 3-го ступеня. Вже за кілька днів 31 березня Анатолій загинув, рятуючи свого товариша Амбросія Шенгелію. Мабуть, і орден не встиг отримати...
Подвиг українця тепер — у кіно
А як же склалася доля врятованого Анатолієм Амбросія Шенгелії? Він пройшов усю війну, повернувся додому з бойовими нагородами. Все повоєнне життя працював у школі вчителем історії, директором школи і помер у 1988 році. Його дружина Маріам Олександрівна була вчителькою початкових класів. У них залишилася велика родина: син Юрій, троє дочок Венера, Катерина, Ізольда, 9 внуків і 22 правнуки.
Син Катерини Георгій Таріелович Бабунашвіли служив військовим аташе Грузії в Німеччині. Чоловік Ізольди Тенгіз Шалвович Шубладзе теж був військовим, генерал, засновник Національної військової академії Грузії.
Правнук Амбросія Шенгелії Реваз Насідзе — кіноактор. Знімається у популярних грузинських фільмах і телесеріалах. У 2015 році знімався у воєнному серіалі «Керч — втрачені герої».
Спочатку режисер Леван Дабрундашвілі запропонував Ревазу зіграти роль німецького солдата, але коли той розповів йому про свого прадіда, режисер, розчулений історією порятунку грузинського солдата, запропонував кіноактору зіграти роль свого діда і вставив цей епізод у сценарій.
Георгій Шенгелія надіслав мені фрагмент із зазначеного фільму, в якому солдат біля могил загиблих воїнів зняв каску з одного хреста і читає на ній прізвище: «Недашковскій», а інший (актор Реваз Насідзе) додає: «Українець». Хоч актори розмовляють грузинською мовою зазначені слова звучать зрозуміло.
Так вдячні грузини увічнили пам’ять нашого героя (сюжет із фільму доступний за посиланням). Крім того, про цю історію розповіли грузинське телебачення й грузинський інтернет-журнал Ambebi.ge.
Щодо самого Георгія Шенгелії, то він проживає у Тбілісі, одружений. Працює у сфері енергетики. Виконуючи заповіт свого діда, він і зайнявся пошуками родичів українського солдата. Самому Амбросію Шенгелії, незважаючи на неодноразові спроби, після війни не вдалося знайти родичів фронтового товариша.
Пошуки, розпочаті паном Георгієм, тривали 10 років і таки увінчалися успіхом! Він не тільки знайшов родичів солдата, а й допоміг дізнатися про подвиги нашого героя. Відтепер родичі двох солдатів Другої світової — представники двох дружніх країн України і Грузії — спілкуються між собою, використовуючи сучасні засоби комунікації.
* * *
Сьогодні, коли на сході України триває нова війна, мені не раз доводилося чути, що пошукова робота, пов’язана з періодом Другої світової, «не на часі». Але, схиляючи голову перед сучасними захисниками України, продовжую переконуватися: якщо люди навіть через десятки років шукають одне одного, отже, це потрібно. Адже пам’ять і вдячність людська не мають терміну давності...
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнського громадського об’єднання «Закінчимо війну»
