Справжньою оазою для шанувальників книги стала ІІ Універсальна книжкова виставка-ярмарок «ПОШУК», що була організована в Полтавській обласній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського, а також на інших локаціях.
43 видавництва із 13 областей України представили на ній свої кращі доробки. Почесним експонентом виставки стала Республіка Білорусь, представники якої поділилися своїми видавничими новинками.
Захід було присвячено 250-літтю від дня народження видатного полтавця — батька нової української літератури Івана Котляревського.
«Побувавши на Львівському книжковому форумі, зрозуміли, що маємо організувати подібне свято книги і в себе вдома, — зазначила під час урочистої церемонії відкриття виставки-ярмарку очільниця департаменту інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю Полтавської облдержадміністрації Вікторія Пилипенко. — Кожен, хто відвідає цей захід, не пошкодує, адже неодмінно знайде тут щось для душі».
У межах широкомасштабного дійства відбулися понад 70 різнопланових заходів: тематичні виставки, презентації книг, зустрічі з авторами, автограф-сесії, лекції, тренінги тощо.
Зокрема, першого дня полтавцям презентували видання «Енеїди» Івана Котляревського 1809 року з автографом автора, поштовий календарний штемпель «Полтавщина — край любові», виставку гравюр Володимира Попенка «Енеїда» з приватної колекції Олега Денисенка...
Оскільки програма виставки-ярмарку була дуже насиченою, доводилося вибирати, якому із заходів віддати перевагу. Скажімо, мене зацікавив телеміст, що відбувся в літературній вітальні, із відомим у
всьому світі письменником, сценаристом Едуардом Тополем, котрий свого часу проживав у Полтаві. Він презентував роман «Літаючий джаз, або Коли ми були союзниками», виданий українською мовою київським видавництвом «Саміт-книга». Це розповідь про знамениту спільну радянсько-американську військову операцію «Френтік» (припадає на червень—вересень 1944 року), під час якої місцем базування важких бомбардувальників США, що завдавали нищівних «човникових» ударів по важливих об’єктах ворога, було обрано полтавський аеродром.
Варто завжди обома руками триматися за факт
— Для мене це особливий день. Бо я не був у Полтаві понад 40 років. А українську мову вивчав узагалі років 70 тому (до речі, навчаючись у Полтавській середній школі № 4, мав із цієї дисципліни «п’ятірку»), проте сталося так, що відтоді не розмовляв нею. Тому зараз мені дуже важко добирати потрібні слова. Отож перейду на російську, хоч дуже хотів блиснути знанням української, — зізнався пан Едуард. — Мої книги видані у 18 країнах різними мовами. І те, що роман «Літаючий джаз, або Коли ми були союзниками» вийшов українською, а його перша презентація відбувається саме в Полтаві, для мене надзвичайно важливо. Тільки вчора прилетівши з Тель-Авіва, сьогодні маю ще й презентацію у великій книгарні в центрі Москви мого нового роману «Юність Жаботинського», дія якого відбувається в Одесі. Отож виходить, що одразу двома книгами повертаюся в Україну. Це дуже приємно й відповідально. Коли був зроблений переклад «Літаючого джазу...», навіть пробував читати його українською. Хоч, чесно кажучи, це було досить складно. Мені дуже приємно, що я знову опинився в Полтаві — хоча б із допомогою телемосту.
— Свого часу саме завдяки засновнику й першому керівнику нашого музею Дмитру Кальному було витягнено з напівзабуття операцію «Френтік», — нагадав завідувач Полтавського музею авіації й космонавтики імені Юрія Кондратюка Андрій Пушкарьов. — Серед експонатів маємо навіть американський прапор із полтавської авіабази. Тож велика вам дяка за популяризацію цієї теми — роман «Літаючий джаз...» читається на одному подиху. Хотілося б дізнатися, до яких джерел ви вдавалися під час його написання.
— Скажу відверто, що досить часто звертався до великого документального нарису, написаного співробітниками вашого музею. Коли працював над романом, про який ідеться, дуже хотілося приїхати до Полтави, але не склалося. Наприкінці книги знайдете список джерел, із яких до неї увійшла якась інформація. Хоч, окрім цього, довелося відшукати багато інших матеріалів. Тобто сюжет повністю побудований на документальних фактах. Звичайно, автор має право на художній домисел. Однак я як журналіст за своєю першою професією завжди обома руками тримаюся за факт. І певен: стосовно фактології згаданої книги, то навряд чи навіть найсуворіший критик знайде в ній якісь значні помилки.
Рай для книгоманів.
Фото з сайта adm-pl.gov.ua.
Де межа між документальними фактами і творчим домислом? — поцікавилися присутні в літературній вітальні.
— Як відомо, чим міцніший фундамент, тим легше зводити будівлю якої завгодно висоти. Подібне відбувається і в моїй творчості. Лише коли зберу якомога більше матеріалу, зрозумію, що розкопав, що тільки можна, як дослідник, журналіст, усе якимось чином складається в ланцюг подій (відбувається, так би мовити, проблиск у мозку), і от тоді можна братися за роботу. Коли я писав роман «Бісмарк. Російське кохання залізного канцлера», то цілих 12 років збирав матеріал у багатьох книгозбірнях, зокрема в бібліотеці Конгресу США у Вашингтоні, державній бібліотеці в Берліні тощо. Коли писав книгу «Юність Жаботинського», літав до Одеси, аби пройтися старими вулицями, відчути її дух. А повоєнну Полтаву пам’ятаю зі свого дитинства. Коли ми приїхали туди в 1947 році (мені на ту пору виповнилося 9 років, а моїй сестрі — 4), уся центральна вулиця Жовтнева була в руїнах, не лишилося жодного цілого будинку. Я все пам’ятаю і практично ці часи описую в книзі «Літаючий джаз...». Нашій сім’ї виділили тимчасове пристанище в бомбосховищі. Ми з пацанами лазили по горах битої цегли, шукали патрони й підривали їх. Слава Богу, в мене вціліли пальці — згодилися для друкарської машинки, а згодом — комп’ютера. Коли я писав роман про операцію «Френтік», вирішив із допомогою Googlе пройтися вулицями Полтави. Ми жили на вулиці Чапаєва неподалік від Центрального ринку, біля якого стояла красива церква. І от коли став шукати те місце, то не знайшов церкви. Шкода! Таку красиву церкву знесли!
Розкопав подробиці реальної любовної історії американського льотчика й полтавської дівчини
— Що вас підштовхнуло до написання роману «Літаючий джаз, або Коли ми були союзниками»?
— Ідея народилася, коли зовсім випадково переглянув американський документальний фільм про операцію «Френтік», що називався «Американці в Полтаві». Я був просто вражений, бо досі нічого про ці події не знав. Одразу ж зрозумів, що це стовідсотково мій матеріал. У такі хвилини й народжується книга. Переглянувши американський фільм, я вже знав, що напишу роман. А потім витратив 4—5 років на збір матеріалу, бо мав ознайомитися з якомога більшою кількістю джерел. Річ у тому, що майже всі молоді американські льотчики (а їх було в Полтаві близько 1 тис. 200) мали при собі вузькоплівкові кінокамери, а тому зняли багато матеріалу, що зберігається нині в архівах міністерства збройних сил США. І хтось із льотчиків написав спогади, декого з них навіть цитую у своїй книзі. В одному з таких спогадів зазначається, що на американській авіабазі, з якої бомбардувальники летіли до Полтави, був свій джазовий ансамбль. І один із командирів підібрав екіпаж музикантів. Цей факт дав назву моїй книзі. Пізніше музичний колектив, який брав участь в операції «Френтік», став ансамблем повітряних сил армії США. Як говорив великий єврейський письменник, лауреат Нобелівської премії Ісаак Башевіс-Зінгер, не буває романів без любовної історії. А мені її якраз і бракувало. І тут я розкопав подробиці реальної любовної історії американського льотчика й полтавської дівчини. Молодий американець настільки закохався, що пішов до Полтавського обкому партії по дозвіл узяти шлюб. У відповідь його заарештували. Тобто навіть ось такі факти, які, здавалося б, я міг вигадати, — реальні. Є речі, які саме життя придумує так, як жоден автор придумати не в змозі.
— Яких іще книжок нам чекати від Едуарда Тополя?
— Якщо в мене вистачить духу й можливостей, я хотів би створити серію романів про великих сіоністів — засновників Держави Ізраїль, які вийшли з Росії, України. Скільки мені дозволять небеса, буду цією темою займатися. Бо тільки уявіть собі: дві тисячі літ ми, євреї, тинялися по всьому світу, жили, притулившись до інших народів, і раптом з’явилися хлопці, котрі сказали: все, мовляв, досить поневірянь. Вони на початку ХХ століття втілили в життя неймовірний проект із переселення мільйонів людей у пустелю, створивши там державу, яка за своїм розвитком досягла рівня передових країн світу. Як це було зроблено: якими інтригами, кров’ю, мужністю? Там так багато справді фантастичних історій, що якби мені подарували іще одне життя, я б, мабуть, упорався.
Насамкінець Едуард Тополь сказав: «Я приїхав із СРСР у США в 1978 році, коли за правління демократичної партії на чолі з Джиммі Картером країна була офіційно визнана банкрутом. У Нью-Йорку мішками зі сміттям були заповнені вулиці — ці гори непотребу сягали другого поверху будівель. Було відчуття повного провалу й безнадії. Коли ж президентом став Рональд Рейган, він за якихось три роки практично в мене на очах підняв Америку, всупереч лементу преси, яка щодня його просто знищувала: слово «рейганоміка» стало мало не лайливим. Чому я про це згадав? Бо відтоді знаю: будь-який чесний президент може гори звернути, чого я вам і
бажаю».
