За три сотні літ великоімперська пропаганда — спочатку царська, а за нею й радянська — зробила свою чорну справу: вона геть затьмарила свідомість десяти поколінь українського народу про велич і трагедію вірного сина українського народу гетьмана Івана Мазепи та столиці тодішньої Гетьманщини — Батурина, який, після піддання тортурам Чернігова та розорення тими ж москалями Переяслава, невдовзі став символом суверенної влади в Україні. Орда царських сатрапів Гетьманську столицю потопила в морі козацької крові та нищівним вогнем і артилерійськими канонадами стерла з лиця землі. То чи треба дивуватися, що після такого мракобісся ідеології незалежній Україні дісталися легіони яничарів та манкуртів.
Зрушити зкам’янілі стереотипи в їхній свідомості — завдання надзвичайної ваги. Не остання роль у вирішенні цієї проблеми належить літературі. І не тільки художній. У першу чергу така відповідальність покладається на документалістику, наукову літературу, де автор свої думки та твердження ґрунтує не з точки зору белетристики, а опирається на архівні матеріали, результати археологічних досліджень, спогади учасників подій у порівнянні з іншими джерелами. Звісно, робити це надзвичайно важко і складно. Тому в цій шерензі так мало справжніх авторитетів думки. Правофланговим тут є, зокрема, Сергій Олегович Павленко — заслужений журналіст України, історик, відомий дослідник Гетьманщини, Батурина, життя і діяльності Івана Мазепи. Стольне на той час пишне містечко стало для дослідника яскравою зорею, територією, де горя гори, хрести та могили, Голгофою творчого життя. Сергій Павленко праведним пером колупає пил віків, щоб із сьогодення об’єктивно подивитися на героїчне минуле наших славних предків, які виборювали Україні незалежність.
Архівні і музейні «розкопки»
Лише за останні роки книжкові полиці вітчизняної історії поповнилися книжками Сергія Павленка «Загибель Батурина 1708 року», перевидана в 2007 році зі значними доповненнями, «Міф про Мазепу», «Оточення гетьмана Мазепи: соратники і прибічники», «Іван Мазепа як будівничий української культури», «Любов гетьмана Мазепи», «Повстання мазепинців: міфи та реалії», «Військо Карла ХII на півночі України», фоліантом «Іван Мазепа. Прижиттєві зображення гетьмана і його наближених». Він також уклав двотомник «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах» тощо. Саме в книзі про загибель Батурина вперше у вітчизняній історіографії була дана повномасштабна версія подій листопада 1708 року. Але поза увагою тоді залишилися інші теми й аспекти життя Гетьманської столиці. Не ввійшли вони і в наступні дослідження.
І ось напередодні 350-річчя заснування гетьманської резиденції в місті Батурині столичне видавництво «Мистецтво» порадувало шанувальників вітчизняної історії найсвіжішим дослідженням «Батуринська фортеця». У ньому Сергій Павленко вмістив нариси про виникнення та розбудову Батуринської фортеці та її захисників під час драматичних подій 1632 та 1708 років. Книжка, яка, крім вступу, післямови, додатків із джерелами та нотатками, зокрема, щодо гіпотез і реалій про сорок церков Батурина, об’єднує аж одинадцять розділів. Окрім уже зазначених тем, у них аналізуються розбудова оборонних фортифікацій, таємниці підземних ходів, гарматний арсенал Гетьманщини і Батурина, Гончарівська резиденція гетьмана, цитадель містечка та московська залога в ньому.
До теми Батурина та його фортеці здавна зверталися дослідники та історики. Не обійшли їх увагою у своїх мемуарах учасники походу Карла XII на московську імперію. Резонансним сторінкам нашої історії присвячували у свій час публікації шведські, австрійські, німецькі, французькі та інші газети. Події в Гетьманській столиці 1708 року знайшли відображення у літописах. Десятки вчених — від вітчизняних Олександра Рігельмана, Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Олександра Лазаревського до діаспорян Олександра Оглоблина, Бориса Крупницького — вивчали та знайомили сучасників і наступні покоління з тріумфом і трагедією Батурина. Здавалося б, поле вже скопане-перекопане вздовж і впоперек. Але Сергій Павленко вирішив копати це поле вглиб. Як мандрівник шукає в степу криницю, аби вгамувати свою спрагу, так і тема Батурина та гетьмана Мазепи завихрила Сергія Павленка. Бо відчувала його душа, що не все ще знають люди про ту славу України. І не помилився. Архівні, музейні «розкопки», як і реальні розкопки археологів-професіоналів на батуринських полях і пагорбах, давали справжні артефакти.
Саме на їх основі, на результатах археологічних розкопок у Батурині автор книги авторитетно запевняє про існування кілька тисяч років тому на сучасній території Батурина поселення наших предків. А вже в ХІ-XIII століттях на його місці розрослося нове городище, яке навіть мало дерев’яне укріплення з частоколом. Доречно зауважити, що книга багато ілюстрована не тільки світлинами, а й малюнками уявних реконструкцій городищ та фортець різних часових періодів, виконаних кандидатом історичних наук Олександром Бондарем. Щоб підтвердити окремі гіпотези, автор наводить архівні документи. Один із них — про зв’язок цього поселення і його назви із Батурином ХVII століття. Дослідник категорично заперечує причетність до цього польського короля Стефана Баторія.
Крок за кроком, документ за документом читач потрапляє в історичний вир розвитку поселення, яке стало Гетьманською столицею на березі Сейму, до якої їхали посли чи не з усіх країн Європи. Для прикладу наведу ще й такий факт із книги. Стосується він теж тих славних часів Гетьманщини. Тисячі людей дивилися в Іллінській церкві Чернігова та історичному музеї імені Василя Тарновського на срібні шати чудотворної ікони Іллінецької Божої Матері, виготовлені на особисті кошти Івана Мазепи. Багато дослідників звертали на ній увагу на такі промовисті мотиви, як герб Мазепи та ознаки його сильної влади: гармати, діжки з порохом, ядра, рушниці, списи, козацькі клейноди. Ліворуч гербового зображення розміщено козацький табір, а праворуч — фортецю.
Окремі дослідники висували гіпотезу про те, що то «мало б символізувати західноєвропейське місто, яке діями козаків було врятоване від зруйнування і пограбування кримськими татарами». У розділі книги «Зображення Батуринської фортеці кінця ХVII століття» Сергій Павленко зауважує, що така гіпотеза має право на існування. Але водночас він аргументовано переконує, що там зображена Запорозька Січ та Батуринська фортеця Гетьманської столиці. Це тому, що в часовому відрізку 1687—1695 років важко знайти похід козаків на захист чи визволення саме «західноєвропейського міста». Сергій Павленко аналізує, співставляє описи Києва, Полтави, Чернігова часів Івана Мазепи. Додає до цього опис Новобогородицької фортеці, збудованої козаками у 1688 році. Все це міліметр за міліметром порівнює з контурами фортеці на шаті кіота. Доповнює свої міркування словами канцеляриста Самійла Величка, висуває інші незаперечні тези, аргументує їх даними археологічних розкопок у Батурині, свідченнями очевидців і робить висновок, що на шатах поруч із Запорозькою Січчю розташована все-таки Батуринська фортеця тогочасної Гетьманської столиці.
Про гармати і шпигунське «око государеве»
Цікавим з наукової та й пізнавальної точок зору є розділ «Гарматний арсенал Батурина». Ця тема більше цікавила раніше письменників і поетів. Один із них, Іван Шкурай — уродженець Шабалинова Коропського району, на території якого базувалися артилерійське спорядження та пороховий арсенал Гетьманщини, а сам Короп належав «на артилеррию енеральную», у поемі «Батурин» писав: « А в гетьмана й гармат, як гною, І пороху — на три війни...» Цілком можливо, що така оцінка дещо гіперболізована. Сергій Павленко чи не вперше на науковому рівні оцінив гарматний потенціал Батуринської фортеці. За його ж словами, вона мала суттєвий козир — потужну гетьманську артилерію, бо й Глухівські, і Коломацькі статті враховували побажання козаків «армате войсковой бит в Батурине...» Автор вперше серед науковців надає можливість ознайомитися з великою джерельною доказовою базою не тільки про артилерію, як про окремий вид військ тодішньої України, також він повідав про тих, хто забезпечував її боєздатність. Донині цей унікальний фактаж був відомий читачам лише фрагментарно.
Досліднику вдалося по гарматі, по лафету і мортирі з різних джерел зі скрупульозною педантичністю показати кількість озброєння тодішньої Гетьманщини та Батуринської цитаделі. Скажімо, в 1695 році в Кримський похід козаки мали взяти 85 гармат артилерії та 150 мортир. Викликає повагу посилання автора на авторитетні джерела, що під час облоги Батурина в замку було до 315 гармат. Поруч ще одне посилання на джерела. Вони вказують, що у Батурині та Білій Церкві Мазепа мав 419 першокласних гармат. Про 70 «бронзових гармат Батурина» доповідав датський дипломат своєму керівництву в 1710 році. Наводить дослідник і витяг із «Житія Петра Великого» від 1733 року. Там ідеться про «сто добрых пушек», захоплених у Батурині.
Звісно, через прожиті століття, брак архівних документів ніхто з дослідників не насмілиться назвати точну кількість артилерійських стволів у війську Мазепи. І тому автор книги не говорить, багато це чи мало в гетьмана гармат. Він дає можливість читачам порівняти, подаючи дані про артилерійське озброєння у союзника Мазепи шведського короля та у війську московитів. Так, Карл XII на початку кампанії 1708 року мав на озброєнні тільки 40 гармат, а в бою під Полтавою були задіяні лише чотири стволи. Цар Петро І на початку вирішального бою 20 червня 1709 року виставив перед шведами 70 полкових та 32 польові гармати. У 1703 році за наказом царя порохові заводи України мали поставити для його армії дві тисячі пудів пороху. А тепер і міркуйте про доблесть і славу війська Запорозького та його ясновельможного гетьмана Івана Мазепу, який мріяв врешті-решт вирвати рідну Україну з хижих пазурів Московії!
Особливі сторінки розділів, де йдеться про зрадництво наказного прилуцького полковника Івана Носа в осадженому царськими військами Батурині. Автор не спростовує і не виправдовує дії цього московського підлизи. Водночас робить нові суттєві доповнення до версії драматичних подій зради. Вона відбулася ще й тому, що московські стрільці до цього були ледь не господарями фортифікаційних споруд Гетьманської столиці. Сама ж московська залога існувала у фортеці протягом багатьох десятиліть. Постійну варту російський гарнізон ніс у Батурині ще з 1670 року. Стрільці контролювали всі входи і виходи у вежах, виконували інші роботи у службових приміщеннях, приїжджих дворах. А ще вони не стільки охороняли й берегли фортецю, а «берегли» самого гетьмана від його «шатности». Тобто, шпигували за кожним його кроком, були «оком государевим».
Цей етап життя Гетьманської столиці до цього часу був поза увагою дослідників, і лише тепер Сергій Павленко відверто розповів про те, що ховала від нас одна і друга імперія. У реальності московські полки регулярно провокували конфліктні ситуації з місцевим населенням. Гірше того, їх навіть ловили на крадіжці військового скарбу мазепинців, через що Мазепа змушений перенести дорогоцінності на Гончарівку. І хоч стрільці й були випроваджені з Батурина, вони під час облоги сповна використали свої знання потаємних ходів фортеці й проникли ними до центру Гетьманської столиці досить швидко. Ці та інші аспекти аналізу ситуації того часу дозволили автору книги по-новому подивитися і переконливо показати розуміння певних мотиваційних дій гетьмана щодо будівництва заміської резиденції та його розпоряджень наприкінці жовтня 1708 року. Тобто в ті дні, коли війська московського царя Петра І масово готувалися до збройного вторгнення в Батурин. Героїзму козаків, посполитих, усіх мешканців тогочасної столиці, яку «старший брат» перетворив на одну братську батуринську могилу, автор присвячує окремий розділ, де також подає нові документи та переконливі докази мрії гетьмана Івана Мазепи привести Україну в Європу, а не перетворити рідну землю хати-України на малоросійську губернію імперії, випрягти її з ганебного ярма.
Коли перегортаєш останню сторінку «Батуринської фортеці», мимоволі ловиш себе на думці про наше нелегке сьогодення, коли Крим «старший брат» відхопив у нас по-босяцьки, а Донбас п’ять років заливає кров’ю. Бо там, за «порєбриком», ще й досі новітні поводирі старої царекратії, що вишкірила зуби на Україну, вважають, що вона залишилася для них колонією, яку можна усмиряти «градами» та вогняними гібридами.
Микола ГРИНЬ, член Національної спілки журналістів України
