У Києві Дні литовського кіно розпочалися з документального «Маріуполя»

16.04.2019

У столиці щойно завершилися Дні литовського кіно. Одним зі знакових фільмів, представлених на розсуд глядачів у кінотеатрі «Ліра», став документальний фільм «Маріуполь».
 
Приморське місто, в якому живе близько півмільйона жителів, в очікуванні війни. Для когось вона — привід для бою, для інших — найкращий час для ремонту взуття й репетиції нових п’єс.
 
Це універсальний фільм про людей і обставини, про цінність кожної миті; про людей, які живуть і не втрачають надії, які звикли до гуркоту «Градів» за декілька десятків кілометрів від них. Це фільм не про боротьбу, а про життя, яке плине своєю течією, незважаючи на зміну кольорів прапору або присутність військових.
 
Цей фільм не про війну, а про мир під час війни. І показати цей мир, такий необхідний для продовження життя, — дуже важливо і для інших, майбутніх поколінь.
 
Один із продюсерів стрічки «Маріуполь» Ганна Паленчук, у доробку якої участь у зйомках півтора десятка документальних фільмів, спеціально для «УМ» розповіла про перипетії, пов’язані зі зйомками.
 
«Фільм було знято в 2015 році упродовж півтора місяця, у квітні-травні. У 2016 році стрічку ми презентували на Берлінському кінофестивалі — там відбувся прем’єрний показ. Монтували її у декількох країнах і постпродакш тривав набагато довше, ніж саме виробництво фільму. Цікаво, що ми знімали фільм не лише в самому Маріуполі, а й у Сартані та Широкиному.
 
І хоч відтоді пройшло вже чотири роки, на жаль, ситуація там ніяк не змінилася. До цих пір там лишається розмежування... У фільмі цього немає, але кожен день, коли ми їздили в Сартану, то проїжджали численні блокпости з нашими військовими. І стоять вони там і донині, бо війна не закінчується...
 
Щодо фінансування стрічки, то від держави його не отримували, бо тоді ще не було пітчингу. Тож фільм ми робили дуже швидко й своїми силами. Гроші вкладала компанія 435 FILMS, яку я очолюю, також фінанси для фільму знайшли в Німеччині, Литві та Франції.
 
Досі фільм демонстрували на багатьох фестивалях по всьому світові, й мав він там чималий резонанс. Одні з героїв фільму (швець взуття та його донька-журналістка) — це сім’я нашого адміністратора, яка нам допомагала зі зйомками в Маріуполі. Інших цікавих персонажів знаходив режисер Мантас Кведаравічюс, і ми за ними слідували повсюдно. 
 
Кожен день розбивалися на декілька знімальних груп — у нас одночасно працювали три камери. Насправді в кінострічку дуже багато відзнятого не увійшло, бо інакше її тривалість була б не 90 хвилин, а декілька годин. Тож усі герої у фільмі справжні, й вони реально займаються в житті тим, що показано на екрані. Так само, як і насправді, наприкінці фільму наша героїня Альбіна вийшла заміж. Це справжнє документальне кіно!».