У 1972—85 роках як державний інспектор з питань охорони праці я контролював будівництво та експлуатацію Чорнобильської АЕС, був членом державної комісії із введення АЕС в експлуатацію, на актах введення — мій підпис.
Це було грандіозне будівництво — 19 підрядних організацій, 18 тисяч будівельників, 4,5 тисячi працівників експлуатаційного персоналу АЕС.
Місто Прип’ять, 25 тисяч населення, зразковий благоустрій, парк, басейни, будинок культури, готель, магазини, їдальні, адміністративні будівлі.
У місті не було кримінальних злочинів, людей, які мали за плечима ув’язнення, на роботу в будь-яку організацію Прип’яті не брали. Але чому жахлива трагедія сталася саме на Прип’яті, адже подібні атомні реактори РБ МК-1000 стояли у Сосновому бору (25 км від Ленінграда), на Курській та Смоленській АЕС?
І чому взагалі обрали місце будівництва АЕС неподалік (115 км) Києва? Вирішальною була позиція ЦК Компартії України.
Був опір Академії наук, деяких працівників Ради міністрів УРСР, але рішення було прийнято, декілька сотень гектарів землі виділено, і в 1968-му будівництво почалося!
Працювали на «знос»
Треба віддати належне, — кадри підбирали достойні. Найперше — начальник управління будівництва, керівник багатотисячного колективу будівельників та низки субпідрядних організацій, згодом депутат Верховної Ради УРСР, герой Соціалістичної праці Василь Трохимович Кизима. З раннього ранку він обходив будівельні ділянки, а вже о 8-й годині проводив «оперативку» зі знанням справи.
Бувало таке. Іде бетонування об’єкта. Процес безперервний. Кизима каже начальнику відповідної дільниці: «Ти будеш присутній, поки не закінчиться процес бетонування (цей процес, як правило починався вранці, а закінчувався посеред ночі, десь о 2-й чи 3-й годині). Коли закінчиш бетонування, зателефонуєш мені додому (посеред ночі! — Авт.), і тоді я тебе відпущу з роботи».
Говорив мені начальник дільниці тепломонтажу Володимир Павлович Токаренко (високий, красивий чоловік, один iз небагатьох, з ким я говорив українською): «Знущаємось над собою, над людьми, працюємо на «знос»!».
Але то були керівники. А ще був «гегемон» — «его величество рабочий класс».
Говорив мені Василь Трохимович Кизима: «Приходжу я на головний корпус, одинадцята година ранку. Бригада теслярів–бетонувальників, чоловік 15, уже давно сидить, «відпочиває». Матеріали, механізми — все є (треба зазначити, що при тотальній нестачі будівельних матеріалів у країні атомні будівництва були забезпечені всіма матеріальними ресурсами. — Авт.). Я присідаю до них і кажу: «А якби оце «сіли» ті, хто паровоза водить, хто хліб пече, хто одяг шиє, що було б? Піднімаються і йдуть працювати. А я ж знаю, — продовжує Василь Трохимович, — я піду, а вони знову сядуть. Ще цікавіша ситуація у нічну зміну. Ми вивозимо робітників на будівництво у дванадцяти автобусах, а після закінчення зміни треба лише два автобуси. Розбіглися люди посеред ночі. А заплатить треба не менше 10 крб. за «упряжку» (робочу зміну)»...
Але попри все, починаючи з 1977 року, було збудовано чотири блоки по 1000 мВт, і станція запрацювала.
Результат прогнилої імперії зла
Можливо, працювала б і донині, як працюють іще подібні АЕС, але — «Слава КПСС!»
Річ у тім, що серед експлуатаційного персоналу АЕС було дуже мало спеціалістів-атомників. Одним із небагатьох фахівців був головний інженер АЕС, за освітою інженер-фізик В’ячеслав Павлович Акінфієв.
Десь у 1984 році міський комітет Компартії (перший секретар О. С. Гаманюк) виніс рішення про недовіру Акінфієву. На його місце прийшов інший головний інженер, але малокомпетентний у цій справі.
Далі — експеримент і, як наслідок, — трагедія. «Ідіоти, хіба можна було робить такі експерименти з таким реактором!» — говорив мені В’ячеслав Павлович. А колишній заступник директора АЕС В. П. Волошко, згодом мер Прип’яті, говорив: «Якби Славко (Акінфієв) залишався на місці, якби не втрутилась Компартія, аварії не було б!».
Але, як виявилось після аварії, була ще одна причина — конструкція реактора.
Після аварії директора АЕС Віктора Брюханова звинуватили як відповідального за те, що сталося. Але до того, як передати справу в прокуратуру, треба було його виключити з Компартії (комуністи в СРСР були недоторканні для судових органів).
Справу розглядали на політбюро ЦК КПРС під головуванням Михайла Горбачова. Віктор Петрович переконливо довів, що головна причина — це конструкція реактора. Що він може вибухнути — про це не знав ніхто.
«З’ясувалося, що реактор, як автомобіль, у якого замість гальм — акселератор, — говорив Віктор Петрович на Політбюро. — І коли на такому авто виїжджаєш на перехрестя вулиць і тиснеш на гальма, то він рвучко набирає швидкість».
Віктор Петрович довів свою правоту. Переконливо довів. І почувши це, Александров, президент Академії наук СРСР, генеральний конструктор реактора, не витримав і закричав до Горбачова: «Ти не його, ти мене суди за цю аварію, це я винен!»
Але справа була вирішена, Брюханова з партії виключили, завезли в Чорнобильську зону, куди не було допуску без спеціального дозволу, і там судили. Відбувся суд «самый гуманный в мире».
Чорнобильська катастрофа — результат прогнилої імперії зла. Свавілля партійних чиновників, брехня від «згори донизу», корупція — то була система.
І, незважаючи на те, що будівництво АЕС здійснювали дуже порядні й кваліфіковані люди, а експлуатаційний персонал хай у чомусь і помилявся, але і до аварії, і після неї довів, що біда сталася не з його вини, їх, урешті-решт, підставили і зробили винуватими. Усі вони, на превеликий жаль, без будь-якого винятку поплатилися або життям, або здоров’ям.
Низький уклін і щира повага вам, колеги!
Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, інженер
