У СБУ Полтавщини відбулась виставка розсекречених кримінальних справ людей, репресованих у 30-40-х роках

— Ми, співробітники архіву, зазвичай не коментуємо кримінальних справ репресованих. Хоч мушу зазначити: коли прийшла сюди працювати, узагалі хотілося більше мовчати. Бо не могла собі навіть уявити, що можуть бути ось такі документи. Перебувати серед них вкрай важко, — зізнається пані Олена. — Звичайно ж, найкривавіші в нашій історії 30-ті роки, коли упокорена ре­пресіями й голодом Україна пережила ще й часи Великого терору, під час яких за політичними звинуваченнями було заарештовано понад 1,7 мільйона осіб. А разом із депортованими й засудженими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує 2 мільйони. Загалом у 30-ті роки була винищена або депортована майже третина українського народу. По суті, на своїй землі українці стали нацменшиною. 

 

Коли читаєш ці архівні кримінальні справи, волосся стає дибки. От, наприклад, справа благочинного миргородського Успенського собору Павла Верещаки, її кваліфікація — контрреволюційний злочин. Священику інкримінували те, що він збирав інформацію про голод в Україні. У протоколі допиту цитується сам Павло Семенович: «Не пригадую, якого місяця й числа до мене навідався лікар Ерн і розповів, що на вокзалі є маса трупів, які складують у привокзальному приміщенні, і що їх доводиться ховати великими партіями в одну вириту яму. Він же повідав мені, що й у лікарнях багато людей помирає від виснаження». За словами Олени Євдокимової, котра провела своє невеличке розслідування, лікаря Ерна також незабаром заарештували й розстріляли. 

 

— Хочу сказати, що «чистка» суспільства відбувалася дуже швидко: людину заарештовували — і через місяць-два її вже не ставало, — додає співробітниця архіву. 

 

Ось справа селянина-одноосібника із села Сторожове Чутівського району Василя Лебедя, якому пред’явили звинувачення в тому, що «з моменту повернення з Білої армії вів систематичну боротьбу проти всіх заходів радянської влади на селі, зокрема хлібозаготівлі, землеустрою, самооподаткування, колективізації тощо, закликав селян до повстання». Дата арешту — 6 лютого 1930 року. А вже 1 березня його засудили за статтею 54-10 (антирадянська пропаганда й агітація) та 54-13 (підбурювання до повстання) КК УСРР до «найвищого заходу соціалістичної оборони» — розстрілу. Згідно з актом, який також міститься у справі, 13 березня вирок судової «трійки» виконано. Далі зазначено, що «труп розстріляного поховано на полтавському міському кладовищі, слідів від могили не залишено»... 

 

— Вказане кладовище було за нинішніми меморіальним комплексом Солдатської слави й заводом «Лтава», — конкретизує Олена Євдокимова. — Тобто це територія колишніх Червоних казарм і артскладів. До 1937—1938 років там людей (даруйте мені за грубі слова) заривали, як собак. Бо розстріли стали особливо масовими. Скажімо, у нашому архіві містяться протоколи «трійок» — так звані матеріали звітності. Хочу звернути вашу увагу на один із них: «Дово­джу до вашого відома, що 1 червня 1938 року о 22.05 мною, згідно з вашими приписами, виконано вирок щодо 162 засуджених до вищої міри кримінального покарання — розстрілу». Ви уявляєте, яку кількість людей знищили одночасно (до речі, «темну» справу чинили в темний час доби). І подібний випадок не єдиний. 

 

Хто конкретно розстрілював — невідомо. Водночас відомо, що «вирок виконано у присутності прокурора зі спецсправ — товариша Симоненка — та начальника 2-го відділення УДБ — лейтенанта держбезпеки Брюховецького. Смерть розстріляних констатували о 1.10. Трупи осуджених були поховані в моїй присутності о 4.35». Підпис: комендант УНКВС у Полтавській області Крапивський. 

— Зараз дізнатися, хто виконував вироки, у більшості випадків неможливо. Хоча ось тут, як бачите, зазначене прізвище ката: «Вирок виконав Коцюбенко». Якщо в документах 1930 року іще вказували, де захоронені жертви ре­пресій, хоч місця поховань і зрівнювали із землею, то в подальшому їх узагалі замовчували. Тобто все було утаємничено. Ніхто й уявити собі не міг, що колись оці справи з грифом «Суворо секретно» відкриють широкому загалу й усі злодіяння режиму стануть відомими. Мабуть, чи не найстрашнішими були роки Великого терору, коли «згори» на місця спускали плани з притягнення до відповідальності «ворогів народу». От зараз у нас ведеться робота зі встановлення осіб поляків, розстріляних на території Полтавщини. Документи опрацьовують наші історики, краєзнавці, хоч, думаю, ініціатива йде від представників польської національності. Свого часу полякам пообіцяли, що їм буде добре тут, в Україні, а невдовзі їх почали давити, як мух — інакше не скажеш: інкримінували шпигунство, участь у Польській організації військовій. От, скажімо, учитель Лохвицької середньої школи Олександр Писарюк був заарештований РК НКВС 3 серпня 1938 року і звинувачений у тому, що нібито був членом контрреволюційної Польської організації військової і проводив вербування на користь буржуазної Польщі, та засуджений до 5 років виправно-трудових таборів. Зверніть увагу, яким був чоловік до засудження і яким повернувся з місць позбавлення волі, — акцентує кураторка виставки, наголошуючи, що більшість справ ре­пресованих однотипні, хоча за кожною з них — трагічна доля людини.

 

Член ВКП(б) Павло Мазур, який працював завідувачем Чутівського відділу народної освіти, був розстріляний двічі. 23 серпня 1937 року його заарештував начальник районного відділення НКВС УРСР — молодший лейтенант Костянтин Проглядов — за так званою польською лінією: як шпигуна і диверсанта. У постанові про розслідування та арешт ішлося про те, що «Мазур, будучи жителем Польщі, у 1924 році був нелегально перекинутий на радянський бік з метою організації та проведення контрреволюційної шпигунської розвідувальної та диверсійної роботи на користь Польщі. 22 листопада того ж року після тривалого утримання в камерах Чутівського райвідділу Павла Мазура перевели до полтавської в’язниці, де з нього вибили зізнання про перехід кордону за завданням польської розвідки. А 7 грудня 1937 року постановою особливої ради при НКВС СРСР Мазуру винесли вирок «розстріл». Але доля розпорядилася інакше. Згідно з поясненнями самого Павла Павловича, його «разом з іншими ув’язненими посадили до однієї з камер підвального приміщення. Години через дві стали викликати по одному, після чого до камери ніхто не повертався. Мене викликали шостим чи сьомим. Черговий міліціонер завів до темного коридору, там мене взяли попід руки й відвели в інше приміщення, де запропонували стати на коліна, що я й виконав, і одразу ж ззаду мені в потилицю вистрелили. Однак я лишився живим, оскiльки куля влучила в лівий бік шиї. Лежав, прикинувшись, біля інших розстріляних. Через деякий час усіх розстріляних, зокрема й мене, скинули на вантажівку й відвезли на кладовище. Я опинився біля правого борту, а на мені лежали ще двоє розстріляних. Яма виявилася праворуч, тому відкрили правий борт. У процесі вивантаження трупів я упав із вантажівки й покотився під неї. Переконавшись, що мене ніхто не помітив, підліз до задньої осі автомобіля, заліз на неї й тримався руками за запасне колесо. Отак пристосувавшись, вільно міг їхати. Вантажівка рушила — і так я прибув до міста». 5 лютого 1938 року Павла Мазура знайшли і знову заарештували. Вирок «розстріл» було виконано 16 вересня того ж року. Проте, за сумною іронією долі, невдовзі було заарештовано й начальника Чутівського районного відділення НКВС Костянтина Проглядова, який сфальсифікував справу Павла Мазура. Проглядову також інкримінували шпигунство та участь у правотроцькістській організації. Радянська система репресій спрацювала і проти нього.

А от колгоспник із села Хильківка, що на Хорольщині, Микола Рева був звинувачений у веденні антирадянської агітації й 9 жовтня 1940 року засуджений Полтавським обласним судом за статтею 54-10 до шести років позбавлення волі тільки за те, що написав листа Йосипу Сталіну, у якому змалював вкрай критичну ситуацію в селі. Термін покарання відбув, реабілітований Верховним судом УРСР 26 червня 1965 року. 

 

— До того ж не забувайте, що масово знищували людей і в період окупації Полтави військами вермахту в 1941—1943 роках, — нагадує пані Олена. — 26 тисяч одиниць зберігання належать саме до цього періоду — це архівні кримінальні справи на жандармів, поліцейських. А ще — оперативно-розшукові справи. У багатьох архівних документах містяться докази, що на території тих же Червоних казарм, окрім усього, відбувалися масові розстріли полтавців єврейської національності. Картина була дуже страшною. 

 

От протокол допиту обвинуваченого Сергія Мірошниченка, котрий під час фашистської окупації був поліцейським. Запитання: «Яку участь брала поліція на чолі з вами в розстрілах населення єврейської національності?» Відповідь: «У листопаді 1941 року, коли відбувався розстріл євреїв, нас, поліцейських, знадобилося близько 40 осіб для охорони таємної зони. Ми охороняли її ззовні, а всередині німці чинили розстріл». Запитання: «У якому місці відбувалися розстріли?» Відповідь: «Біля Червоних казарм на Пушкінській вулиці — від великого базару не більше півкілометра. Там є тир для стрільб — у ньому й відбувався розстріл». Запитання: «Скажіть, скільки євреїв було розстріляно того дня, коли ви зі своїми поліцейськими охороняли таємну зону?» Відповідь: «Того дня було розстріляно приблизно 4-5 тисяч осіб. Розстрілювали чоловіків і жінок, зокрема матерів зі своїми дітьми. Я чув крики жінок і дітей, оскільки стояв десь за 5 метрів від того місця. Усіх євреїв першим чином заводили в рів, де роздягали догола, і чоловіків, і жінок, а потім вели під охороною прямо в тир і розстрілювали. І так тривало цілий день».

 

А ось витяг зі справи зі збору матеріалів щодо нацистських злочинців, що підтверджує існування на території артскладів концтабору «ДУЛАГ» № 151. Читаємо виписку із заяви одного з військовополонених, якому пощастило вижити, — Георгія Арутюнова: «2 жовтня 1941 року мене помістили в лазарет для військовополонених, що розміщувався в будівлі 1-ї лікарні на вулиці Шевченка, де мені довелося пролежати 101 день. Усіх, хто одужав, направляли в табір для військовополонених там же, в Полтаві, у приміщеннях артскладів на Кобеляцькій вулиці. Мене направили до вказаного табору в середині січня 1942 року. На той час там нараховувалося 12 тисяч військовополонених. Усі вони були розподілені по бараках за національним принципом: бараки для українців, росіян, грузинів, вірменів тощо. Режим табору був нестерпно тяжким. Військовополонені спали прямо на мерзлій землі, харчувалися скверно... Смертність зростала з кожним днем. Щоденно помирали 100—150 осіб. Померлих на території табору скидали до однієї ями мерців, роздягненими догола. Тієї зими я працював санітаром у санчастині й бачив, що похоронне бюро працювало вдень і вночі...» Георгій Артемович пригадує й про те, що, окрім усього, бранців розстрілювали — для одного з німецьких офіцерів це взагалі було хобі.

— Ми представили багато документів як 30-х, так і 40-х років минулого століття. Об’єднує їх одна тема — масове знищення людей. Як ви тепер розумієте, зов­сім невипадково на території колишніх артскладів знаходять людські останки. То місце злочину «совєтів», а також нацистів. Там має бути стіна плачу, меморіальний комплекс, скажімо, під назвою «Територія терору», — вважає Олена Євдокимова, — бо то є місце останнього спочинку наших пращурів, котрі загинули мученицькою смертю й на чиїх кістках уже примудрилися звести чимало будівель і прокласти бруківку. А потім ми запитуємо: чому так погано живемо?

 

Одну з відвідувачок виставки — лідерку громадського протесту проти забудови території колишніх артскладів Олександру Супряженко — з жахливими подіями періоду фашистської окупації пов’язує особиста трагедія. 

— Разом з усіма полтавцями єврейської національності 23 листопада 1941 року розстріляли й мою бабусю Ганну Трутовську. Ми не маємо навіть її могили, до того ж інформацію про її розстріл довго приховували і в моїй родині, — ділиться вона. — Імені бабусі немає в жодних списках — людей убивали, не запитуючи прізвища й імення. Наше завдання в тому, щоб про трагедію того місця дізналося якомога більше людей. Аби ніколи більше не дати можливості владі чинити зі своїм народом те, що робили «совєти», а потім — нацисти. От буквально вчора гуляли на тій багатостраждальній території колишніх артскладів і знову знайшли людські останки (гомілкові кістки, хребці), що просто валялися. Де іще у світі таке можливо? Це історія, по якій не можна топтатися. Історична правда має бути повернена. Ми якраз і відстоюємо право на історичну правду. Ті не такі вже й далекі події не лише трагічні, а й повчальні: що можуть зробити люди із собі подібними. А те, що чиновники активно мусують думку про забудову території, про яку йдеться, суперечить усім законам людяності. Слава Богу, нам удалося добитися того, що місцева влада зняла з аукціону ці ділянки землі (але зняла, зрозуміло, ненадовго). 23 травня до Полтави прибули кiлька пошукових груп iз Рівного та Львова, які досліджуватимуть згадану територію. 

 

Іще одна відвідувачка — голова Єврейської громади прогресивного іудаїзму Тетяна Копяк — зауважує: «Тепер, коли відкрито архіви СБУ, не скористатися донедавна секретною інформацією просто гріх. Тисячі знищених «совєтами» й нацистами людей лежать у братських могилах, а тепер на їхніх кістках хочуть звести будівлі. Це просто нонсенс. Мій дідусь — комісар батальйону Наум Беринський — зник безвісти в 1942-му, а бабуся тільки дивом не загинула, як більшість євреїв Полтави. Вона мала народжувати, а тому разом із моєю мамою (тоді ще зовсім маленькою дівчинкою) поїхала до Одеси, звідки була родом, — це її і врятувало. Чому потрібні ось такі виставки? Бо будь-яка влада звикає до того, що з людьми можна творити все що завгодно. І ми маємо це якось поміняти. Аби ті, хто нагорі, знали: рано чи пізно все таємне стає явним». 

Олена Євдокимова насамкінець підсумовує, що на сьогодні маємо таку ситуацію: детально описані Хорольська яма, де знайшли спочинок багато знищених під час великої бійні людей, події у Кременчуці, де було розстріляно близько 8 тисяч євреїв. А в Полтаві були такі злодіяння: масові розстріли як представників єврейської національності, так і військовополонених — і при цьому все покрите темрявою. 

 

— Думаю, цю тему по­трібно вивчати від «а» до «я». Не виключено, що інформація десь є (її могли вивезти німці, аби приховати сліди злочинів), — припускає пані Олена, — але ми про неї не знаємо. А дехто й не хоче знати. Зрозуміло одне: на території колишніх артскладів має бути меморіальний комплекс чи музей. А ще мають шуміти дерева, оберігаючи спокій тих, хто знайшов там останній спочинок. Як можна звести на тій території будинки?