В Обухові на Київщині живе унікальна людина — довгожитель і ветеран Другої світової Захарій Безверхий.
Йому вже 101 рік і у червні дідусь відзначатиме черговий день народження. Це справжній ветеран, що відслужив майже поспіль цілих 8 років.
Скромний і дуже зворушливий дідусь, якого двадцяте століття не пожаліло. Має 56 років трудового стажу, повні коробки нагород та відзнак, десять правнуків та одну праправнучку, душевну родину. А більше нічого.
Місцева влада, за словами дочки Катерини Захарівни, зайвий раз привітаннями дідусеві не набридає.
Пенсію ще при СРСР отримував 57 рублів, а хату мав під солом’яним дахом. «20 років стояв дідусь у черзі на «Жигуль», та й того не дочекався — рядовий! Спочатку офіцери отримували», — розповідає зять ветерана. Захарію Кириловичу ні виплат, ні машин сьогодні вже не треба. А от уваги і шани забагато не буває.
Далеко ветеран вже сам не ходить — по хаті тупає, у дворі проходжується. А гостям завжди радий і довгенько відвідини ще згадує. Втираючи хусточкою очі час від часу, він розповідає про далеке дитинство. Скаржиться, що багато чого позабував уже, та описує картини з юності так яскраво, ніби вчора те було.
Від Голодомору до «3-ї категорії»
«Зараз ви вже не знайдете нікого з мого покоління — 17, 18, 20-го року народження, між іншим»,— каже Захарій Кирилович. І не дивно — покоління «революції» пізнало лиха через край.
Коли в Україні почався голод, Безверхому було всього 14. «У моєму селі (а я з Ємчихи Миронівського району) комуністи вигрібали врожаї ще задовго до колгоспів, — пригадує. — В 1928-1929 роках, пам’ятаю, привезеш iз поля, обмолотиш — вони поважать, і мусиш тримати в коморі, поки не заберуть. А їсти свій хліб — зась».
А потім настали зовсім чорні роки. Мати зібрала дітей — Захарія і сестричок — і рушила до Воронежа. В потяг буквально пробивалися — бажаючих виїхати повно, залізничники відганяють.
«А як нас виженеш? Людина зайшла у вагон і впала — хтозна, чи жива, чи мертва, — згадує Захарій Кирилович. — Повнісінькі, забиті вагони у Росію йшли. Ще й на даху мостилися люди».
З його села Воронежа дісталися цілі три родини. Бідували — не описати словами, але хоч iз голоду не пухли. Вчитися Захарію Кириловичу так і не довелося — в 15 пішов заробляти. На причепі, а далі й на тракторі. До 1938-го, коли повернувся в Україну, вже мав за плечима цінні навики, та довелося йти не на роботу, а в армію.
«Служив у 42-му гірськово-стрілецькому полку на Кавказі, — пригадує ветеран. — Була у нас 72-міліметрова гармата, а ствол до неї — 76 кг. Нав’ючимо коней, і тягнуть те залізо вузькими гірськими стежинами». Безверхого, як тракториста і слюсаря, відправили на курси гарматно-збройних (орудийно-оружейных) майстрів, зброярем і служив до 1940-го.
Демобілізувався, повернувся в своє село — там уже чекала молода дружина. «Прийшов у формі 3-ї категорії: латка на плечі, латка на штанях, — розповідає Безверхий, що врізалося в пам’ять. — Це тоді указ такий вийшов Тимошенка (маршала Семена Тимошенка. — Ред.), щоб додому відпускали тільки в дранті, ще й те у три дні мусів здати державі, ставши на облік».
Інакше — під суд! Хоч голим iди. З одягом у ті часи сутужно було, так-сяк сестри допомогли на костюм стягтися. Не встиг обжитися — на перепідготовку забрали. А там і війна.
Голі, босі й на машині
Захарій Кирилович війну зустрів на самому кордоні України, у Львові. Вже знали, що відступати доведеться, два тижні, каже, одягнені і взуті спали, щоб «німець нас хоч сонними не захопив».
Не відступали, говорить, а тікали. Стояла поблизу них танкова частина — навіть «коней» своїх покидала. А полк Безверхого відступав, маючи одну гвинтівку-трьохлінійку на трьох. «Біжимо по чистому полю, а за нами німці на танках, — згадує, зітхаючи, ветеран. — Зупинимося, відстріляємося і знову в путь».
Спали, де доведеться. Їли, що вдавалося дістати в селах по дорозі.
«Як дасть дядько шмат хліба, то їси, а як ні — значить, нема і в них», — розповідає Захарій Кирилович.
Шукали на полях сякі-такі овочі, копали. Польову кухню тягли підводою просто так — нічим нагодувати вона не могла. А головне, ззаду — загін НКВС — «щоб ми не розбіглися», пояснює дідусь.
Ситі, в теплому новому одязі, з автоматами — для них усе це добро знайшлося. Командують — в атаку! А самі автоматну чергу по землі дають — щоб швидше ворушилися...
Одного разу Захарію Кириловичу з товаришами таки пощастило. Знайшли на дорозі покинуте авто — ключі в салоні, пальне є, а Безверхий — водій. То вже хлопці відвели душу. «Сіли і їхали, поки в баку пальне було, — пригадує, сміючись, дідусь. — Скінчилося — покинули і далі пішки».
На обороні Києва і в морозах Караганди
Страшно уявити — війська, знесилені двомісячним походом без харчів та відпочинку, захищали Київ голими руками. Щоправда, кулеметів підкинули, хоч і не дуже справних.
«Народу загинуло дуже багато. Дехто і повтікав — у тій мішанині вбитих-поранених не дуже рахували, — розповідає Захарій Кирилович. — А мені втікати було нікуди (село і родина в окупації вже були), йшов з усіма — що бог дасть, те й буде».
В Голосіївському лісі стояли, поки бої за Київ не почалися. Але ніякий штаб так і не спромігся забезпечити солдат необхідним. «Поповнення приходить, хлопцям кажуть — йди гвинтівку собі шукай. А шукати де — на полі вбитих повно лежить, яку знайдеш, та й твоя...» — пригадує дідусь.
Втрати були величезними, без сліз говорити про те він не може. Сам поранення отримав — уламок міни сухожилля роздробив, досі під коліном сидить — дістати неможливо. Пощастило — в міську лікарню забрали.
«А через днів три, чую по радіо, вже й здали Київ, — розповідає Захарій Кирилович. — Нас, так розумію, останніми встигли евакуювати. Кілька годин в ешелоні чекали, поки колію розбомблену підлатають, і — через Каспій у Баку».
На лікуванні солдат провів півроку, а потім рік і два місяці на реабілітацію дістав. Йди, куди хочеш — відпустили. То згадав, що сестра з чоловіком у Караганді, туди й поїхав. Знав, що працювали в якомусь таборі — він охоронцем, вона в лазареті.
«Та Караганда була — одні табори і зеки, — пригадує дідусь. — Пам’ятаю, вийшов на станції Ковбасна. Тільки надумав підобідати (з Києва пайок віз, ще й чарчина була), як перевірка документів». Ні поїсти не дали, каже, ні погрітися — вивели на лютий мороз у тонкій шинельці...
Мирні часи без парадів
«Усе пережили, навіть і те, чого б не треба», — зітхає дідусь. Після війни, каже, ні на паради не ходив, ні у ветеранських організаціях участі не брав. Хлопців, з якими служив і воював, розпорошило. «У нас у частині половина українців була, половина таджиків і узбеків. Де їх знайдеш?» — пояснює. Після реабілітації ще кілька років служив на туркменському кордоні — солдатів з інвалідністю на фронт, що відсунувся далеко на Захід, вже не відправляли.
До 1946 року охороняв кордони на далекій гірській заставі, поки відпустили. А тоді, пригадує, вгору ніколи було глянути — тяжка робота без вихідних. Не захотів у колгосп вступати — город по саму хату відрізали. Живи з двома дітьми, як знаєш.
Захарій Кирилович — ніби втілення долі простого українця, якого XX століття мало не змололо. Він розповідає про бідність, про голод, про те, як на війні «все страшно», без пафосу і бравад. Все відшуміло.
Та Захарій Кирилович тримається «на п’ять». Читає газети без окулярів, дивиться новини, футбол і вболіває «за наших, київських». На президентських виборах голосував — каже, за Україну.
Фотографіями внуків-правнуків усі стіни обвішані, на свята родичів — повна хата.
«Як показують по телевізору радянські фільми про війну, лиш рукою махає. Не дивіться того, каже, то все брехня», — роповідає донька ветерана Катерина Захарівна, справжнього бойового ветерана, який iще добре пам’ятає правду.
