Холодний Яр — оповитий славою і героїзмом ліс у Чигиринському районі Черкаської області.
Нинішньої весни, вже 24-й рік поспіль, там вшановували героїв України різних часів.
Ініціатива пам’ятних заходів належить Романові Ковалю — письменнику, досліднику історії України, президенту Історичного клубу «Холодний Яр».
Енергія Холодного Яру зачаровує історичними легендами та переказами. Краса ж там неймовірна! Пагорби, вкриті дубовими лісами, слугували домівкою гайдамакам і наганяли страх на червоних.
Це ж десь у Холодному Яру заховане чорне знамено з написом: «Воля України — або смерть!». Саме таке гасло було основним законом козаків початку ХХ століття, які Україну любили більше за своє життя. За переказами, прапор закопали останні з живих повстанців, помістивши його у гільзу.
Від Холодноярської Січі до УНР
Вважається, що назва Холодний Яр походить від кліматичних особливостей місцевості, оскільки у найглибших западинах Правобережжя, за свідченнями місцевих мешканців, температура повітря навіть улітку не перевищує +12 °С. Окрім того, за переказами, у часи монголо-татарської орди Меланка Холодна переховувалася тут разом із дітьми; пізніше до них приєднувались інші втікачі. Згодом утворилося поселення, яке назвали Холодне, а ліси навколо — Холодноярськими.
Здавна Холодний Яр був сховищем від ворогів для селян навколишніх населених пунктів. У 30-х роках ХVІІІ столітя тут була організована Холодноярська Січ. Цей ліс на десятки років став головною базою для гайдамаків (народних повстанців). Увійшов Холодний Яр в історію також гайдамацькою Коліївщиною 1768 року на чолі з запорозьким козаком Максимом Залізняком і сотником Іваном Гонтою. Саме звідси почалося найбільше повстання проти польської шляхти.
У 1918 році на Чигиринщині з центром у Холодному Яру діяли загони, які боролися проти денікінців і радянської влади. Відстоюючи незалежну Україну, організувавши за козацьким принципом повстанські загони під керівництвом отаманів, холодноярці під гаслом «Воля України — або смерть» з 1918 по 1922 рр. утримували незалежність самопроголошеної Холодноярської Республіки. Головним осередком був Мотронинський монастир, а командував повстанцями вчитель із села Мельники Василь Чучупака. У кількатисячних повстанських загонах були вояки із навколишніх сіл, Кубані, Київщини і Галичини.
У Холодному Яру з 1918 по 1922 рік панувала влада Української Народної Республіки, тут діяли її закони, оперті на національну ідею та суцільну підтримку населення. Адже люди були зацікавлені у перемозі гайдамаків над більшовиками, бо серед повстанців були їхні брати, діти, чоловіки.
Завдяки тому, що біля Головного отамана Василя Чучупаки був не тільки хоробрий воїн, а й літописець Холодного Яру, поручик армії УНР Юрій Горліс-Горський, до нас дійшла правдива історія того часу.
«І повіє вітер новий з Холодного Яру»
Вшанування пам’яті героїв Холодного Яру — це усвідомлення того, якою ж ціною дісталася нам незалежність України. І вкотре пророчими звучать слова: «Без минулого немає майбутнього». Тож, відновлюючи вирвані сторінки з біографії українського народу, відшукуючи правду в архівах і розповідях очевидців, ми поновлюємо перерваний ланцюг історичних подій, чим прокладаємо шлях своїм нащадкам.
Можливо, саме Холодний Яр, цей вічний символ нашої боротьби за волю, може сьогодні об’єднати Україну Великого Тараса, якого ще маленьким привів сюди дід Іван, щоб показати, де є наша воля. Тараса, який потім приїжджав сюди пізніше сам, іще будучи юним. У 24-річному віці він написав поему «Гайдамаки», бо він бачив, що нація лежить у руїні, він добре розумів: коли вибили із твоїх рук шаблю, то потрібне слово! У 1845 році Тарас Шевченко пише свій знаменитий «Холодний Яр», де висловлює велике пророцтво: «І повіє вітер новий з Холодного Яру!»
Безперечно, це справді унікальна земля, де час від часу дають про себе знати козаки-характерники, нагадують усьому світові, що козацькому роду нема переводу. Адже українці споконвіку були вільнолюбним народом, у всі віки свято оберігали рідну мову і культурні традиції.
«У нашій хаті в Горлівці...»
У своїх книжках Роман Коваль воскрешає із забуття імена українських героїв, зворушливо розповідає про їхні подвиги. Наша розмова з дослідником історії Визвольної боротьби першої половини ХХ століття присвячена його 30-річній праці, яка спрямована на допомогу в побудові самостійної України.
— Пане Романе, як виникла ідея створити Історичний клуб «Холодний Яр»?
— Усе почалося з прочитання книжки Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр»... Це був 1994 рік. Саме тоді я писав книжку «Портрети Самостійної України», і вона виходила досить гостра. Чи не всі портрети тодішніх чільних діячів українського руху виявилися контраверсійними... Лише образ Зіновія Красівського був однозначно позитивним.
Усіх тодішніх лідерів української демократії я знав... Раніше на них дивився, як на напівбогів, а виявилося, що вони люди. А люди можуть обманювати, фальшувати, пересмикувати... І боротися проти націоналізму. Богдан Горинь, наприклад, виступав проти націоналізму, бо хотів створити «мільйонну партію» — не тільки з українців, а й з євреїв, росіян... Я ж вважав, що треба творити радикальну національну організацію. Бо йшлося про здобуття Української держави. Я вже тоді розумів, що тільки голосуванням у Верховній Раді державності не здобути. Одну свою статтю восени 1990 р. закінчив так: «Лише коли Україна вкриється синьо-жовтими похиленими стягами із жалобними стрічками, коли пролита кров згуртує українську націю, зможемо сказати: до свободи лишився один крок».
Я це розумів, маючи лише 30 років, але сивочолі вожді не хотіли цього і чути. І вважали постановку питання так — провокацією. Не дивно, що «Портрети Самостійної України» були написані досить різко... А ще тоді правив Кравчук. Саме він запрограмував оте, що зараз ми пожинаємо: створення не національної держави українського народу, а «государства многонационального народа Украины».
На початку 1990-х у моєму житті сталася подія — це зустріч із дочкою Юрія Липи Мартою Липою на Конференції українських націоналістів у Шевченківській райраді Львова. Після мого виступу вона підійшла, представилася (а я вже тоді знав, хто такий Юрій Липа, був читачем його книг, прихильником, послідовником). Пані Марта делікатно сказала: «Пане Романе, я стежу за Вами, читаю Ваші статті. Я з усім погоджуюся, що Ви пишете. Але, пане Романе, навіщо нам правда, від якої опускаються руки?»
Я задумався... І з часом зрозумів, що нам треба правда, яка мобілізує, спонукає до боротьби, а не знеохочує. І я покинув свої «Портрети Самостійної України»....
Десь тоді мені до рук потрапила книжка Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», яку видав у Львові Роман Федорів. І переді мною постало покоління, у яке я закохався. Тоді я очолював Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України», яке було створене бандерівцями-політв’язнями як легальна форма існування ОУН. Я якраз готувався до 4-го з’їзду ДСУ. Під впливом тієї книжки й написав проект резолюції «Вшануймо пам’ять холодноярських героїв». З’їзд прийняв її одноголосно. І досі я виконую резолюцію тієї партії, якої вже немає.
Імпульсом стали і поїздки в Галичину у 1990–1991 роках. У всіх селах — кургани, хрести і таблички на пам’ять про вояків УПА та членів ОУН, які загинули за Україну, повсюди синьо-жовті прапори. У мене виник священний трепет перед цими людьми. Але весь час мене бентежила думка: «Чому цього немає у нас, на Східній Україні?! Не може бути, щоб тільки Галичина боролася!». І книжка Горліса-Горського мені відкрила очі. У нас усе було, боролися мільйони, але пам’ять нашу випалила зловорожа Москва.
— Розкажіть про діяльність Історичного клубу «Холодний Яр».
— У жовтні 1995-го ми зробили перший пам’ятний знак у Холодному Яру. А з весни 1996-го проводимо постійні вшанування. Історичний клуб «Холодний Яр» — це відроджені могили героїв, це десятки книжок і фільмів про Визвольну боротьбу, сотні радіопередач і вечорів пам’яті героїв, тисячі статей. Це робота в архівах. Це пам’ятники українським героям, меморіальні дошки, перейменування вулиць на їхню честь, це, врешті, їхня реабілітація — громадська, а тепер і на державному рівні. Це музичні фестивалі на їхню честь.
24 роки Історичний клуб «Холодний Яр» вертає із забуття святих героїв України, вшановує їх. Для мене це велика втіха і радість. Мені так пощастило в житті! Ніби перст всевишньої сили вказав на мене: це маєш зробити ти...
Я справді повернув своєму народові величезний материк його героїчної історії. На початку 1990-х УНР як духовного поняття не існувало — ні в серцях, ні в головах людей. Ця тема не існувала. Радію й успіхам своїх друзів і послідовників — Костя Завальнюка, Дмитра Проданика, Віктора Моренця, Геннадія Іванущенка, які написали десятки книжок про Визвольну боротьбу. Всі вони члени Історичного клубу «Холодний Яр».
— Хто вплинув на формування вас як націоналіста? Чому ви, лікар за фахом, почали досліджувати історію України?
— У нашій хаті в Горлівці висів величезний портрет Тараса Шевченка, на якому він у баранячій шапці. Я малим трохи його побоювався, особливо, коли залишався сам удома. Те, що у Горлівці в нашій хаті висів портрет Кобзаря, говорило про настрої моїх батьків. І ще одна відповідь — ненаукова... Моя мама рано вийшла з декретної відпустки, вона працювала у Горлівському педінституті іноземних мов. А до друга моїх батьків Миколи Винника приїжджала з Гуляйполя його мати Олена. Саме на її руки залишали мене.
Молодший брат Миколи Василь Винник, професор Київського лінгвістичного університету, через багато років мені розповів, що їхня мати знала величезну кількість старовинних козацьких пісень, які співала, колисаючи мене. Уявіть собі: жінка з доби Визвольної боротьби початку ХХ ст. у Горлівці, де, здавалося, ніщо вже українське не проросте, співала козацькі пісні! Впевнений, що саме вона мене запрограмувала. В роки незалежності України ці історичні пісні вибухнули моїми книжками про тих козаків, яких вона оспівувала. Я в це вірю. І моя віра безальтернативна.
Значну роль відіграло й те, що мої діди були репресовані. Дідусь Федот Коваль загинув під час Голодомору, Сільвестр Барик був репресований за українську мову, двічі арештований, сидів у Лук’янівці, а потім був висланий в Архангельську область. І я ще дитиною намріяв собі помститися за них...
— Ваша працелюбність вражає. Скільки книг вже написали! І які плани на майбутнє?
— Це моє життя, моя любов до тих людей, про кого я пишу. В мене дуже багато боргів. Наприклад, у мене є набрана на комп’ютері справа «Петлюровские отаманы» (29 томів), справи отаманів Гулого-Гуленка, Пшоника, Заболотного... Опрацьовані кримінальні справи — це майже готові книжки. Але часу довершити не вистачає...
Написав я близько 60 книг. Я хочу, щоб борці за Українську державу впливали на виховання нинішнього покоління патріотів України. На початку 1990-х років я поставив собі за мету — створити галерею образів, з яких кожний захоче брати приклад. Я намагаюся робити все, щоб ми відчули радість буття, бо ми є духовними і кровними нащадками гайдамаків, чорношличників, холодноярців, болбочанівців, оунівців, вояків УПА!
Це ж таке щастя мати таких прадідів!
