Джозеф Конрад відомий українському читачеві насамперед через переклад його твору «Серце пітьми», що вийшло у видавництві «Астролябія».
Це той роман, в якому, на превеликий жаль, наша критика розгледіла лише ґрунт для постколоніальних студій, не більше; не побачила в цьому романі великого огрому важливіших тем.
Джозеф Конрад один із найбільших знавців змін у людських душах, тих змін, що не зникають з розвитком цивілізації, натомість вони є сталими внутрішніми порухами невидимого людського світу.
Романи цього письменника — про біль, страждання, радість та любов, про ті екзистенційні пороги, які ми переступаємо, йдучи своїм непростим у кожного життям.
Трохи про нього. Джозеф Конрад, з народження Юзеф Теодор Конрад-Коженьовський (1857—1924) — всесвітньо відомий англійський письменник польського походження та виходець з України, автор численних романів і оповідань. Основою для них стало осмислення власного досвіду служби у французькому, бельгійському та британському торгових флотах. Його твори відзначаються глибокими художньо-психологічними студіями, влучною діагностикою психологічної драми сучасної людини. Твори цього письменника завжди мали вплив на сучасників та й по тепер він відчутний не лише в літературі, а й у кінематографі. Його роман «Ностромо», що незабаром побачить світ у видавництві «Астролябія», визнано одним зі 100 найкращих творів ХХ століття, написаних англійською мовою.
Збірка трьох оповідань, про які тут говоритиму — «Фальк. Емі Фостер. Завтра» (Л.: Астролябія, 2018), має ту особливість, що «всі твори, які до неї ввійшли, не лише належать до того самого періоду, а й написані один за одним у тому порядку, в якому вони тут розташовані». Далі автор запевняє у своїй передмові, що «досвід у них — лише канва для втілення художнього задуму». Отож, які задуми реалізовує у своєму письмі Джозеф Конрад? У першому творі книжки, що має назву «Фальк», він пробує художньо осмислити дуже складного та суперечливого персонажа Фалька, якого складно оцінити в звичайній міщуцькій шкалі цінностей. Він виламується з неї, проявляючи складну подвійну природу людини, де поєднано тваринне й божественне. Те, що картезіанці називають Homo duplex. Жахливий характер Фалька, його захланність, його дика турбота про самозбереження, якесь тваринне прагнення до монополії в усьому, де він задіяний, ніяк не в’яжуться з глибоким почуттям до молодої дівчини, яку він зустрічає на так тонко описаній баржі: «Діана Бременська» була найцнотливішим з усіх старих суден і ніби й не знала нічого про розтлінне море, так само як і на суходолі є оселі, котрі нічого не знають про грішний світ». Конрад дуже вміло оперує мовним матеріалом, він наче ліпить образ персонажа, там є лиш те, що потрібно, і в цьому багатослів’ї не можна нічого забрати без шкоди для образної рельєфності героя. Ось приклад стильової гри, яку забезпечила перекладачка Олена О’Лір: «Втім, я не хочу сказати, ніби ця племінниця була монументальна. Вона була аж надміру жива, але могла б зійти за алегоричну статую Землі. Я маю на увазі не ту виснажену землю, на якій живемо ми, а Землю юну, незайману планету, ще не потривожену візією майбутнього, яке рясніє почварними формами життя і смерті, гуркоче жорстокими битвами голоду та думки». І ось цей старий морський вовк Фальк, який просто зводив з розуму все оточення своєю впертістю, важко закохався, та оскільки натура його була дуже проста та заразом похмура, то «він належав до тих, хто жив, відчував, страждав неначе в якихось духовних сутінках». В сюжеті оповідання відбуваються складні та цікаві інтриги, в результаті яких Фальк все ж наважується освідчитись, чого не міг зробити довший час. Але перед тим як почути відповідь, він розповідає нареченій про те, що відбулося з ним на пробитому в час шторму кораблі. І цей фрагмент оповіді є водночас гімном і прокляттям людини. Він оповідає про скруху і дикий голод на заблукалому кораблі, розповідає про очі голодних самогубців... і про людоїдство задля життя. Він не міг не сказати їй цього, розуміючи, що дівчина навряд чи прийме його таким. І вся ця оповідь розгортається в настільки рельєфних описових лініях, що вони постають в очах живою картиною.
«Емі Фостер» — оповідання про нашого карпатського гуцула, який потрапив до рук шахраїв, що обіцяли вивезти його на заробітки до Америки. Та він, голодний і заляканий, потрапляє в англійське село, де його сприймають за божевільного жебрака: «Він казав, що звертався до них як жебрак, це правда, але в його країні, навіть якщо й нічого не подають, то говорять до жебраків лагідно. Діти в його країні не навчені жбурляти камінням у тих, хто просить співчуття». Він не знає мови, у нього нічого немає. Він поволі намагається устаткуватися на цій землі, та все ж залишається тут чужим. Янко, так його звати, одружується з селянкою, у них народжується дитина, «хлоп’я, з великими чорними очима, подібне до пташки, що тріпоче в сильцях», яку він вчить молитви, що вчив його батько. Та дружина не розуміє цих молитовних слів і поволі відчужується від нього. Він так і помирає чужим на не своїй землі, люди якої не прийняли його. Це дивовижна поетична прозова балада про Чужого, який тужить за своєю землею.
Переповідати сюжети Конрада насправді дуже складно, оскільки головне знаходиться за лаштунками його оповіді — це те, що потрібно домислювати уявою. Останнє у цій книжці оповідання «Завтра» містить ту саму екзистенційну напругу, що й два попередні. Старий чоловік, що вигнав колись свого молодого сина за те, що юнак відмовився виконати батькову волю та стати клерком-юристом. Той подався у матроси; натомість, через багато років батько чекає на сина, підшукав йому наречену, що мешкає по сусідству. Дівчина приглядає за своїм старим, тиранічним сліпим батьком та мріє, коли все ж приїде сусідський син та покличе її заміж. Батько завжди каже: «Він має приїхати завтра». Та врешті син з’являється в образі злидаря-моряка. Батько не вірить, що це його син, у своїй уяві він витворив зовсім іншу людину та проганяє його знов. Але вся драма відбувається в душі дівчини-сусідки, яка, можливо, більше за всіх чекала на появу прибульця, щоби видертися з лабет батька-тирана. Коли вигнанець від’їжджає, вона «наче переможена долею, мовчки попленталася назад у своє задушливе маленьке домашнє пекло. Воно не мало величного порталу, ні страхітливого напису про втрачені надії — дівчина не розуміла, в чому вона согрішила». «Завтра» — це про ті мрії, які ніколи не виходять
на яв.
Джозеф Конрад у своїх творах спробував показати нам усе багатоголосся світу, де в людині може поєднуватися непоєднуване. Письменник працює з цими парадоксами у своїй творчій лабораторії. Його персонажі це не схеми, не трафарети, а люди, що несуть у собі всю свою велич та ницість.
