Коли доводиться із сумом констатувати, що в нинішній українській літературі досі немає автора калібру Дена Брауна, то це не означає, що ніхто зі співвітчизників-літератів не ходить його стежками.
Ідеться не про наслідування у формі ідейного плагіату, а про одну частоту світобачення та письменницької рефлексії.
Наприклад, Микола Хомич схожий на американця в ідеологічній археології — обох непокоять тромби історичної пам’яті.
А Макс Кідрук так само затято актуалізує давнє гасло «знання — сила».
Можливо, М.Кідрук є в Україні найбільш управним «перекладачем» з нонфікшну на худліт. В ідеалі вікіпедійні статті мали би виглядати, як окремі глави з Кідрукових романів. Як-от, приміром, історії з його останнього роману «Там, де немає Бога» (К.: Клуб сімейного дозвілля, 2018) — про американський футбол, експлуатацію літаків, умови виживання на високогір’ї і навіть про специфіку християнської церкви у нехристиянських середовищах.
Якось у Сергія Оксеника надибав фразу, на перший позір, цілком ситуативну, «прохідну»: «Навіщо щось знати, коли немає з ким про це поговорити» (Лісом, небом, водою. Лисий. — К.: Смолоскип, 2014). Та вона засіла в голові і почала продукувати власні смисли.
«Щось узнати» — це ж завжди результат подорожі; чи то книжками, а чи географією? Ну так, є ще й побутова комунікація — але там відбувається обмін інформацією, набутою з двох перших джерел? Либонь, невипадково чи не всі письменники мандрують (у той чи той спосіб), а більшість мандрівників — пишуть і собі стають письменниками?
Пізніше у філософа Володимира Єрмоленка вичитав означення причини, через яку люди залюбки стрибають на цю безупинну каруселю: «Шаленство змушує людей вибитися зі звичної життєвої колії, а отже — поневірятися та податися у мандри» (Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2017). Отже, вибитися «з убивчої визначеності усього наперед, яка іноді межує з приреченістю... З огидного повітря, отруєного буденністю», — як написав у своїй першій книжці М.Кідрук (Мексиканські хроніки. — К.: Нора-Друк, 2009).
Тревелог припав читачеві до душі — перевидавався, як і подальші Кідрукові дорожні нотатки, неоднораз. Алгоритм «дізнатися-розповісти» спрацював справно. Але дещо вирізняло «Хроніки» поміж аформальних путівників — то був, вважай, звіт про мандрівку за мрією. Перша чверть тексту — хронологія передчуттєвої ейфорії, аж ось так: «Лишилось менше двох годин до початку Мрії».
Той текст іще не випадало розглядати у координатах «дорослої літератури». Трохи мав рації критик Олександр Стусенко, коли писав: «Письмо, схоже на вправи юного дописувача журналу «Однокласник»... Наразі Максима Кідрука, як письменника, я не бачу». Та, як скоро з’ясувалося, мрією мандрівника було не лише об’їздити світ, а і стати письменником. Він швидко переформатував дебютний текст в авантюрний роман «Навіжені у Мексиці» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011), а ще за рік випустив свій перший трилер «Бот» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012).
Власне, «Бот» — це так само презентація однієї футурологічної ідеї, на чому зробив кар’єру Ден Браун. І Макса Кідрука так само цікавить не вікіпедійна складова вабливої теорії, а можливі системні похибки її втілення. Є тут фраза-ключ: «У війні майбутнього солдат стане найслабшою ланкою».
Отже, йдеться про горезвісний людський фактор — коли красиво-бездоганна машинна логіка руйнується випадковим людським вчинком. Або — бездіяльністю, про що ішлося на початку «Мексиканських хронік» («у нашому житті існує таке страшне слово: «потім»). Тепер ось, у романі «Там, де немає Бога» нестандартна заклепка, використана ремонтником, спричинює авіакатастрофу та... втрату віри.
За показником «ерудиція плюс екшн» М.Кідрук упевнено стоїть на тому ж ескалаторі, що і Д.Браун. Добрим репортером наш автор зарекомендував себе ще у тревелогах (глави-спогади гравця про фінал чемпіонату — то взагалі репортажний зразок).
А от «про Бога» у Кідрука — починаючи від назви — все якось туманно. Коли він пише «я дещо затямив того дня» — це не конче означає подальше прозоре пояснення.
Письменник трактує непрогнозований людський фактор як вияв «фундаментальної недовершеності буття». В такому сенсі — це «претензія» до Господа. Але у висліді виходить, що той фактор здатен не лише усе зруйнувати, а може й будь-чому зарадити.
А це вже, схоже, «не про Бога — це про повагу до того, ким ми є». Дуже нагадує філософування Фрідріха Ніцше, ні? Не таке вже й дивне припущення, коли бачимо чесне Кідрукове зізнання про «книги, які допомагають зрозуміти ідеї, які ставали підвалинами для роздумів і реплік моїх героїв». А остання фраза роману — «Повертався туди, де давно немає Бога. Розказувати про те, що таке Бог», — то вже, як не крути, майже апологія Ніцше.
І ще одна алюзія на німецького мислителя, котрий застерігав не вдивлятися у прірву, аби вона не звернула на тебе уваги. «Він так багато думав про катастрофу, й ось вона сталася», — усвідомлює персонаж-пілот останнього Кідрукового роману. Й далі висновок: «Не існує такої речі, як зовнішній тиск. Це все у твоїй голові». А це вже — тема останнього роману Яна Валетова «Чужі сни» (Х.: Фоліо, 2018).
Ян Валетов, як на мене, найдосконаліше з усіх українських письменників володіє екшн-технікою — її рівень цілком порівняний з Брауновим. У бекґраунді письменника з Дніпра використання різних трилер-моделей: політичної, історичної, археологічної, постапокаліптичної. Нерідко вони «обтяжені» декораціями екологічної катастрофи і майже завжди мають у підґрунті ідейні причини трагедій.
Усе це є і в романі «Чужі сни», уперше маркованому автором як «фантастичний». Отже, відпала потреба у причинно-наслідковій сюжетній зав’язці. Є данність: два дзеркально-паралельні світи. В одному панує позакритична спека і нормальне життя просто неба можливе хіба на «Мурманской Ривьере» та «у самого берега тёплого Белого моря».
В іншому — новітній льодовиковий період: «В её мире Киев оставлен 12 лет назад: промёрзшая до самого дна река, мёртвые деревья на склонах холмов — те, что не успели порубить на дрова. Ледяная пустыня. Безмолвие».
Зрештою, подібні кліматичні екстреми вже зустрічалися у попередніх творах Валетова. Взагалі світ виживання — його фірмово-авторський світ; одна з ранніх книжок називалася однозначно: «Лишитися живим» (2007). І всюди позитивні персонажі лише відстрілювалися-рятувалися. У «Чужих снах» матрицю перекинуто навспак: героями стали мисливці.
Мисливці-солдати. І як усі солдати (не важить — червоної армії чи вермахту), вони переймаються класичними сумнівами: «Он не убийца. Он делает свою работу. От этой работы зависит жизнь его мира... миллионов людей... И если для достижения цели нужно будет убивать — он будет убивать... Человеческая жизнь — ерундовая плата за спасённую планету». Звісно, їхні командири послуговуються так само упізнаваною мовою ненависті: «Тварь из чужого мира... Найти и уничтожить».
Отже, двобій спецназів — однаково вправних, мотивованих, із самурайським кодексом честі. Симпатії читача — по обидва боки конфлікту. Просто-таки два набори «містер і місіс Сміт» у голові Біллі Міллігана. Нескінченна анфілада смислових дзеркал, та ще й пересичена адреналіном спецефектів, — це завжди видовищно. Але викермувати з неї сюжет так само тяжко, як літак, що зірвався у штопор.
Звісно, у рукаві письменника залюбки знайдеться «deus ex machine» — надто коли називаєш книжку «фантастикою». Ян Валетов делегує місію порятування симпатично-непримиренних світів романістові, як репрезентантові деміургічного цеху. Авжеж, «литература — это лучшее, что создали люди на текущий момент». Деміург, ясна річ, розрулює ситуацію — пише роман зі щасливим кінцем і цей текст через загадкові ноосферні механізми впливає на реальність цілком позитивно.
Припущення, що книжка здатна «змінити світ», аж ніяк не нове — і водночас «вічно молоде». Вже маємо безліч яскраво-різноманітних літературних зразків про магічну силу зосередженого думання, і матимемо не менше вартісних новинок.
Але який мисленнєвий екстракт пропонує письменник-деміург із «Чужих снів»? «Нельзя спасти свой мир, уничтожив другой» — коротко, мудро, красиво. І... якось не переконливо? А як же, наприклад, уберегтися від смертельних епідемій? Якщо вірус (а це і є інший світ) не піддається ані лікуванню, ні локалізації? Як-от, «русскій мір»?
У попередньому романі один із позитивних персонажів Валетова каже: «Не убий» — это для людей. Не для зверей» (Кращий вік для смерті. — Х.: Фоліо, 2017). І в тій же книжці є застереження супроти простих моральних рецептів типу «давайте жити дружно».
Звісно, Іншого треба зрозуміти. Але ж не підтасовувати результати — а ну, як таке вивчення призведе до однозначного висновку: дружно він жити не може за своєю природою? А ти ніби з ним уже «дружиш», перебуваєш під захистом взаємообов’язків, розслабився... «Самая дорогая из иллюзий — иллюзия защищённости».
У передмові до «Чужих снів» Ян Валетов пише: «Новый жанр — это непреодолимый соблазн!». Можливо. Але це точно не привід кидати в каструлю всі інгредієнти, котрими раніше у своєму письменстві не послуговувавсь. Карикатура з кінцем Путіна—Крутова — грубе випадання з жанрової стилістики цього конкретного роману.
Підліток-мольфар з останньої сторінки — взагалі за межами пристойної літератури. Навіщо було неприховано позичати у Булгакова Воланда — не зрозуміти. Проблема, умовно кажучи, деміургічної ініціації має в сучасній українській прозі неабиякі досягнення (узяти, хоча б, Дяченків), аби варто було так необачно-поверхово її торкатися. «Твою мать, подумал Давыдов»...
Поспішав здати рукопис до видавництва? Письменник-рятівник із «Чужих снів» писав хутко, ніби Кокотюха: «Со скоростью пять тысяч знаков за тридцать минут и сам собой гордился». Редакторові годилося б пояснити авторові, що швидкістю гордяться на іподромі та ще, як казав класик, при ловитві бліх.
Звернути увагу на благенький та нав’язливий, як у заштатному радянському гастрономі, асортимент порівнянь (слони—носороги—бегемоти). Опустити нарешті шлагбаум перед перлом «чесались зубы», що кочує з роману до роману. Натомість подибуємо ще крутіший образ: «Глаза начали чесаться изнутри». Чи це отак виглядає «Босховский персонаж в современном интерьере»?
Отже, хронічна проблема редактора? Чи свідома орієнтація на нижчий читацький рівень? Як зазначено в передньому слові — «другие рынки, другие заботы, другие читатели». Ті, кому «посмотреть и обосраться»?
Прикро завершувати на дефектологічній ноті, але «експеримент із фантастикою» не зарахуєш до активу Яна Валетова — одного з кращих вітчизняних «жанровиків». Свій письменницький арсенал він блискуче задемонстрував в експозиції роману — та виявилося, що в метафізичних хащах, куди був сунувся далі, ця зброя не помічна.
ЛІДЕРИ-2018: жанрова література
-
|
Юрій КОСАЧ. Сеньйор Ніколо. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 512 с.(п)
|
60,59
|
-
|
Юрій ВИННИЧУК. Сестри крові. – Х.: Фоліо, 384 с.(п)
|
39,41
|
-
|
Макс КІДРУК. Де немає Бога. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 480 с.(п)
|
33,65
|
-
|
Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ. Естетика жебрацтва. – К.: Залізний тато, 424 с.(о)
|
32,24
|
-
|
Андрій ЛЮБКА. Твій погляд, Чіо-Чіо-сан. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 336 с.(п)
|
24,65
|
-
|
Андрій ЦАПЛІЄНКО. Стіна. – Л.: Видавництво Старого Лева, 576 с.(п)
|
21,53
|
-
|
Ян ВАЛЕТОВ. Чужие сны. – Х.: Фоліо, 368 с.(п)
|
18,76
|
-
|
Леся ДЕМСЬКА. Літо психіатра. – К.: Легенда, 176 с.(о)
|
16,59
|
-
|
Сергій ОКСЕНИК. Самка богомола. – К.: Темпора, 312 с.(с)
|
16,06
|
-
|
Іван КОРСАК. Отаман Чайка. – К.: Ярославів Вал, 504 с.(п)
|
13,00
|
-
|
Аркадій БАБЧЕНКО. Війна. – К.: BookChef, 400 с.(п)
|
12,71
|
-
|
Ілларіон ПАВЛЮК. Білий попіл. – Л.: Видавництво Старого Лева, 352 с.(п)
|
10,35
|
-
|
Кузьма СКРЯБІН. Місто, в якому не ходять гроші. – К.: Люта справа, 80 с.(о)
|
8,65
|
-
|
Люко ДАШВАР. Ініціація. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 416 с.(п)
|
8,47
|
