Радянська влада нарекла його «особливо небезпечним рецидивістом», оскільки навіть 13,5 року ув’язнення не змусили його зректися своїх переконань.
Хоча найбільшим гріхом його були фотокопії праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» та інші зразки самвидаву, які студент Київського університету, а пізніше — вчитель Василь Овсієнко носив у своєму портфелі та давав читати іншим.
А тоді — спілкування з однодумцями, участь у правозахисному русі (навіть за ґратами), членство в Українській Гельсінській групі. А головне — органічне несприйняття фальшу, підступності та брехні, які породжувала радянська система.
А це «імперію зла» лякало найбільше. До 70-річчя Василя Овсієнка в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Людина, яка всім потрібна». А в Будинку актора відбувся ювілейний вечір «Життя як покута».
«На запитання «Хто твій тато?» мене навчили ставати на стілець і тицяти пальцем у портрет Сталіна»
Він пройшов «Крим і Рим» радянської «виправної системи». Зокрема — і «табір смерті» в Кучино, де загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, звідки відправили помирати Валерія Марченка, де так само «каралися, мучилися але не каялися» Левко Лук’яненко, Іван Сокульський, Олесь Бердник, Микола Горбаль, Михайло Горинь, Віталій Калиниченко, Іван Кандиба та інші дисиденти. Хоча сам Василь Овсієнко не сприймає свою долю як винятковий героїзм.
«Я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі «боровся». Я не боровся. Я стояв, як паля, в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися. Звичайно, це також треба оцінювати, але не як героїзм, а як нормальну людську поведінку за тих умов, що величезна більшість людей тоді поводилася ненормально. Люди покірно, як плохі вівці, брели туди, куди їх гнали. А я стояв на своєму», — написав він у своїй автобіографічній книзі «Життя як покута».
Хоча в нього були всі шанси стати «нормальною радянською людиною», «вірним ленінцем». Тим більше, що його рідне село Ставки Радомишльського району на Житомирщині на той час було вже перейменоване на Леніне. (До слова — Василь Овсієнко виявився одним із перших «декомунізаторів» і в 2006 році добився-таки повернення рідному селу історичної назви).
Але то вже було потім. А на початках біографія Василя Овсієнка була схожа на біографію тисяч однолітків, народжених у комуністичному рабстві, коли будь-який спротив загрожував репресіями. Він був найменшим із дев’яти дітей Василя Трохимовича та Фросини Федорівни Овсієнків, тож змалечку поєднував навчання з сільською роботою. Хоча до книжки мав особливий хист.
А ще — любив дослухатися, що говорять старші, відкриваючи для себе історію села, про яку не писали в книгах. Зокрема — і про Голодомор, який у Ставках забрав 346 життів — це третина села. «Ще в дитинстві я часом затаєно слухав, як старші говорили про колективізацію, як із села виселяли «куркулів», про Голод 1933-го, про війну.
Під хатами валялися черепашки річкових молюсків: це ними люди рятувалися від голоду. Ще нас учили, що можна їсти лободу, щавльовики, лопуцьки, козловики, заячий щавель і заячий часник, цвіт акації», — згадував він. А ще малим його навчили на запитання «Хто твій тато?» ставати на стілець і тицяти пальцем у портрет Сталіна.
«Я мав справу лише з порядними людьми»
Переломним у долі Василя Овсієнка став вступ до Київського університету, куди він потрапив з другого разу, відпрацювавши до того півроку в колгоспі, а півроку — кореспондентом районної газети в Народичах. А там — новий світ. І — гостре відчуття своєї «інакшості», коли на кожному кроці можна було почути «Ты из Западной? Из Закарпатья? Колхозник! Да говори ты на человеческом языке!»
Першим самвидавом, який потрапив до рук Василя Овсієнка, став щоденник Василя Симоненка. Пізніше він сам з фотоплівки зробив копії праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». На другому курсі університету Овсієнко зблизився з аспірантом філософії Василем Лісовим, від якого пізніше регулярно отримував самвидав, який давав читати надійним людям.
Коли в 1972 році стався «великий покіс української інтелігенції», разом із Лісовим та Євгеном Пронюком Овсієнко взявся за випуск 6 числа «Українського вісника», щоб відвести підозру від В’ячеслава Чорновола. Сам написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників».
Він відчував, що за ним стежать, однак ішов до кінця. Його затримали в березні 1973 року в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району на Київщині, де він працював учителем української мови та літератури.
Слідчі були здивовані, скільком людям він давав читати заборонену літературу і ніхто його не виказав. На нього навіть приходив подивитися гебістський резидент у Київському університеті із запитанням «чому я вас не знав?». «А я вас знав», — відповів Василь.
А на запитання, як йому вдалося стільки років лишатися непоміченим, він чесно відповів: «Я намагався мати справу лише з порядними людьми».
По справі Василь Овсієнко проходив разом із Пронюком та Лісовим. За звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) був засуджений Київським обласним судом до чотирьох років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Покарання відбував у мордовських таборах, де познайомився з багатьма учасниками руху опору, зокрема з бійцями УПА.
«Мене радянська влада направила на «перевиховання». І я дякую їй за це. Бо я потрапив у середовище таких, як я сам. І коли на початках я лише інтуїтивно шукав шляхи, як боротися, то по завершенні першого терміну я вже чітко знав, що я з цього шляху не зійду», — зізнається Овсієнко.
«Честь — це останній бастіон, якого здавати не можна»
Після звільнення у березні 1977 року Василь Овсієнко повернувся в рідне село. Жив під адміністративним наглядом, працював у колгоспі художником-оформлювачем, оскільки в школу його більше не пустили. Попри погрози підтримував активне листування з політв’язнями та їхніми родинами.
Детально описав ситуацію в мордовських таборах, і цей матеріал було опубліковано в «Хронике текущих событий», про що одразу ж стало відомо в КДБ. Хмари над головою Василя Овсієнка знову почали згущатися.
Але він на те не зважав, бо не бачив за собою жодної вини. Як і жодної можливості поводитися якось інакше — все його нутро протестувало проти свавілля і підступності системи.
Тому він шукав будь-якої нагоди, щоб висловити свою позицію — принципово відмовився брати участь у виборах, приймав у себе в селі відомих дисидентів, а під кінець iще й подав прохання про дозвіл виїхати за межі Радянського Союзу, мовляв, тут він не бачить перспективи для своєї реалізації.
Особливим зухвальством було відкрите спілкування з однією із засновниць Української Гельсінської групи Оксаною Мешко, яку він називав «козацькою матір’ю». Саме візит Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової в листопаді 1978 року став причиною другого арешту Василя Овсієнка.
А точніше — скарга Овсієнка на брутальне затримання та обшук його гостей без жодної на те підстави. Натомість кримінальну справу було порушено проти нього самого — Овсієнка звинуватили у тому, що він чинив міліціонерові насильницький спротив і навіть відірвав два гудзики. Вирок — три роки ув’язнення.
Його текст «замість останнього слова» поширився самвидавом. На той час слідчі іще не знали, що Василь Овсієнко уже дав згоду на використання його імені в документах УГГ, бо вирок міг бути ще безжальнішим. Але він інакше не міг. «Честь — це останній бастіон, якого здавати не можна», переконаний дисидент.
В ув’язненні Василь Овсієнко продовжував відстоювати права політв’язнів. Відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура тощо. У 1981 році за відмову співпрацювати з КГБ і за участь в УГГ був засуджений втретє, отримавши 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.
У таборі особливого режиму ВС-389/36 у селі Кучино півтора місяця був в одній камері з Василем Стусом, на власні очі бачив його блакитний зошит «Птах душі» з віршами, доля якого й досі лишається невідомою. Василь Овсієнко виніс з ув’язнення деякі поезії Стуса, які знав напам’ять.
«Влада любить мертвих, які мовчать. Я стараюся не давати їм мовчати»
Василь Овсієнко був одним із наймолодших із тієї когорти непокірних, яким Стус присвятив свої рядки: «Бо горстка нас, малесенька щопта, лише для молитов і сподівання. Усім нам смерть судилася зарання, бо калинова кров така густа». І одним з останніх, хто вийшов на волю, коли система захиталася.
Указ Президії Верховної Ради СРСР про «помилування» Овсієнка було підписано 12 серпня 1988 року. 21 серпня, менш як за добу, його було доправлено з Уралу на рідну Житомирщину. А 23 серпня він уже був у Києві й виступав на засіданні Українського культурологічного клубу, організованого Сергієм Набокою та іншими дисидентами молодшого покоління.
Після повернення Овсієнко з головою поринув у боротьбу, долучившись до роботи Української Гельсінської спілки, Товариства української мови. Він став головою Житомирської філії УГС, був секретарем Української республіканської партії, заступником голови Республіканської християнської партії, співголовою Українського комітету «Гельсінкі-90», першим головою наукового товариства імені Сергія Подолинського.
Паралельно з цим Василь Овсієнко розгорнув активну просвітницьку діяльність, організувавши експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох, підтримував тісні зв’язки з музеєм історії політичних репресій «Перм-36», доки він діяв.
Отримав звідти в подарунок смугасту робу рецидивіста, у якій пізніше часто виступав на зібраннях та мітингах. Він був одним з організаторів перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Під час відвідин табору, обходячи камери уже покинутої зони, натрапив на зв’язку ключів від камер.
На одному з ключів була цифра «три» — цілком можливо, що цей ключ був від того самого третього карцеру, в якому в ніч iз 3 на 4 вересня 1985 року помер Василь Стус. Ці ключі й досі зберігаються у Василя Овсієнка і на зустрічах зі школярами і на мітингах він показує їх, як доказ існування тієї системи.
Як координатор програми Харківської правозахисної групи, долучився до створення Міжнародного біографічного словника дисидентського руху, записавши близько 200 інтерв’ю та спогадів.
Написав книгу нарисів про відомих дисидентів «Світло людей», був одним з упорядників чотиритомника «Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали», записав понад півтори сотні інтерв’ю з колишніми політв’язнями.
У 2019 році у видавництві «Кліо» вийшла книга спогадів про самого Василя Овсієнка «Життя як покута». «Влада любить мертвих, які мовчать. Я стараюся не давати їм мовчати. Це моя цеглина у фундамент України», — казав Овсієнко.
Усі ці моменти згадувалися під час ювілейного вечора, який у день народження Василя Овсієнка зібрав у затишній залі Будинку актора сотні його шанувальників і соратників. Були вітання від найвищих органів влади, від адміністрації Президента та Кабінету Міністрів до земляків із Житомирської облдержадміністрації. Були спогади людей, серед яких Мирослав Маринович, Євген Захаров, Олесь Шевченко, Микола Жулинський, Віра Соловйова, Вахтанг Кіпіані, Станіслав Чернілевський, Володимир В’ятрович.
І все було щиро і гарно. Але з думки не йшли слова Василя Овсієнка зi згадуваної вже книги «Життя як покута»: «Честь народу складається з гідності кожного з нас. Якщо величезна більшість населення у своїй національній і людській гідності опустилася нижче нуля, то хтось має важити життям, закладати свою голову. Або ж усі разом підемо на дно».
Останні п’ять років підтвердили актуальність цих слів. Але так хочеться вирватися з цього зачарованого кола, щоб жертва минулих поколінь не була марною. Зможемо?
