Наступного року виповниться 125 років від дня народження відомого українського поета Максима Рильського.
Поет — це найперше, що спадає на думку, коли ми чуємо його прізвище.
Але Рильський — це ще й видатний публіцист, знаний громадський діяч, прозаїк і навіть... блогер.
Переконатися в цьому легко, взявши до рук книжку «І розіллється знов медами!..», що вийшла у видавництві «Ярославів Вал» і була презентована в Києві.
До збірки ввійшли призабуті й маловідомі публікації Максима Рильського, зокрема ранні прозові твори, публіцистика, листи тощо.
«Я свято переконаний, що в Рильському дрімав великий прозаїк», — зазначив на презентації літературознавець Михайло Слабошпицький. «Нам залишається тільки шкодувати, що з різних причин цей прозаїк не відбувся», — додає професор Максим Стріха.
«Ідея такої книжки визріла давно, — каже онук поета, очільник родинного фонду Рильських «Троянди і виноград» Максим Рильський. — Але за відсутності державних програм iз підтримки книговидавництва, її втілення означало не надто приємний процес випрошування грошей. Тому я поділився задумом з головою Держкомтелерадіо Олегом Наливайком, а він сказав: «Готуйте книжку, видати допоможемо». І я вдячний, що ми сьогодні можемо тримати її в руках».
«Великі поети — завжди сучасники», — писав Максим Тадейович. Упорядники видання — онук Максим Георгійович та правнук Назар Тарасович Рильські — наголошують, що, добираючи тексти, повсякчас приміряли до сьогодення твори 40-60-х років минулого століття. І зайвий раз переконувалися, наскільки вони актуальні. Адже Максим Тадейович завжди писав від першої особи про те, що бачив, пережив особисто, та порушував вічні теми добра і зла, порядності і байдужості, моралі та гідності.
До книжки ввійшов і знаменитий цикл його авторських колонок «Вечірні розмови», що впродовж кількох років друкувалися в газеті «Вечірній Київ». А все почалося в листопаді 1960 року, коли напередодні відкриття Київського метро «репортер» Рильський першим здійснив подорож підземними станціями та захоплено описав їх.
Услід за цією першою «розмовою» почали з’являтися нові — читачі чекали їх із нетерпінням. «Не дивно, що сьогодні класика згадують як першого українського блогера, і це без жартів, — зазначає Рильський-онук. — Максим Тадейович виявив себе справжнім літописцем епохи і невтомним журналістом».
Для Рильського не було заборонених і незручних тем. Максим Георгійович згадує, як переживали в його родині після відомого листа до Паустовського (це була обурена реакція Рильського на насмішкувато-зневажливі висловлювання російського письменника про українську культуру, мову та історію): «Мені було 13 років, коли в «Литературной газете» вийшов той лист. Це був 1960 рік, кінець жовтня, якраз напередодні чергової річниці Жовтневої революції. Пригадую, який у родині був острах: а що ж воно буде? Реакція оточення стала показовою: кількість вітань, які надійшли на Новий рік на адресу голосіївської садиби Рильського, різко скоротилася, а деякі люди навіть припинили вітатися — могли пройти і зробити вигляд, що не помітили. Після смерті Сталіна минуло сім років, а страх ще й досі не відпускав людей».
«Навіть за найтяжчих обставин можна (і потрібно) залишатися людиною, творити добро, служити своїй культурі і своєму народові, — наголошує Максим Стріха. — Рильському це вдавалося попри неймовірні перешкоди і ризики». І це — головний урок сучасникам від відомого класика.
