Заповідна мораль і мудрість

Передусім, що таке мораль? Найбільш коротке і водночас недосяжне звичайному розуму за глибиною визначення цього поняття дали філософ Іммануїл Кант: «Мораль — розум волі» і поет Генріх Гейне: «Мораль — розум серця». Що розуміти під цими словами, які є філософською конструкцією захмарної висоти?

 

Мораль — одна з форм суспільної свідомості. Саме слово за походженням латинське і означає в перекладі mores — звичаї. 

 

Оскільки все в земному бутті побудоване на протилежностях (діалектичний закон єдності і боротьби протилежностей), то антиподами треба розуміти поняття моралі та аморалі. Моральним вираженням цього закону діалектики є боротьба добра і зла, яку визнав основою світу ще у VІІ ст. до н. е. засновник давньоіранської релігії — зороастризму — пророк Заратуштра (Зороастр).

 

Що ставиться зараз за взірець, моральну цінність суспільства? Купівля-продаж усіма, без сорому, людських благ, міщанство і споживацьке відношення до життя, власні честолюбні інтереси — з одного боку, чи високі духовні (біблійні) якості: мудрість (як тісне поєднання високого розуму і людської доброти), порядність, щирість, відвага та багато інших людських чеснот — з другого?

 

Тобто, що важливіше в людському житті — матеріальне чи духовне багатство? Якщо так ставити питання, то мораль теперішнього українського суспільства треба змінити на 180 градусів. 

 

Мудрість як інтегральна морально-етична категорія включає, як зазначалося, поняття розуму і добра. «Перманентною властивістю розуму, — говорив І. Кант, — є добро». «Розум, позбавлений добра, — за словами В. І. Вернадського, — приречений на загибель». 

 

Що таке добро (як моральна категорія), доброта (як риса характеру)? Це згода волі з совістю, — говорить древня китайська мудрість. А що таке совість? Це страх перед Богом і людьми. А воля індивідуума, сильного характеру (якого так благає знедолена Україна) — то є сила Духу, Духу рідної землі. 

 

Китайський мислитель, один із творців філософії і релігії даосизму Ян Чжу (близько 440—360 рр. до н. е.), автор трактату «Ле-цзи», справедливо вважав, що кожний, хто прагне слави, повинен бути безкорисним. Для такого не існує особистого, він уже не належить собі, а тільки людям. Найбільше багатство цієї людини — безсмертя у пам’яті народу, а стиль життя — пекельна праця на користь суспільства.

 

Наукові джерела свідчать, що єдність морально зрілого народу (етносу) і його природного середовища життя (довкілля) є фундаментальною властивістю біосфери Землі. Як вища філософська єдність вона названа французом Тейяром де Шарденом Духом землі, а швейцарцем Карлом Густавом Юнгом — архетипом.

 

Автором це поняття трактується як вростання і злиття життєвої долі кожної людини з долею землі, на якій вона проживає, заповітної землі. Моя доля і доля моєї землі — невіддільні. Втрата такої єдності рівноцінна занепаду етносу, культури, цивілізації загалом. Дух рідної землі із силою Закону визначає стиль життя, стереотип поведінки людини. 

 

Особливо значущими для розуміння вище сказаного є природно-заповідні території, заповідні ландшафти. Це — святі місця, там живе Бог. Там народжуються високі почуття, вільне світосприйняття, там думка сягає найвищих вершин.

 

Отже, свята заповідна природа має ще багато неусвідомлених людиною цінностей. Через неповноту та поверховість сучасних знань вони не можуть бути виявлені на даний час. Багато що в нашому житті апріорне, перебуває за межами людського досвіду.

 

Заповідний (національний, етнічний) ландшафт містить у собі високий інформаційно-виховний потенціал (актуал). Він вражає, звеличує... Людина, вбираючи в себе враження від його споглядання, збагачується духовно і розумово. У такому «діалозі» здійснюється, відповідно, інформаційний (інтелектуальний) і духовний (чуттєвий) контакт людини з природою. 

 

Так, дослідники Пустині у Феофанії м. Києва (Н. Сементовський, 70-ті роки XIX ст.) відзначали, що людина, прибита найтяжчим горем, прийде сюди і, споглядаючи красу навколишньої місцевості, знайде духовне полегшення. Вона відчує незворушний спокій. Бо все тут дихає глибокою святинею. Це справжня чернецька пустинь серед розкішної природи... У ній ми ближче до самого Бога. Крім усього того, краса природи лікує людську душу.

 

За твердженням англійського дослідника Арнольда Д. Тойнбі, історію треба не просто читати, розуміти, а й пережити ще раз — психологічно. Поділюся враженнями від службового відрядження у біосферний заповідник «Асканія-Нова».

 

Однієї ночі пішов у заповідний степ. Напочатку було якось моторошно, незвично. Сам на сам уночі, наодинці з диким степом. Чомусь довго не сходило сонце. Врешті, підходжу до скіфського кургану.

 

Обережно наближаюсь до прадавнього кам’яного ідола. Його очима на мене дивляться перетерті у порох жорнами історії насельники цих степів: алани, готи... люди ямної і катакомбної археологічних культур ... І враз — виповзає червона діжа Сонця. Дух Землі і Всесвіту зійшлись на кургані! 

 

Отже, святилищами, свого роду природними каплицями, де здійснюється дійство духовного єднання (та очищення) сучасних Homo sapiens зі світом, що існував, і прийшлим (прийдешнім) та створеною Богом природою — повинні стати заповітні місця дикої природи.

 

За словами класиків філософії, людина вийшла з природи, і тепер, хоч у формі спілкування із заповідними місцями, мусить підтримувати з нею духовний зв’язок, втрата якого призводить до бездуховності (що вже спостерігаємо). Будемо вірити, що наш талан і наш Дух землі ще живі у збережених природних і культурних скарбах національних заповідних ландшафтів. 

 

Заповідна природа — скарбниця високої людської моралі і мудрості. Це життєдайне джерело духовного спокою і божої благодаті, примирення зі світом зла і добра, ненависті та любові. Це святі місця, де здійснюється пошук і вершиться таїнство єднання зі світом неземним, починається дорога до вічності, до Бога.