«Молодість»: жюрі кінофестивалю оголосило переможців
Переможців.оголосив 53-й Київський міжнародний кінофестиваль "Молодість", нагородження відбувалося 2 листопада. >>
Лоенгрін як удар по архаїці: Львівська опера зробила прорив музичною драмою Вагнера
07.05.2019
Ріхард Вагнер — велет класичної музики і об’єктивно один із найважчих для виконання композиторів, однаковою мірою — для диригентів, музикантів, співаків.
Історія музики знає навіть випадки раптової смерті після, а подекуди й під час виконання його творів.
Інфаркт просто за диригентським пультом став причиною смерті диригентів Фелікса Моттля 1911-го та Йозефа Кайльберта 1968 року (обидва випадки трапились у Мюнхені).
Багатогодинні музичні драми, що відрізняються шаленою експресією й емоційною напругою, здатні виснажити будь-якого виконавця. Тому траплялося й таке, що зірки світової класичної сцени відмовлялися від виконання Вагнера після невдалих спроб опанувати той чи інший твір із його доробку.
Незважаючи ні на що, музичні драми Вагнера представлені в усіх без винятку провідних операх світу. Натомість відсутність творів геніального німця — це очевидна ознака слабкості й блідості репертуарної палітри театрів.
Великою несправедливістю (і лік цьому вже пішов на десятиліття) було те, що жодна вітчизняна оперна сцена донедавна не мала у своєму репертуарі жодного з творів Ріхарда Вагнера.
У Києві намагалися компенсувати цей недолік гала-концерами на честь великого реформатора опери, де виконувались окремі частини його творів. І неодмінні аншлаги на цих концертах красномовно засвідчували спрагу столичного глядача до Вагнера.
Балет на основі фрагментів чотирьох його опер і однієї симфонії нещодавно було створено у Харкові. Утім, при всій повазі до його творців, це зовсім інший жанр.
Найкраща ж спроба вдалася Донецьку, до «ДНР», де за кошти Рината Ахметова зуміли втілити в життя постановку «Летючого Голландця» — високовартісну, сучасну, технологічну. Нетривалі донецькі покази і гастролі (двічі оперу представляли й у столиці) перервала війна на сході.
За наявною інформацією, усі декорації вистави непоправно втрачено через вибух... «Летючий Голландець» був міжнародним проектом, на кожен виступ закордонні виконавці приїздили спеціально, тому репертуарним його вважати не можна.
І ось, нарешті: вперше за чверть століття музична драма Ріхарда Вагнера «Лоенгрін» — у репертуарі українського оперного дому. Львівська Національна опера стала саме тим легендарним білим лебедем, що привів за собою човен із таємничим лицарем Лоенгріном.
Загалом, однойменна опера Вагнера у місті Лева має трохи не півторастолітню історію. Уперше цю музичну драму поставили тут ще за життя композитора, у 1877 році, на сцені театру графа Станіслава Скарбека, «галицької «Ла Скали» (нині у тому приміщенні працює Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької).
Далі «Лоенгріна» ставили у Львові неодноразово, який би лад у місті не панував — за часів Австро-Угорщини, Третього рейху і навіть Радянського Союзу.
Останню, новітню постановку вдалось реалізувати лише з другої спроби: колишнє керівництво Львівської опери чинило цьому спротив, і лише новий очільник Василь Вовкун втілив її у життя в рамках програми «Український прорив». Прем’єра відбулася 1 березня. Відтоді у Львів їдуть і для того, щоб подивитися Вагнера.
Постановка «Лоенгріна» — дуже акцентований і чутливий удар по репертуарній та сценічній архаїці, що довгі десятиліття панувала на вітчизняній оперній сцені. Цю виставу мають якомога швидше побачити інші українські міста.
Також цілком осяжних форм тепер набувають сподівання на те, що інші твори Вагнера теж можна буде почути в Україні. Наступного року у Львові відбудеться традиційний міжнародний фестиваль імені Соломії Крушельницької (велика українка, до речі, була однією з найкращих виконавиць Вагнера свого часу).
Цей фестиваль буде присвячено 120-річчю Львівської опери, і в планах його організаторів — проведення тематичного підфестивалю, спеціального вагнерівського блоку за участі кількох європейських театрів. Вагнер повертається на нашу сцену, а це означає, що оперне життя в Україні нарешті стає повноцінним.
«Вагнер дає хепі-енд»
Ідея першої репертуарної постановки опери німецького генія «Лоенгрін» в незалежній Україні належить Мирону Юсиповичу. Знаний диригент, який виступав із творами Вагнера (інструментальні, вступи до опер, симфонічні фрагменти з хором) у багатьох країнах світу, розповів про актуальність «Лоенгріна» для українського глядача:
— Чим більше я рефлексував під час творення цієї постановки, тим більше розумів, що ця історія — на всі часи, і вражався тому, наскілька ця тема актуальна для сьогодення. Для втілення в життя своєї ідеї я запросив митців із Німеччини та Австрії (режисер Михаель Штурм, дизайнер-художник Маттіас Енгельман, хормейстер Йоганнес Кьолер), які вже ставили «Лоенгріна» в Європі з тими акцентами, які їм зараз близькі. Це їхнє бачення, їхня естетика, всі ті моменти, якими Європа живе тепер. Тут є проблеми фемінізму, жінки, прав, пригноблення, прагнення знайти собі поводиря, царя, який прийде і повирішує все за тебе — так, як це є тепер у деяких країнах, не будемо їх називати.
Для мене ж ця постановка — це той Вагнер, який у партитурі, його філософія. Ідея «Лоенгріна», проблема «Лоенгріна» надзвичайно актуальна і для сучасної Європи, і для сучасної України. І особливо в ці дні, коли стикаються добро зі злом, віра зі зневірою, коли з’являється невіра в добрий вчинок, у сильний вчинок, у добру справу. І часто — це безпідставні сумніви.
Власне, людина — таке створіння, яке сумнівається. Це складова інстинкту самозбереження: я дивлюсь на каламутну воду і остерігаюсь ступити в неї. Але коли людина бачить конкретний вчинок, конкретну справу, вона повинна повірити і підтримати цей позитивний процес, який слідує за цим вчинком.
Лоенгрін — посланець, напівбог, який звідкись прийшов у чудовий спосіб, невідомо який. Усіх цікавить, звідки він прийшов? Але важливішим є не це питання. Він приходить на землю, де повний розбрат, анархія, біда, проблеми — актуально дуже, правда ж? І він робить конкретний вчинок — перемагає зло. Тобто є всі підстави, щоб йому повірити і за ним піти.
Фінал першої дії — всі кричать «ура». Але людина — істота вкрай недосконала, слабка, а зло завжди поруч і робить свою справу. І тоді у людини з’являється сумнів — а чому він такий, а чи можна ще краще, а може, ми цього відкинемо, а візьмемо іншого? Нині все це настільки актуальне для України, що я диригую і думаю: «Боже, це ж наші дні»!
Я розумію, що досконалості немає серед простих смертних: і тут біда, і той помилився, і цей наламав дров, але все одно, серед усіх, хто мені щось говорить, я обираю того, хто щось зробив, довів.
І до тих пір, поки люди будуть сумніватися і не підтримувати позитивний процес, коли конкретна річ зроблена (я знову не називаю ніяких імен), до тих пір буде біда. Людина зневірюється і стає слабкою від зневіри.
І це є власне те, що найбільше потрібно силам зла — саме в такий момент людину найлегше заскочити. Вона втрачає ґрунт під собою, а після цього — катастрофа. Бо хтось тільки обіцяє, говорить.
Конкретно в опері це Ортруда, яка оббрехала, обкрутила і старається досягти своєї мети — влади. Вона нібито домоглася свого, а далі що? А далі катастрофа, знову біда в землі Брабанта. А чому?
Бо вона нічого не пропонує кращого замість. Водночас Ельза має повірити і піти за Лоенгріном, але вона сумнівається, вона вимагає у нього назвати своє ім’я і тим порушує обітницю. Вона — уособлення всього народу, суспільства, яке бачить хороший сильний вчинок, але сумнівається у перспективі й зраджує.
Очевидно, ця проблема є вічною в цивілізованому світі. Це та сама новозавітна історія, коли Ісус Христос прийшов, зробив чудеса, врятував, допоміг, але все одно — обплювали, роздягнули, розп’яли… І ця історія повторюється постійно.
Утім, Вагнер дає хепі-енд. Коли зло тріумфує, композитор усе ж залишає шанс: ви не достойні спасіння, але спасіння можливе.
«Плануємо спеціальний вагнерівський блок за участі кількох європейських театрів»
Композитор Михайло Швед нині у Львівській опері — заступник генерального директора — художнього керівника з міжнародних зв’язків та творчих питань. Він поділився деталями підготовки вистави:
— Проект був надзвичайно складний, оскільки він міжнародний: режисер — німець, сценограф — австрієць, диригент-постановник і музиканти — українські. Ми стикнулися з багатьма проблемами, пов’язаними з вагнерівскими голосами. Це окрема специфіка підготовки: у непідготовленого співака дуже швидко сідають зв’язки, аж до тимчасової втрати голосу. Серед відібраних артистів були наші львівські, які відповідають необхідним вимогам, також ми запрошували артистів із Дніпра і Києва, а одним із виконавців головної партії став тайванець, який проживає в Австрії.
Лоенгрін був багато в чому несподіваний для нас самих із точки зору режисури і сценографії, але ми і мали це на меті, адже поставили перед собою завдання зробити постановку, цікаву одразу в кількох аспектах.
Якщо ми візьмемо музичний аспект, то постановники намагалися максимально дотримуватись вагнерівської традиції. Партитура виконується за Вагнером без жодних купюр, і, до речі, це був певний виклик для львівського глядача, оскільки для нього не дуже звично, коли чистої музики — три з половиною години, а з антрактами — усі чотири.
З іншого боку, режисерське вирішення притаманне для європейського театру. Такого театру, де домінує режисер і вирішує постановку в такому, дещо постмодерному, напрямі. В Україні такого плану постановок фактично ще не було, і ми усвідомлювали, що дискусій не уникнути, хтось буде сприймати, хтось — ні.
Але це спроба продемонструвати вітчизняному глядачеві, що таке сучасний театр, включивши в репертуар виставу, суголосну загальносвітовим тенденціям.
Ще один аспект — сценографічний, і він також реалізовувався надзвичайно непросто. Будувались конструкції, які зовсім не пристосовані для нашої сцени в технічному плані. Доводилось шукати складні рішення для досягнення сценографічних задач.
Скажімо, ті переміщення, які відбуваються на сцені під час вистави, надзвичайно складні для монтувальників з точки зору фізичних зусиль: коли 28 ліжок мають з’явитися на сцені за якихось десять хвилин — і все це робиться фактично через два маленькі входи.
Втім, усі служби виконали поставлені задачі. І зараз ми розуміємо, що це був дуже важливий іспит — на те, чи стане театр на сходинку вище, ніж був учора. Зосередженість і працездатність всіх без винятку працівників дозволили досягнути результату.
