Навіщо в цивілізованих країнах так багато уваги (і штрафних санкцій) узаконено для контролю за системою фільтрації відходів на підприємствах, ми, звісно, здогадуємося.
В Україні теж начебто намагаються підтягтися до норм екологічного співжиття. Але виходить не завжди і не в усіх. Особливо ж, коли зайвий клопіт вимагає ще й додаткових фінансових витрат.
Найчастіше економлять на комфорті та здоров’ї ближнього в провінції, куди нозі екоінспектора ступати задалеко.
Жителі села Ходаки на Житомирщині навіть з нестерпним смородом свіжого свинячого гною, який місцеве агропідприємство регулярно утилізує на прилеглих полях, потроху вживалися.
Але віднедавна й воду з домашніх колодязів пити стало неможливо. Аналізи показали: у багатьох сільських криницях перевищено вміст аміаку. Невідомо, з чого отримують прибутки орендарі сільських паїв, використовуючи їх як утилізаційнi площi, — від урожаїв з отруєної землі чи таки від економії на цивілізованій утилізації відходів виробництва.
Але місцеві селяни бояться, що підвищена кислотність гною знищить їхні землі. Люди загалом не проти свиноферми — за умови, що її власники не перевантажуватимуть несанованими екскрементами їхню землю.
В нинішніх же обставинах дехто налаштований чиннi договори на землю розірвати: за дозвіл користування власними паями в комплекті з постійним смородом на обійсті тут отримують 1300 гривень на рік. Обмін явно нерівноцінний...
Мешканка Ходаків Оксана Полянівська навіть до суду подала, але орендарі досі на засідання не з’являлися.
Представники свиноферми «втішають»: мовляв, від смороду люди потерпатимуть «всього-на-всього» півтора місяця на рік. Свинячі відходи обіцяють більше не вивозити на поля трактором, начебто прокачуватимуть через шланги.
«До такої технології звернулися, щоб людям зробити простіше життя. Ми не будемо більше, як раніше, три місяці вивозити — лише протягом двох тижнів восени і двох навесні. Запах стоятиме лише перші два тижні після засіву кукурудзи», — запевнив недавно викликаних селянами телевізійників iз ТСН директор Вадим Шестаков.
Тим часом, залежно від напрямку і сили вітру, їдучі аромати розносяться на весь район. А учням місцевої школи, яка стоїть у межах кілометра від поновлюваного гнойовища, виїдає очі під час уроків — стіни і зачинені вікна не рятують.
«Діти на перервах майже не виходять на вулицю, бо там одразу сльози бризкають, а у роті постійний гірко-їдучий осад, до блювоти доходить», — коментує ситуацію вчитель фізкультури Олена Плахоніна.
Коли таке токсичне хазяйнування у нас перестане бути нормою — достеменно невідомо...
