Штудіювання тлумачень святого письма: рецензія на збірку Петра Кралюка «Каган і хохлята»

Страшенно боюся товстих книг!.. Мабуть, як і все моє покоління і покоління після мене.

 

 

Певно, через те, що не тримала в руках праць Маркса, Енгельса, Леніна...

 

 

Тобто тримала, бо ж вчилася на філософа, то треба було якось хоча б «по діагоналі» пройтися... Все якось там незрозуміло і, насправді, без нон-фікшену, — точно кажуть старі люде — розмір не має значення.

 

Але ж то філософія, думки пантеону ідеологів свого часу і народу... Ще кажуть, що не святі горщики ліплять. Але ж то таки ліплять! Святі, боги, харизматичні лідери ліплять цілі суспільства, цивілізації, громадськість, інституції. От тільки з націями щось не виходить. Значить, вона — не голем, а сформована сталість. 

 

Але повернуся до товстих книг. Петро Кралюк «Каган і хохлята». «...На радісне й благосне читаніє» — автограф від автора, патріарха сучасної української філософської думки і скромного канонічного філософа, який робить революцію стереотипів та закостенілих сталостей.

 

Петро Михайлович — мій викладач з Острозької академії. Знаю його сто років, як мінімум — п’ятнадцять. Несміливе провінційне дівча на першій лекції харизматичної особистості: одночасно рвало на мотлох і бунтувало все всередині — як можна заперечувати те, що є?! Але дівчинка росла і збивала ноги об каміння консервативності і застарілих цінностей, які з мораллю та всесвітнім Добром не мають нічого спільного. І з часом розуміла, що все у світі відносне, що все як не за Фройдом, то за Ніцше...

 

Кралюк — абсолютно не «історико-любительський» автор, однозначно. Швидше навпаки: якщо починати цікавитися історією України, то тільки після прочитання хоча б одного-двох видань цього автора. У теологічній сфері є пропедевтичний етап — штудіювання тлумачень Святого письма, а потім уже можна перейти до читання та вивчення Великих Книг.

 

Через це і зберігається істинність позиції. Чи істинна та істина апріорі — це не так важливо для традиційної світоглядності соціуму. Але на те вона й релігія, щоб персоніфікуватися в істину. В історії — з точністю до навпаки, вона шукає власної персоніфікації.

 

Тому й одягають Тараса Григоровича у кожуха, Гоголя — в шаровари, а козаків — у спортивні костюми з написом «За здоровий спосіб життя», а підниз — чернечі парамани. Персоніфікація історико-політичного бл... блудства в Петра Кралюка — як мінімум, містифікована. Вона має свої відповідники за суттю, змістом, характерним наповненням. 

 

Якщо політична вагомість-важливість, якої надає тимчасове (до першої ж поразки) політичне середовище, є історичним абсурдом і одноденним явищем, то чому це не подати як мастурбацію цієї ж особистості — головний кіт країни Спікер, домашній улюбленець голови Партії любителів котів, подає приклад котам свого середовища зайнятися онанізмом після невдалої спроби обабурити єдину в місті притомну кішку Фелісію, що мислить, як нормальна адекватна людина і дивується усім збоченням двоногих ссавців.

 

Зрештою, й сама ідея партії — химерне, абсурдне зборище божевільних позицій та неадекватних ідей, підтриманих зомбованими роботягами, з яких просто стібаються їхні лідери, верхівка тимчасового завуальованого під істину проекту власної лідерської самореалізації. 

 

Особисто мені, як прихильниці гендерної політики, образ мудрої кішки в повісті Петра Михайловича «Фелісія» (як ідеал притомного жіноцтва в історії цивілізацій) надзвичайно сподобався! Чого не скажеш про головну героїню з оповідання «Ґандзя люба», котра, керуючись німфоманічною позицією власного лібідо чи то пак — пошуками звичайного жіночого щастя крізь призму власної історичної неусвідомленості, так і померла (мабуть), будучи виключно вагінальним утворенням для ідеологічних фалосів та сплеску політичної сперми. 

 

Щодо політичної сперми. Виявляється, існують не просто коїтуси, а й шлюби між Соціалізмом і Диктатурою та Комунізмом і Демократією. І все це сни великих світу цього. Мені згадалися слова однієї знайомої арт-вумен — «проснулася від того, що мене...».

 

Дивно, все так дивно, що історико-соціальний процес сублімує, маючи власні конкретні сутності, плоті, єства, але зовсім не дивує, що політика переважно займається інцестом і абсолютно не використовує для власного повноцінного самозапліднення досвід та історичну кон­структивність. Врятовувати може тільки реінкарнація, як у «Фінішному топінамбурі», — з ідеологічної проституції до політичної неосвіченості. Жоден із цих варіантів не рятує від самознищення, але виникає хоча б незаангажоване мислення.

 

Безумовно, «родзинкою» книги є художній образ історично свідомого чиновника чи особи приналежної до політики, гіперболізована історична та культурна освіченість, самоідентифікація, самоусвідомлення.

 

Головнокомандувач із повісті «Фабрика(ція)» та оцифрований мозок-субстанція одного сучасного узурпатора-визволителя з «Кагану і хохлят» — чи не зависокою ерудованістю та всеобізнаністю суспільство наділяє маріонеток власного оточення?.. Що було б, якби вони справді так кумекали в історії свого народу! Можливо, тоді суспільство не шукало би симуляторів, засобів для власного історичного БДСМу, створення ідолів, яких освячує, а потім, після ігрищ, не може позбутися (бо ж освячені!) і ставить на покуті рівної віри, державотворства, власного становлення... 

 

Петро Кралюк — філософ, який пропонує доступне нам, поки ще суспільству їдців дешевої ковбаси і дорогої цибулі, тлумачення власного погляду на історію, вид збоку, картинку у форматі 3Д. Бо ж голови в українців не тільки для того, щоб їсти.

 

А для свідомої частини українців (без власного поділу, а на особистий розсуд) скажу словами одного з героїв даної книги — Енді Воргола, якого оживив мольфар для тлумачення істини нашим сучасникам: «...ми, українці, окрім хутірної філософії, маємо ще філософію серця». Певно, почути її гуртом, нацією, буде найвищим історичним оргазмом!