У травні 1938 року влада Сталіна знищила Миколу Касперовича - художника-«бойчукіста» і реставратора

У квітні 1910 року парижани споглядали виставку Renovation Bizantine. Її оригінальність привернула увагу самого Гійома Аполінера — поета й публіциста, який також формував думку глядачаів на сучасне мистецтво. І це після «Авіньонських дівчат» Пікассо — першого на світі втілення кубізму, фовістів, ревізіоністів… Ба, «метр Пабло» з великою повагою відгукувався про «візантиністів», яких ми знаємо як бойчукістів.

 

Унікальною була сама ідея відродити візантійський та давньоруський напрям у мистецтві, оголити за його допомогою духовність світу й людини, споріднити з творчими експериментами ХХ століття. Без внутрішнього наповнення, потужної світоглядної ідеї створення нового національного стилю своєї країни в ХХ столітті та беззаперечної геніальності митців усе б залишилося тимчасовим експериментом, яких Париж бачив безліч.

 

Фактично, духовну культуру України було продемонстровано через елементи іконопису, середньовічного живопису та народного мистецтва вкрай сучасними творчими засобами.

 

Навички авангардної та модерністичної класики (як-от самих кубізму із фовізмом) було зручно використати для показу духовного світу, багатих метафор і введення певного символічного алфавіту бойчукістів. До того ж подібна стилістика надала безліч ресурсних можливостей для переосмислення національного мистецтва без зверхньості «опереточно-сільських» стереотипів про українське. Більше того, бойчукізм — це знакова глибина навіть у буденних сценах. Що стало «фірмовою» рисою стилю. 

Художники, арт-критики та відвідувачі «Салону Незалежних» поруч із Михайлом Бойчуком могли бачити «гарного, дуже пристойного і вихованого хлопця» з приємним голосом. (Так описав у своїх спогадах Є. В. Бачинський). Це — Микола Касперович, найближчий друг Бойчука та перший, хто розділив з ним творчі задуми разом із народженням нового стилю. Шляхетського роду, з козелецьких поміщиків, народжений у 1885-му.

 

Як Михайло Бойчук, Микола Касперович ішов мистецьким шляхом до Парижа через Польщу. Чотири роки (1901—1905) перед тим провчився в Імператорському строганівському центральному художньо-промисловому училищі (нині Московська державна художньо-промислова академія ім. С.Г. Строганова).

 

Заклад заклав професійну точність бачення «натури як конструкції». Випускники «Строганівки» були сильними в декоративно-ужитковому мистецтві й тому, що зараз назвали би дизайном.

 

Проте живописний підхід до світу залишався для викладачів непріоритетним. Можливо, тому Касперович прагнув виходу за ці межі.

 

 

Микола вступив до Краківської академії мистецтв, директором якої певний час був славнозвісний історичний живописець Ян Матейко. Наступні чотири роки навчається в Юліана Панькевича, який був ментором також і в Михайла Бойчука. Талановитий глибокий Простен Добромисл (таким було його творче псевдо) передав майбутнім бойчукістам хист до внесення народного колориту в релігійний живопис, особисто знав Івана Франка і Тараса Шевченка та писав їх портрети. 

 

Напевно, кожен художник кінця ХІХ — початку ХХ століття мріяв поїхати в Париж. Здійснює свій «хадж» до художньої Мекки і Микола Касперович. А далі відбувається «зустріч двох побратимів у мистецтві» і створення самого себе. Від вступу в «Українську громаду в Парижі» 8 жовтня 1909 року до майстерні Бойчука проходить гранично мало часу. На момент виставки їх семеро, не враховуючи «майстра»: Софія й Тадеуш Налепинські, Софія Сегно, Олена Шрамм, Софія Бодуен де Куртене, Яніна Леваківська, Микола Касперович. І ось вже про Renovation Bizantine пишуть газети, про виставку схвально відгукуються арт-критики.

На момент першої тріумфальної виставки Миколі Касперовичу — 25 років. Для ХХ століття було дещо екстравагантним те, що бойчукісти організаційно були своєрідним поєднанням між художньою комуною та середньовічним братством. Наприклад, працювали винятково колективно, в усьому слухалися Бойчука, як у давні часи майстри дослухались до голови гільдії.

Виїздили до Кракова й Парижа молоді талановиті художники, а повернулись амбітні «Зодчі Всесвіту» (так вони себе називали) із мріями про виховання суспільства своїм монументальним мистецтвом.

 

У 30-х твори бойчукістів знищували й замовчували. Мало що вціліло і з творчості Миколи Касперовича. Збереглися ескізи фрески «Христос-Архітектор», «Портрет», «Ангел», «Качки», «Голова дівчинки», «Портрет дружини». Три перші роботи створені в 1910-х роках. У них відчувається по-візантійськи точне змалювання зовнішніх рис через упевнені точні лінії. Однак тип образів нагадує й українські барокові ікони. Та й лінії, що окреслюють риси, більш заокруглені, ніж це б дозволило собі візантійське мистецтво. Глибина образів сполучається з майже античною гідністю. Асоціації з античністю посилюються через те, що туго закручені кучері персонажів виглядають дбайливо вкладеною пещеною греко-римською зачіскою.

 

Для «Христа-Архітектора» Микола Касперович обрав канон безбородого Ісуса-Емануїла. Зазвичай середньовічний Бог-Архітектор із фресок та мініатюр має в руках інструменти й вимірює світ. Для Касперовича він дбайливо руками будує Храм, стоячи на колінах. А над церковною будівлею піднімається-звивається дивовижна квітка. Може, створюючи його, Микола Касперович замислювався над тим, що означає бути «зодчим Всесвіту».

 

Обвинувачувальний вирок Миколі Касперовичу та виписка з акта розстрілу.

 

«Ангел» майже іконографічно ідентичний «Христу-Архітектору». Тому припускаємо можливість, що він є авторським начерком до «Зодчого Всесвіту». «Портрет» зображує тонконосого юнака із сувоєм у руках на червонястому тлі. Праворуч від нього — клавіші фортепіано. Тому слід припустити, що це композитор. Його темне волосся так само наче вкладене у пещені греко-римські кучері. Риси обличчя влучно окреслює тверда впевнена лінія. Герой виглядає самозаглиблено та дещо відсторонено. Як і святі з візантійських фресок, він неначе стоїть перед вічністю. 

 

Інші збережені роботи Касперовича датуються 20-ми роками. У «Качках» він вдається до граничної декоративної стилізації. Річку зображено суцільними ламаними лініями, береги також окреслюються лаконічною лінією. Над птахами у воді нависає гілка. Тут декоративна графічність запанувала в його творах. Митець наче прагне до знаковості. Особливо це відчутно в «Голові дівчинки». Настільки, що подекуди виникає враження зумисної ляльковості. Одночасно можна помітити, що посилення ролі узагальненої декоративності позбавляє його роботи деталізації. Твори художника були представлені на виставці сучасної української графіки АНУМ у Львові в1932 році.

Парадокс, але перший учень і близький друг Михайла Бойчука стояв дещо осторонь основного напряму розвитку школи бойчукістів. Не настільки заглиблювався в ідею мистецької реалізації українського національного архетипу. Значно більше він реалізував себе як реставратор. Власне кажучи, в його візантинізмі було значно більше історичної реконструкції, ніж у всіх його колег. Тому це можливо було передбачити. Від вересня 1910 року він займався реставрацією іконопису та фрески у Львівському Національному музеї під керівництвом І. Свенціцького. У 1913 році реставрує іконостас церкви в селі Лемеші на Чернігівщині. У 1917-му Касперович викладає «Ікони та фрески» в майстерні Бойчука, веде «Малюнок» та спеціальні дисципліни у Миргородському художньо-керамічному технікумі. Від 1921-го отримав звання професора УАМ та вченого-реставратора Академії наук України. Микола Касперович викладав майстерність «Ікони та фрески» в Академії мистецтва у Києві. Фактично, він є одним із тих, хто закладав основи наукової реставрації в Україні у складі Всеукраїнського археологічного комітету та наглядав за станом збереженості давніх пам’яток Києва.

 

Остання велика робота Миколи Касперовича — це відновлення Врубелівського іконостаса Кирилівської церкви у Києві. На момент арешту художник був реставратором Київського музею західного і східного мистецтва (нині Національный музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків).

 

Його домом стало «Всеукраїнське музейне містечко» у Києві. Зберігся будинок 39-го корпусу «Цитаделі» №14 на території Київо-Печерської лаври, де з 1932-го по 1938 рік мешкав Микола Касперович. В його анкеті заарештованого ця будівля відзначена як основне житло. Нині там розміщено відділи УПЦ. Із порогу музейного містечка художник ступить на Голгофу всіх бойчукістів… 

Те, що починалося в паризькій майстерні Поля Серюзьє, яку вони з Михайлом Бойчуком відвідували, закінчилось у Лук’янівській в’язниці та вкрито коренями биківнянських сосен. Листування Миколи Івановича забрали при трусі. Є підстави припустити, що всі листи було знищено. 

 

Під час обшуку 3 травня 1938 року вилучили три фотоапарати, фотокасети до них, восьмикратний бінокль та дві підзорні труби. Для службістів — речові докази «шпигунства» реставратора. А насправді — засоби для скрупульозного проведення реставраційних робіт. Перед їх початком треба фіксувати стан збереження пам’ятки. А бачити й аналізувати розпис на склепінні церков, якщо ти стоїш не на риштуванні, зручно в бінокль із гарними оптичними характеристиками.

 

Начальник 2-го відділу НКВС УРСР, щоправда, в короткі строки повертає Іванові Касперовичу — сину заарештованого — фотоапарати разом із касетами. А підзорні труби з біноклем обіцяють «додатково дослати». 

 

На момент арешту Касперовича 3 березня 1938 року за звинуваченням в участі у «петлюрівсько-повстанській та контрреволюційній націонал-фашистській організації» більшість його побратимів та посестер серед «Зодчих Всесвіту» уже страчено. Чи міг Касперович усвідомлювати, що одного разу прийдуть і по нього? Вочевидь так. Окремий момент, що заарештовано реставратора у зв’язку зі справою викладачів Миргородської художньо-промислової школи імені Гоголя. Організатор уманської художньої школи Костянтин Іполітович Кржемінський був майже сусідом Касперовича — також мешкав у «Цитаделі» (№ 9, корп. 7, кім. 10). У справі № 49969 із архівним номером 50701 підшито протокол допиту Кржемінського від 17 жовтня 1937 року у справі організації при ній «націоналістичного конттреволюційного угруповання». В числі спільників Костянтин Іполітович називає Миколу Касперовича.

 

Вражає те, наскільки короткою є його справа. Оскільки вона «шита білими нитками», то й розслідування як такого не потребувала. Бо лише формально «прикрила» знищення людини без суду й слідства. Допити вів сержант Максютенко. Навіть не дуже приховувалося, що страта Касперовича є вирішеною справою. Із Касперовича також викрутили імена «співучасників». Всі обвинувачення художник підозріло швидко підписав. Проте «виказав» лише тих, кого вже страчено НКВС або хто  вже приречений (протокол допиту від 8 березня 1938 р).

 

«Працюючи в музеї, я в першу чергу реставрував українські пам’ятки, оскільки мої переконання зводились до того, що більшовики знищують українські пам’ятки та культуру», — це зухвале свідчення з протоколу допиту від 25 березня 1938 року. Уже 7 травня одного з останніх «Зодчих Всесвіту» стратили. І глупої ночі в травні по дорозі до Биківні виїхала крита брезентом вантажівка. Місцеві мешканці знали, що їде такий транспорт, за яким можуть лишатися сліди крові, до лісового секретного об’єкта за зеленим парканом...

 

Реабілітували Миколу Касперовича 18 травня 1989 року.