Київське видавництво «Смолоскип» — один з найвідоміших «інкубаторів» нових літературних імен.
Власна школа літературної майстерності, поетичний та прозовий конкурси дебютних рукописів, де преміями слугують видані книжками твори-номінанти, — цей шлях пройшло чимало популярних нині авторів: Сергій Жадан, Андрій Кокотюха, Ростислав Мельників, Катерина Калитко, Павло Коробчук, Богдана Матіяш, Олена Гусейнова, Дмитро Лазуткін, Олег Шинкаренко, Петро Яценко, Любов Якимчук, Оксана Лущевська, Лесь Белей, Мирослав Лаюк...
Назвемо два досі не відомі імені — з минулорічних лавреатів.
Від психології до метафори
Серед яскравих і резонансних поетичних книжок останніх місяців — збірка «Шампанське — пиво — шампанське» Ігоря Астапенка. За рукопис цієї збірки минулого року він отримав премію літературного конкурсу видавництва «Смолоскип».
«Шампанське — пиво — шампанське» є досить строкатою книжкою і водночас вельми репрезентативною в плані представлення молодої української поезії 2010-х. Збірку Астапенка навіть можна зарахувати до таких, що з них варто починати знайомство з цим явищем (посприяє також і передмова від такого значущого поета, як Петро Мідянка).
Бо ж тут читачі зустрінуть поєднання низки характерних і талановито виконаних тенденцій: метафорики та сюжетності, психологічної чуттєвості та іронії, сповідальності та відчуження, афористичності та інтертексту.
Характерний і набір тематичних мотивів — від опоетизованих краєвидів чи широко трактованої любовної лірики й аж до війни. До останньої теми далеко не кожен поет (надто з тих, які перебувають не на фронті) знайде осмислений та індивідуальний підхід. Астапенко, схоже, знайшов:
жінка, яка стоїть потойбіч
вікна
довгої коробки з колесами що
повезе її героя
протирає сльози й махає
рукою
намагається усміхатися
а виходить тільки лимон із
вустами
чоловік посейбіч вікна каже
мені наливай
будемо пити поки будемо
їхати
поки сонце вглядається в це
засмальцьоване вікно
глянь на неї — каже —
я більше її не побачу
і ось ми дивимося на неї чотирма очима
наче чотири перестиглих денешти на траву
і сонце справді розпливається засаленою прозорістю
а коли коробка рушає з місця
ми починаємо пити горілку
і сонце як стигла денешта
вкочується в наше мовчання
він її більше не побачить
думаю я
а я побачу
а я звісно ж побачу її
коли повернуся
я повернуся думаю я
і поправляю шеврон на правій
руці
яка тримає наповнену чарку
Мерехтливий психологізм у віршах Ігоря Астапенка нерідко межує з формальною грою, що є однією з фірмових особливостей саме цієї книжки (частіше поети все-таки розводять орнаментальні, експериментальні моменти з усілякими пронизливостями і проникливостями). Як-от у вірші «Проводи», закрученому довкола вдячної теми спогадів дитинства та порівняння їх із дорослими реаліями:
лилося сонце в могильні
квіти
приречені бути скорбними
і діти лунко сміялися
із прізвищ людей що хрести
пітлер — гітлер
байтюк — байстрюк
кулик — кадик
сирота — і так смішно
Нерідко поет вдається й до сливе конструктивістських розгортань метафор: «схрещені пальці зігнутих долонь — / петриківський розпис злиття / чотири поверхи гарячих губ / цілунок-будинок / розлітається / міст на якому ми стоїмо — / свічка над холодною річкою».
Мабуть, саме вміння писати і прозоро, і густо, вміння тримати емоційну напругу найбільше приваблять читачів у книжці Ігоря Астапенка.
Хто вбиває моделей?
Побачив світ новий і досить амбітний український детективний роман. Видавництво «Смолоскип» представило книжку «Мертві моделі» свого минулорічного лауреата, Мартина Якуба (це, очевидно, псевдонім, але справжнє ім’я автора наразі не розголошується).
Як нескладно зрозуміти, події роману відбуваються навколо вбивства кількох дівчат-фотомоделей. Відтак, у читачів з’являється нагода трохи зазирнути за лаштунки фешн-бізнесу, а також спостерігати деякі тенденції поведінки, як то кажуть, «нинішньої молоді» в соціальних мережах інтернету (властиво, в «Інстаграмі»).
Цими та іншими реаліями — цвинтарями, фотостудіями, нещасливими родинами, кинутими підземними приміщеннями тощо — мусить добряче поблукати головний герой «Мертвих моделей», новоспечений приватний детектив Макс Ґедзь, у пошуках розгадки злочину.
До речі, хто ж цей детектив? Макса Ґедзя сміливо можна назвати «людиною нашого часу». Це колишній учасник війни на Донбасі, водночас переселенець, чоловік зі складною та суперечливою біографією, ну й, звісно, з добрячими «тарганами в голові».
Попри все, цій людині притаманний потяг до справедливості, і то не в теорії, а на практиці — причому життєва практика привчила Ґедзя до готовності ризикнути всім.
Мартин Якуб, як бачимо, попрацював із актуальними темами й реаліями — від повернення бійців АТО в тилові реалії до «інстаграмних» пристрастей (а між ними ще багато інших питань). Проте не скажеш, щоб ці теми письменник розробив аж надто кон’юнктурно. Навпаки, подані просто й «по-житейському», вони часто спонукають до серйозних роздумів, і то без жодної дидактики та пропаганди.
Щось подібне, до речі, відбувається і з самою стилістикою письма Мартина Якуба. Рівний і в чомусь очікуваний реалізм тут увиразнюється і «приперчується» грубуватим, некоректним гумором і взагалі світоглядом головного героя, який дратує, проте робить персонажа «об’ємним» і «справжнім».
Зрештою, сам сюжет виходить пружним, із добре витриманою інтригою і з жаскуватими деталями, що без них, здається, зовсім неможливий смачний текст детективного жанру. Здається, в «Мертвих моделей» є чимало шансів опинитися серед лідерів сьогоднішнього українського детективу.
